Він відчепив мішок від блока, майже без зусиль підійняв його до грудей, а потім обхопив однією рукою.
— Найважливіший м’яз — це твій мозок. Тобі треба спланувати, що ти хочеш робити, розігрітися. Знайти собі вправу, яка буде на межі твоїх сил, але не поза межею. Я раджу тобі просто поносити цей мішок.
— Тобто?
Бі-Джи підійшов упритул до Пітера й передав йому мішок, обережно, наче це було немовля, що заснуло.
— Просто притисни його до грудей, — сказав він. — Обхопи руками й ходи. З одного кінця в інший, так довго, як вистачить сил. А потім плавно опусти мішок на землю.
Пітер так і зробив. Бі-Джи спостерігав за ним. Моро також дивилася — вона вже пройшла свої триста кроків і тепер пила з пляшки блідо-зелену рідину, може, дощову воду, а може, предорогий солодкий газований напій, виготовлений транснаціональною компанією далеко-далеко звідси. Пітер із мішком сновигав повз них туди-сюди, туди-сюди. Носити йому вдавалося непогано, утім, коли він дійшов до своєї межі, опустити мішок плавно не вийшло.
— Треба буде ще потренуватися, — сказав Пітер, віддихуючись.
— Що ж, — зітхнув Бі-Джи, — можливості такої в тебе вже не буде, еге ж?
Уперше він згадав про майбутній Пітерів від’їзд.
— Чому ж ні, — відказав Пітер, сідаючи на низький дерев’яний поміст невідомого призначення. — Нічого не завадить мені так само носити мішок із піском, коли повернуся додому. Власне, може, доведеться поносити ще й не один мішок, якщо буде повінь. Там останнім часом почастішали повені.
— Їм треба краще продумати свої нікудишні системи водовідведення, — зауважив Бі-Джи.
Моро підвелася й причепурила свій одяг. Її перерва на вправи закінчилася, і час було повертатися до своїх обов’язків.
— Може, владнаєш усі свої справи й відразу повернешся сюди? — запитала жінка.
— Без дружини я не повернуся, — відказав Пітер.
— Ну, вона теж може прилетіти сюди.
— АМІК очевидно вирішив, що не може.
Моро знизала плечима, її зазвичай безпристрасне обличчя на мить пожвавилося, набувши викличного виразу:
— АМІК-шмамік. Хто такий АМІК? Ми — АМІК. Ми, ті, що тут. Напевно, вже час трохи послабити тести на придатність.
— Ага, вони непрості, — замислено погодився Бі-Джи; частково він пишався тим, що пройшов їх, а частково шкодував за всіма тими потенційними братами й сестрами, яким це не вдалося зробити. — Вушко від клятої голки. Це ж із Біблії, еге ж?
Пітер за звичкою наготувався вже компонувати якусь ухильну відповідь, але враз усвідомив, що йому не треба цього робити.
— Так, Бі-Джи, це з Біблії. Євангеліє від Матвія, розділ дев’ятнадцятий, вірш двадцять четвертий.
— Треба запам’ятати, — сказав Бі-Джи й широко вишкірився, показуючи цим, що нічого він не запам’ятає і прекрасно це знає.
— Чоловік і дружина, що працюють разом, — промовила Моро, ховаючи пляшку до своєї сумки. — Мені здається, це було б доволі романтично.
Жінка говорила сумно-мрійливим голосом, наче романтика — це якась екзотична дивовижа, яку можна було б спостерегти у зграї мавп або білих гусей, але аж ніяк не серед її знайомих.
Пітер заплющив очі. Останній лист Беа і Пітерова відповідь закарбувалися в його пам’яті так само чітко, як і будь-який уривок зі Святого Письма:
Пітере, я кохаю тебеАле, будь ласка, не повертайся додому. Молю тебе. Залишайся там, де ти є. Там безпечніше, а я хочу, щоб ти був у безпеці.Це останній лист, який я маю змогу тобі надіслати. Я більше не можу зоставатися в цьому будинку. Я житиму з іншими людьми, незнайомцями. Де саме, не знаю. Ми будемо весь час переїжджати. Я не можу тобі пояснити, просто повір мені, що так буде краще. Тепер тут усе по-інакшому. Усе може змінитися так швидко. Я вчинила безвідповідально, вирішивши привести дитину в цей зігнилий світ, але що ж мені тепер робити? Убити її? На це в мене просто не вистачить духу. Мабуть, однаково все закінчиться погано, і краще тобі всього цього не бачити. Якщо ти кохаєш мене, не змушуй дивитися на те, як ти страждатимеш.Дивно. Увесь цей час, починаючи від першого дня нашої зустрічі, мене попереджали, який ти черствий і облудний ошуканець, що прихиляє людей до себе, а потім завжди використовує їх. Але я ж то знаю, що ти безневинний серцем як дитина. Цей світ тепер для тебе занадто жорстокий. Мені буде спокійніше думати, що ти в безпеці й маєш хоч якийсь шанс на щасливе життя.БеатрісНе вагаючись і не розмірковуючи ані миті, Пітер відписав лише:
У безпеці чи в небезпеці, у щасті чи в нещасті, моє місце поруч із тобою. Не полишай надії. Я тебе знайду— Ти там бережи себе, домовились? — сказав Бі-Джи. — Ти вирушаєш до препаску-у-у-удного місця. Тримайся там. Не розслабляйся. Обіцяєш мені?
Пітер усміхнувся.
— Обіцяю.
Він потиснув руку цьому здорованеві, офіційно й без зайвих рухів, наче дипломат дипломату. Жодних обіймів, жодних поплескувань по спині.
Бі-Джи добре знав, як припасувати жест до відповідної нагоди. Він обернувся й пішов разом із Моро.
Пітер дивився, як їхні постаті зменшуються й зникають у нутрощах потворної аміківської бази. А потім він сів на гойдалку, узявся руками за ланцюги й трохи поплакав. Він не ридав, навіть не схлипував уголос, не було нічого такого, що могло б Номеру П’ять здатися дуже довгою піснею. Лише сльози на щоках, які повітря зібрало губами швидше, ніж вони впали на землю.
Урешті Пітер підійшов до мішка й опустився навколішки біля нього. Без надзусиль він підтягнув мішок до стегон. Потім, обхопивши його руками, підійняв собі до грудей. Пітерові здалося, що мішок важчий за Беа, хоча напевне сказати було складно. Підіймати людину чомусь було легше. Не мало би, тому що сила тяжіння діє однаково на все; від цього нікуди не подітися. Але Пітерові траплялося підіймати непритомні тіла, і він підіймав Беа — різниця була. А дитина... дитина буде ще легшою, набагато легшою.
Пітер стояв так навколішки, тримаючи мішок, доки коліна не заболіли й не втомилися руки. Коли він нарешті впустив мішок на землю, виявилося, що поруч стоїть Ґрейнджер і спостерігає за ним, як довго — Пітер і гадки не мав.
— Я гадав, ти на мене сердишся, — сказав він.
— І тому уникав мене? — запитала жінка.
— Я хотів дати тобі більше вільного простору, — відказав Пітер.
Вона засміялася.
— Чого-чого, а вільного простору мені тут вистачає.
Він оглянув Ґрейнджер, сподіваючись, що робить це не надто помітно. Вона була одягнена як завжди, виглядала тверезою й готового до роботи.
— Ти теж летиш додому, так?
— Так, — відказала жінка.
— Отже, полетимо разом.
Ці слова не справили на неї враження.
— Ми полетимо в одному й тому самому кораблі, але навіть не будемо цього усвідомлювати.
— Ми прокинемося разом, коли прилетимо, — сказав Пітер.
Ґрейнджер відвернулася. Їхні дороги розійдуться, і вони обоє це знали.
— А тобі... — почав було Пітер, а потім замовк на кілька секунд. — Ти зовсім не почуваєш провини через те, що покидаєш це місце?
Жінка знизала плечима.
— Вони знайдуть іншого фармацевта. І пастора іншого знайдуть. Незамінних людей немає.
— Так. І водночас кожен є незамінним.
Їхню увагу привернуло ревіння двигуна. Неподалік від них із бази виїхала машина й попрямувала до Великого Нацицьника. Це був чорний універсал, той, на якому завжди їздив Курцберґ. Механіки полагодили його, довівши тим самим, що, навіть коли тебе вдарило блискавкою і всі вважають мертвим, ти ще можеш відродитися до життя, якщо ти автомобіль. Не зовсім новенький, але врятований від звалища ласкою фахівців. Універсал було забито якимись трубами, які не вміщалися і стирчали з багажника, прив’язані мотузками. Постіль звідти, мабуть, прибрали. Очевидно тепер, коли аміківці знали напевне, що старий пастор мертвий, вони більше не відчували потреби тримати автомобіль тільки для священнослужителів, у тому стані, в якому він був за Курцберґа, а вирішили натомість надати його до загального користування. У господарстві все знадобиться. Та слухайте-бо, Курцберг навіть похорон улаштував сам собі, позбавивши аміківців зайвого головного болю. Оце так людина.