– Що тебе найбільше засмучує або лякає? – запитала вона в мене однієї ночі, коли ми лежали в ліжку.

– Те, що доведеться покинути тебе, – сказав я їй.

Я знав, що дитина принесе всій нашій родині радість, і не міг змиритись із тим, що Люсі після моєї смерті залишиться без чоловіка і без дітей. Однак я наполягав на тому, що остаточне рішення має бути за нею. Урешті, вона, ймовірно, виховуватиме дитину сама і дбатиме про нас обох, коли моя хвороба прогресуватиме.

– Чи відволікатиме немовля нас від того часу, який в нас залишився? – запитала вона. – Чи не здається тобі, що смерть стане для тебе ще більш болісною, якщо доведеться прощатись зі своєю дитиною?

– Якщо й так, хіба це не чудово? – сказав я. Ми обоє вважали, що сенс життя не в тому, щоб уникати страждань.

Кількома роками раніше я помітив, що Дарвін і Ніцше сходились в одному: визначальною рисою організму є боротьба. Описувати життя інакше – це наче малювати тигра без смуг. Після стількох років поруч зі смертю я зрозумів, що найлегша смерть – не завжди найкраща. Ми обговорили це. Наші родини нас благословили. Ми вирішили народити дитину. Замість того щоб помирати, ми житимемо далі.

З огляду на ліки, які я вживав, єдиним можливим варіантом видавалась допоміжна репродукція. Тому ми відвідали фахівця клініки репродуктивної ендокринології в Пало-Альто. Вона була діловою і фаховою, але брак досвіду роботи не з безплідними, а зі смертельно хворими пацієнтами був очевидним. Вона вела звичну балаканину, не відриваючи очей від пюпітра.

– Як довго ви намагаєтесь завагітніти?

– Ну, ми ще не намагались.

– А, так, звісно.

Насамкінець вона запитала:

– Ураховуючи вашу, гм, ситуацію, я припускаю, що ви хочете завагітніти швидко?

– Так, – відповіла Люсі. – Ми б хотіли почати відразу.

– У такому разі я пропоную вам почати з ЕКЗ.

Коли я зауважив, що ми хотіли б, щоб ембріонів було створено і знищено якомога менше, лікарка здавалась трохи здивованою. Більшість людей, які приходили в клініку, найбільше цінували доцільність. Але я хотів уникнути ситуації, коли б після моєї смерті Люсі довелось нести відповідальність за шість ембріонів – усе, що залишиться від нашого спільного геному, мої останні сліди на планеті – які лежатимуть десь у морозильнику, тому що їхнє знищення завдаватиме надто багато болю, а перетворити їх на повноцінних людей буде неможливо. Такі собі технологічні артефакти, до яких ніхто не знатиме, як ставитись. Але після кількох спроб внутрішньоматкового запліднення стало зрозуміло, що нам знадобиться технологія вищого рівня: доведеться створити принаймні декілька ембріонів у пробірці й імплантувати найздоровіших з них. Іншим доведеться померти. Навіть для того, щоб народити дітей, у цьому новому житті доводилося стикатись зі смертю.

Через шість місяців після початку лікування мені призначили томографію, щоб визначити ефективність Тарцеви. Коли я зіскочив з томографа, оператор подивився на мене. «Ну, докторе, – промовив він, – я не повинен цього казати, але там є комп’ютер, якщо ви хочете подивитись». Я завантажив зображення у переглядачі, ввівши власне ім’я.

Акне було обнадійливою ознакою. Крім того, я став сильнішим; щоправда, біль у спині і втома все ще накладали свої обмеження. Сидячи там, я пригадав слова Емми: навіть незначний ріст пухлини, якщо він справді залишатиметься незначним, вважатиметься успіхом. (Звичайно, мій батько прогнозував, що рак зникне повністю. «На скані все буде чисто, Паббі!» – заявляв він, використовуючи моє сімейне прізвисько.) Я повторив собі, що навіть незначний ріст – це хороші новини, глибоко вдихнув і клікнув ярлик. На екрані з’явилися зображення. Мої легені, які раніше були вкриті безліччю пухлин, тепер були чистими, за винятком вузлика діаметром в один сантиметр у верхній правій долі. Я бачив, що моя спина починає одужувати. Відбулось очевидне, помітне зменшення пухлинної маси.

Мене охопило полегшення.

Рак стабілізувався.

Коли наступного дня ми зустрілися з Еммою, вона все ще відмовлялась обговорювати прогноз, але сказала: «Твій стан дозволяє нам відтепер зустрічатись раз на шість тижнів. Під час нашої наступної зустрічі ми можемо почати обговорювати твоє подальше життя». Я відчув, як хаос попередніх місяців відступає і на його місце приходить відчуття нового порядку. Моє стиснене сприйняття майбутнього почало розширюватись.

На наступні вихідні було заплановано зустріч місцевого рівня випускників факультету нейрохірургії Стенфордського університету, і я з нетерпінням чекав на цю нагоду відновити зв’язок із собою колишнім. Але перебування там лише підкреслило неймовірний контраст з моїм теперішнім життям. Мене оточували успіх, можливості, амбіції, люди мого віку і старші, які жили згідно з траєкторією, що більше мені не належала, тіла яких все ще могли простояти вісім годин під час виснажливої операції. Я почувався так, наче потрапив у колядку навпаки: Вікторія відкривала втішні подарунки – гранти, пропозиції роботи, статті – які мав отримати і я. Мої старші колеги жили тим життям, яке тепер для мене було недоступним: нагороди на ранніх етапах кар’єри, підвищення, новий будинок.

На щастя, ніхто не запитував у мене про мої плани, тому що в мене їх не було. Хоча я міг тепер ходити без палиці, мене паралізувала непевність: ким я буду в подальшому і як довго? Інвалідом, ученим, учителем? Біоетиком? Знову нейрохірургом, на що натякала Емма? Батьком, який веде домашнє господарство? Письменником? Ким я можу або повинен бути? Як лікар я мав певне уявлення про те, що чекає на пацієнтів зі складними захворюваннями – і саме ці моменти я хотів дослідити разом з ними. У такому разі, чи ж не має бути смертельна хвороба ідеальним подарунком молодому чоловікові, який хотів зрозуміти смерть? Хіба є кращий спосіб її зрозуміти, ніж пройти через це? А я навіть не здогадувався, наскільки важко це буде, скільки шляхів мені доведеться дослідити, позначити на карті, описати. Я завжди уявляв собі, що лікарі наче поєднують дві частини залізничної колії, допомагаючи пацієнтові легко подолати свій шлях. Я не очікував, що зустріч із власною смертністю мене настільки дезорієнтує, позбавить точки опори. Я думав про себе молодшого, який, мабуть, хотів би «викувати у кузні моєї душі нестворену свідомість свого народу». Заглядаючи у власну душу, я помітив, що знаряддя надто крихкі, а вогонь надто слабкий навіть для того, щоб викувати власну свідомість.

Заблукавши на одноманітному пустирі своєї смертності і не знаходячи точки дотику в наукових дослідженнях, міжклітинних молекулярних шляхах і безкінечних кривих статистики виживання, я знову звернувся до літератури: «Раковий корпус» Солженіцина, «Нещасливці» Б. С. Джонсона, «Смерть Івана Ілліча» Толстого, «Розум і космос» Нейджела, Вулф, Кафка, Монтень, Фрост, Гревіль, мемуари хворих на рак – будь-що, написане будь-ким про смертність. Я шукав слова, які допомогли б мені пояснити смерть, знову почати визначати себе і рухатись вперед. Привілей безпосереднього досвіду віддалив мене від літературної і художньої праці, але зараз я відчував, що для того, щоб зрозуміти свій безпосередній досвід, необхідно буде знову виразити його в мові. Гемінґвей описав свій процес у схожий спосіб: отримати глибокий досвід, а потім відійти, щоб осмислити його і записати. Мені потрібні були слова для того, щоб рухатись далі.

Отож, протягом цього часу мене повернула до життя література. Монолітна непевність мого майбутнього гнітила мене: куди б я не подивився, тінь смерті вкривала собою зміст будь-якої дії. Я пам’ятаю мить, коли моя безмежна тривога зникла, коли море непевності, яке, здавалось, неможливо переплисти, розступилось. Я прокинувся з відчуттям болю, так почався новий день – здавалося, що про жоден проект, окрім сніданку, не може бути мови. Я так далі не можу, подумав я, і відразу ж антифоном пролунала відповідь, утворюючи три слова Семюела Беккета, які я вивчив давно, ще будучи студентом: «Я піду далі». Я підвівся з ліжка і зробив крок уперед, знову і знову повторюючи: «Я так далі не можу. Я піду далі».