Клей Даєр народився у вівторок наприкінці травня 1978 року. Лікарі були не впевнені, що він виживе. Він народився без ніг, лівої руки і лише з частиною правої. Але він вижив.

У той час як інші вважали його інвалідом, Клей думав, що в нього хороше життя. «Я знав, що в мене є серце, душа та розум – саме ці речі роблять тебе людиною, – казав Клей. – Усе інше – бонус».

Це ставлення дозволило Клею стати таким високоефективним. І риболовля була не єдиним видом спорту, який він намагався опанувати. Зростаючи, Клей грав у бейсбол зі своїми сусідськими друзями. У середній школі він грав на першій базі й розмахував битою. (До баз замість нього бігав інший гравець.)

Фізичні обмеження не стали на шляху професійного рибалки. Незважаючи на те що він важив менш ніж 90 фунтів [10], а його зріст був лише 40 дюймів [11], він міг керувати човном, закидати вудочку, нанизувати приманку на гачок, зав’язувати вузол зубами та виловлювати рибу… і при цьому ще й бути переможцем.

Девізом Клея були слова: «Якщо я можу, то й ви можете».

«Бог хотів, щоб я досяг успіху в риболовлі, – казав він аудиторії, яка приходила послухати його. – Я радий, що пішов цим шляхом. Я народився, щоб бути суперзіркою».

Звичайно, Клей має непримиренну жагу до змагань. І він доклав екстремальних зусиль і був дисциплінованим, щоб стати суперзіркою.

Але вдячність дає йому змогу максимально збільшити можливості. Замість того щоб дутись і скаржитись, він вдячний за те, що може зробити, за кожну можливість, яку отримує.

І вдячність дає йому можливість віддавати більше.

Клей проводить більшу частину свого часу, ділячись досвідом із благодійними асоціаціями та церквами. Він також є волонтером як тренер у середній школі.

Вдячність і дарування дозволяють йому бути неймовірно успішним.

Ті самі принципи працюють на вас і у вашій ситуації.

Якщо ви схожі на багатьох інших людей, ви не схильні до вдячності. Вона вимагає практики й зусиль.

Її не можна практикувати раз на рік, узявшись за руки з членами сім’ї навколо індички в День подяки.

То як, попрацюємо над нею? Будемо менше скаржитись і більше віддавати?

1. Шукайте позитивне в будь-якій ситуації. Важко бути вдячним, коли все, що ви бачите, – це страждання й печаль. Змусьте себе шукати щасливі моменти в житті – хороше, шляхетне, таке, що надихає. Ваш мозок перейде в режим подяки й почне помічати всі хороші речі, які відбуваються навколо вас. Що шукаєте, те й знаходите. Уявіть, наскільки легко бути вдячним, коли все у вас добре.

2. Записуйте все й перечитуйте. У написанні хороших речей на папері є щось потужне. Ви ніби підтверджуєте свій досвід. Найкращий спосіб зберігати мотивацію – перечитувати свої попередні тріумфи, чи не так? Записуючи всі позитивні речі у вашому житті, ви створюєте буфер між своїми страхами і реальністю. Усе чорним по білому, на папері.

3. Припиніть метушитися, пригальмуйте. Зайнятість життям робить більшість із нас стурбованими, і ми рідко робимо паузу, щоб подивитися на речі такими, якими вони є насправді… щоб зрозуміти, як усе добре. Ви повинні почати зупинятись. Якщо ви медитуєте, тренуєтесь або залишаєтесь на самоті, читаючи книжку, пригальмуйте й відчуйте красу життя.

4. Дякуйте набагато частіше. Тренування вдячності є потужним запальником творчості. Дякуючи, ви добре впливаєте на свій розум. Прості слова підіймають вам настрій. Привчіть себе казати «дякую», а потім почніть використовувати це слово частіше. Це «наркотик» справжнього успіху.

5. Смійтесь із себе. Ставлячись до життя надто серйозно, ми забуваємо про вдячність. Іноді звичайний сміх із себе в наших умовах є проривом у баченні, що дозволяє нам знайти новий спосіб досягнення успіху. Ви можете злитися скільки хочете, але розуміння абсурдності того, що відбувається у вашому житті, – це потужний спосіб поставити себе в становище, яке дозволить користуватися кожною нагодою.

Обговорювати цю тему нелегко. Тому давайте відразу зауважимо, що це обговорення може змусити вас почуватися ніяково.

Здебільшого дарування дається нам легко… особливо коли це зручно або популярно.

Я вас не звинувачую, не тицяю пальцем. Така наша природа.

Наш мозок – це калькулятор ризику й вигоди. Ми оцінюємо кожну можливість дарування (як правило, несвідомо) і вирішуємо, як поводитися, на основі того, якою може бути «винагорода».

І кожен із нас оцінює дарування по-різному. Те, як ми дивимося на дарування, залежить від того, як ми дивимось на все інше в нашому житті.

Особливо розумні люди віддають, коли є нагода або коли вони можуть логічно обґрунтувати, що дарування в цьому випадку краще, ніж недарування.

Ті, хто приймає рішення більш емоційно, віддають, коли відчувають, що це найкращий вихід. Вони віддають, щоб показати, що вони піклуються, або тому, що вони хотіли б бачити радість вдячності.

Жоден із підходів не є однозначно помилковим чи правильним. Вони просто різні.

Незалежно від того, як ви приймаєте рішення, головне – що ви самі вирішуєте, коли, що і як віддавати.

Нині ви, ймовірно, вважаєте, що ви великодушна людина. Ви, ймовірно, можете навести десятки прикладів того, чим вирізняєтесь і яким дарувальником є.

Але я закликаю вас переосмислити це.

Це просто діяльність.

Ви виписуєте чек. Ви стаєте волонтером для якогось заходу. Ви йдете на зустріч. Ви обідаєте з вашим чоловіком чи дружиною. Ви відвідуєте концерт або гру.

І ви думаєте, що залучаєтесь.

Але якщо ви постійно пишете повідомлення, перевіряєте електронну скриньку або думаєте про щось інше, чи дійсно ви залучаєтесь?

Ви тут, але водночас не тут. Ваше тіло перебуває тут, але не ваш розум чи душа. Ви просто виконуєте свої обов’язки.

Суть дарування – діяти, коли вам важко й незручно. Коли волонтерство не вписується у ваш графік. Коли ви любите когось, хто не заслуговує на це зараз. Коли вам боляче і ви хочете зосередитись на собі.

Подумайте про це на мить. Ви дійсно віддаєте щось? Чи просто механічно рухаєтесь, роблячи позначки в списку того, що треба зробити?

Визнати це – нормально. Ми всі це робимо. Ми всі робимо вигляд, що віддаємо. Але люди відчувають різницю.

Люди знають, коли ви дійсно піклуєтесь про щось, а коли ховаєте за доброзичливою усмішкою егоїстичну поведінку.

Дії ті самі і коли ви прикидаєтесь, і коли дійсно віддаєте. Так само як і рухи на велотренажері і справжньому велосипеді. В обох випадках ви качаєте ноги й пітнієте. Але на велотренажері ви нікуди не доїдете.

Удавання і справжнє дарування можуть мати однаковий вигляд і містити одні й ті самі дії. Але вони сильно різняться.

Різниця полягає в особистій емоційній залученості.

Дарування робить вас вразливим. Воно означає, що вам можна зробити боляче. І це, ймовірно, не те, що вам подобається. Хто хоче відчувати біль?

І ви дійсно припиняєте віддавати й замінюєте це купою інших дій, які допомагають вам прикидатись.

Ви виходите з кімнати або закінчуєте розмову фразою «Я люблю тебе». Але при цьому не віддаєте своїм близьким повну увагу, коли вони її потребують.

Ви проводите час зі своїми дітьми, поки дивитесь телевізор, сидите в Інтернеті на планшеті або думаєте про проблеми на роботі.

Ви постійно виконуєте дії, схожі на дарування, але не залучаєтесь емоційно.