Клер усміхається. Виглядає стомленою. Подумки проходжусь датами, та пригадую, що три тижні тому був наш п’ятий викидень. Вагаюся, та все-таки обіймаю її, полегшено зітхаю, коли вона не відштовхує мене, а, навпаки, м’якне у моїх обіймах та схиляє голову мені на плече.

– Як ти? – запитую.

– Жахливо, – тихо відповідає вона. – Втомлена.

Згадую, що кілька тижнів вона лежала.

– Генрі, з мене досить, – дивиться вона на мене, намагаючись розгадати мою реакцію на ці слова, зважуючи її наміри стосовно моїх знань. – Я здаюся. Ми ніколи не народимо дітей.

Що не дозволяє мені дати їй те, чого вона так потребує? Не можу придумати жодної причини, чому я не повинен їй сказати. Стою та ретельно міркую над тим, що могло би завадити Клер дізнатись правду. Все, що можу пригадати, – це її упевненість, яку зараз їй надам.

– Не здавайся, Клер.

– Що?

– Перетерпи. У моєму майбутньому в нас є дитина.

Клер заплющує очі та шепоче:

– Дякую.

Не знаю, до мене вона звертається чи до Бога. Не має значення.

– Дякую, – повторює знову, дивлячись на мене, говорячи зі мною, а я почуваюся ангелом у якійсь божевільній версії Благовіщення. Нахиляюсь до неї та цілую. Відчуваю готовність, радість, кінцеву ціль, які заповнюють усе єство Клер. Пригадую ту крихітну голівку з чорним волоссям, що стирчить між ногами Клер. Диву даюсь – ця мить творить чудо, і навпаки. Дякую. Дякую.

– Ти знав? – запитує мене Клер.

– Ні.

Вона розчарована.

– Я не просто не знав, я робив усе, що міг, аби вберегти тебе від чергової вагітності.

– Прекрасно, – сміється Клер. – Отож, що б не сталося, я повинна зберігати спокій та розслабитися?

– Ага.

Клер усміхається до мене, а я до неї. Нехай усе йде своєю чергою.

Клер: Сиджу за столом на кухні, ліниво гортаючи «Чикаґо Тріб’юн», та спостерігаю, як Генрі розпаковує продукти. Коричневі паперові пакети рівненько стоять на робочій поверхні, а Генрі, мовби фокусник, витягує звідти кетчуп, курку, голландський твердий сир Ґауда. Я чекаю на кролика та шовкові хустинки. Натомість бачу: гриби, чорну квасолю, макарони Фетучіні, листя салату, ананас, знежирене молоко, каву, редиску, редьку, брукву, вівсяні пластівці, масло, сир, житній хліб, майонез, яйця, бритви, дезодорант, зелені яблука, суміш молока та вершків, бублики, креветки, вершковий сир, пластівці «Фростед Міні Вітс», томатний соус, заморожений апельсиновий сік, моркву, презервативи, батат… презервативи? Підводжусь та йду до робочої поверхні, беру в руки синю коробочку та трушу нею перед Генрі.

– У тебе що, інтрижка?

Зухвало дивиться на мене, не припиняючи нишпорити у морозильній камері.

– Насправді ні. У мене було видіння. Якраз стояв біля поличок із зубними пастами, коли це сталося. Розповісти?

– Ні.

Генрі встає та обертається до мене з дуже сумовитим виразом на обличчі.

– Що ж, однаково скажу: ми повинні припинити наші спроби зачати дитину.

Зрадник.

– Але ж ми погодили…

– …робити спроби. Думаю, із нас уже досить п’яти викиднів. Вважаю, ми вже все спробували.

– Ні. Чому ні, чому не спробувати ще раз? – намагаюся, щоби голос не звучав благально, намагаюсь втримати злість, яка вже підступає до мого горла, яка вже прокрадається у мої слова.

Генрі обходить стіл, стає переді мною, але не торкається: знає, що не потрібно мене зараз чіпати.

– Клер. Наступного разу цей викидень тебе вб’є, і я не збираюся робити те, що призведе до твоєї смерті. П’ять вагітностей… Знаю, ти хочеш знову спробувати, та я не можу. Більше я цього не витерплю, Клер. Пробач.

Виходжу в задній дворик та стаю на сонці біля кущів малини. Наші діти, мертві, загорнуті у тонкий шовковий санітарно-гігієнічний папір, покладені у крихітні дерев’яні коробки, зараз, у цей передвечірній час, у прохолоді, біля троянд. Відчуваю сонячну спеку на своїй шкірі, але тремчу, мерзну за них – тих, хто глибоко в землі, у цьому садку, яким холодно у цей липневий день. Допоможіть! – проноситься у моїй голові. – Допоможіть нашому майбутньому первістку! Він не знає, тому і я не можу йому розповісти. Приходь швидше.

Генрі: За чверть дев’ята ранку, п’ятниця. Сиджу в приймальні такого собі доктора Роберта Ґонсалеса. Клер не знає, що я тут. Вирішив стерилізувати себе.

Офіс доктора Ґонсалеса розташований на Шерідан-роуд, біля Дайверсі, у розкішному медичному центрі, що розташований відразу ж за оранжереєю Лінкольн-Парку. Ця приймальня – у коричневих та темно-зелених із жовтим відтінком тонах; на стінах багато панелей та гравюр із переможцями дербі 1880-х років. Дуже по-чоловічому. Почуваюся, наче на мені смокінг, а між зубами затиснута велика сигара. Мені треба випити.

Гарненька жіночка у «Центрі планування сім’ї» запевнила мене заспокійливим, натренованим для таких ситуацій, голосом, що мені майже не болітиме. Тут, біля мене, сидять іще п’ятеро чоловіків. Цікаво, може у них трипер чи проблеми з простатою. А може, деякі з них, як і я, сидять тут в очікуванні завершення своєї кар’єри потенційних татусів. Мене огортає почуття солідарності з цими незнайомими чоловіками, бо усі ми нині, сірим ранком, сидимо у цій коричневій, дерев’яно-шкіряній кімнаті, чекаючи на те, щоби зайти до приймальні та зняти свої штани. Тут є дуже старий чоловік, який сидить, похилившись уперед та затиснувши руками свій ціпок; за товстими окулярами, що збільшують його повіки, видно його заплющені очі. Навряд чи він прийшов, щоби зробити собі стерилізацію. Підліток, який сидить, гортаючи якийсь старий примірник «Ескваєр», вдає, що йому байдуже абсолютно на все. Заплющую очі та уявляю, що я у барі, а барменша стоїть спиною до мене та розмішує хороший односолодовий віскі з невеликою кількістю ледь теплої води. Це, ймовірно, англійський паб. Так, і декор тут відповідний. Чоловік ліворуч кашляє, таким глибоким, аж із глибини легень, кашлем. Розплющую очі – я все ще у приймальні лікаря. Потай кидаю погляд на годинник хлопця праворуч. У нього такий великий спортивний годинник, що використовують як секундомір у змаганнях на короткі дистанції чи навіть як судновий навігаційний прилад. 9:58. Мені на 10:00. Лікар, здається, дещо затримується. Адміністратор кличе: «Містере Лістон», і підліток рвучко піднімається та проходить у масивні фільончасті двері до кабінету. Ми всі нишком дивимося одне на одного, таке враження, що стоїмо у метро, а хтось хоче нам впарити журнал «Стритвайз».

Сиджу нерухомо, дуже напружений. Нагадую собі, що те, що збираюся зробити, – необхідний та правильний крок. Що я не зрадник. Я – не зрадник. Я рятую Клер від жаху та болю. Вона ніколи не дізнається. Боляче не буде. Ну, може, трохи. Колись скажу їй, і вона зрозуміє, що я мусив це зробити. Ми намагалися. У мене немає вибору. І я не зрадник. Навіть якщо болітиме, це вартуватиме того. А роблю це тому, що кохаю її. Думаю про Клер, яка сидить на нашому ліжку, вся у крові, плаче. Мене починає нудити.

– Містере Детембл.

Підводжусь, і мене дуже нудить. Коліна підкошуються. Паморочиться у голові, падаю на коліна та починаю блювати. Стою навкарачки, на холодній землі, на стерні висохлої старої трави. Вже немає чим блювати, випльовую слиз. Холодно. Піднімаю голову та оглядаюся довкола. Я на галявині, в Медовларку. Дерева голі, купчасті хмари вкривають небо, вже сутеніє. А я – сам-один.

Піднімаюся та знаходжу коробку з одягом. Незабаром я вже одягнений у футболку з написом «Gang of Four», светр і джинси, товсті шкарпетки, берці, чорне вовняне пальто та великі світло-блакитні рукавиці. Щось прогризло коробку та зробило собі у ній нору. Одяг – із середини восьмидесятих. Клер, імовірно, п’ятнадцять-шістнадцять. Міркую, чи посидіти десь тут і почекати на неї, чи піти звідси. Не знаю, чи зможу зараз дивитися на її молодий радісний захват та ентузіазм. Розвертаюся і йду до фруктового саду.