– Прекрасний день, правда? – каже бабуся, відкинувшись у кріслі й потираючи кісточки пальців.

Киваю, а потім кажу:

– Так, але трохи вітряно. Мама там порається в саду, й вітер несе на неї усе.

– Це так схоже на Люсіль, – каже її мати. – Знаєш, дитино, я би хотіла прогулятися.

– Я щойно думала про це ж саме, – кажу. Вона всміхається, протягує мені руки, і я обережно допомагаю їй встати з крісла. Приношу наші пальта і пов’язую шарф навколо бабусиного волосся, щоби вітер не скуйовдив його. Потім ми повільно спускаємось сходами й виходимо через парадні двері. Ми стоїмо на доріжці. Повертаюся до бабусі:

– Куди ти хочеш піти?

– Ходімо в сад, – відказує вона.

– То досить далеко. О, мама махає нам рукою, давай помахаємо їй у відповідь. – Ми махаємо рукою мамі, яка зараз унизу біля фонтана. З нею Пітер, наш садівник. Він лишає розмову з нею й дивиться на нас, чекає, щоб ми йшли; відтак вони з мамою зможуть продовжити свою суперечку, що виникла, ймовірно, через нарциси чи півонії. Пітер любить сперечатися з мамою, але зрештою вона завжди домагається свого.

– Бабусю, до саду майже миля шляху.

– Клер, з моїми ногами все добре.

– Добре, тоді ходімо в сад. – Беру її за руку, і ми йдемо. Коли ми доходимо до краю лугу, питаю: – Йдемо під сонцем чи у тіні?

– Під сонцем, звичайно, – відповідає вона.

Ми йдемо стежиною, що простягається якраз через середину лугу, на галявину. Поки ми йдемо, я описую все це.

– Проходимо повз згасле багаття. Там повно птахів – он, он вони!

– Ворони. Шпаки. І голуби, – каже вона.

– Так… ми зараз біля воріт. Обережно, тут трохи заболочено. Бачу собачі сліди, це досить велика собака, можливо Джої з Аллінгемса. Навколо все зеленіє. Ось дика троянда.

– Наскільки висока трава в лузі? – запитує бабуся.

– Близько фута. Вона блідо-зелена. Тут є маленькі дубки.

Вона повертається до мене, всміхаючись.

– Ходімо привітаємось.

Веду її до дубків, що ростуть лише за кілька футів від стежки. Дідусь посадив ці три дубки в сорокових роках, як пам’ять про мого двоюрідного дідуся Тедді, бабусиного брата, що загинув у Другій світовій війні. Дубки ще не дуже високі, всього близько п’ятнадцяти футів заввишки. Бабуся кладе руку на стовбур середнього дерева й каже: «Привіт». Не знаю, до дерева вона звертається чи до свого брата.

Йдемо далі. Коли трохи піднімаємось, перед нами видніється весь луг і на галявині стоїть Генрі. Зупиняюся.

– Що там? – питає бабуся.

– Нічого, – відповідаю.

Веду її стежиною.

– Що ти бачиш? – запитує вона мене.

– Над лісом кружляє яструб, – відповідаю.

– Котра година?

Дивлюся на годинник.

– Майже полудень.

Ми входимо на галявину. Генрі не рухається. Він усміхається мені. Видається втомленим. Його волосся починає сивіти. Він одягнений у чорне пальто і виділяється на тлі яскравого лугу.

– Де камінь? – питає бабуся. – Я хочу сісти.

Веду її до каменя, допомагаю їй сісти. Вона повертає обличчя в бік Генрі й заклякає.

– Хто це там? – твердим голосом запитує вона мене.

– Нікого, – брешу.

– Там чоловік, – каже вона, киваючи в бік Генрі.

Він дивиться на мене з виразом, який, мабуть, означає: «Ну ж бо, сміливіше!» У лісі гавкає собака. Все ж не наважуюся.

– Клер, – каже бабуся. Здається, вона налякана.

– Познайом нас, – тихо говорить Генрі.

Бабуся завмирає і чекає. Обіймаю її за плечі.

– Усе добре, бабуню, – кажу. – Це мій друг Генрі. Той самий, про якого я розповідала.

Генрі підходить до нас і простягає руку. Подаю йому бабусину руку.

– Елізабет Міґрем, – кажу я Генрі.

– Отже, це ти, – каже бабуся.

– Так, – відповідає Генрі, і це «так» звучить як бальзам для моїх вух. Так.

– Можна мені?

Вона махає рукою в бік Генрі.

– Сісти біля вас?

Генрі сідає на камінь. Торкаюся його обличчя бабусиною рукою. Вона обмацує його, а він дивиться на мене.

– Лоскітно, – каже Генрі бабусі.

– Наждачний папір, – говорить вона, коли пальцями обмацує його неголене підборіддя. – Ти не хлопчик, – зауважує вона.

– Ні.

– Скільки тобі років?

– Я на вісім років старший за Клер.

Вона здивована.

– Двадцять п’ять?

Дивлюсь на сивіюче волосся Генрі, на зморшки навколо очей. На вигляд йому років сорок, може, й більше.

– Двадцять п’ять, – твердо каже він. Десь у іншому часі так воно і є.

– Клер сказала мені, що збирається за тебе заміж, – каже бабуся Генрі.

Він усміхається мені.

– Так, ми збираємося побратися. Через кілька років, коли вона закінчить школу.

– У мій час джентльмени приходили на вечерю і знайомилися з сім’єю.

– Наша ситуація… незвична. Це не видається можливим.

– Не бачу причин не зробити цього. Якщо ти можеш розгулювати лугом із моєю онучкою, то, звичайно, можеш увійти до будинку, щоби тебе побачили її батьки.

– Я був би радий, – каже Генрі і встає, – але, боюся, зараз не маю часу, в мене поїзд.

– Хвилиночку, молодий чоловіче, – починає бабуся, а Генрі каже:

– До побачення, місіс Міґрем. Було дуже приємно нарешті зустрітися з вами. Клер, вибач, що не можу залишитися.

Тягнуся до Генрі, чую шум, наче щось висмоктує його з цього світу, і він зникає. Повертаюсь до бабусі. Вона сидить на камені, простягнувши руки, і з виразом цілковитого подиву на обличчі.

– Що сталося? – запитує вона мене, і я починаю пояснювати. Коли закінчую, вона сидить з похиленою головою, переплітаючи в химерні фігури покручені подагрою пальці. Нарешті вона піднімає обличчя до мене.

– Але, Клер, – каже бабуся, – він, мабуть, демон.

Вона говорить це, як щось буденне, ніби каже мені, що моє пальто було неправильно застібнуте, чи що час обідати. Що я можу сказати?

– Я думала про це, – кажу їй. Беру її за руки, щоб вона перестала затирати їх до червоного. – Але Генрі добрий. Він точно не демон.

Бабуся всміхається.

– Ти так говориш, ніби зустріла сотню демонів.

– Ти не думаєш, що справжній демон був би, е-е-е – більш демонічний?

– Думаю, якби він захотів, то зміг би бути лагідним, як кошеня.

Я ретельно добираю слова.

– Генрі якось сказав мені, що його лікар думає, наче він – новий вид людини. Знаєш, це наступний крок еволюції.

Бабуся хитає головою.

– Це так само погано, як бути демоном. Заради всього святого, Клер, чому ти хочеш заміж за такого чоловіка? Подумай про ваших дітей. Перед сніданком вони стрибатимуть у наступний тиждень, а потім повертатимуться назад!

Сміюся.

– Але це буде цікаво! Як Мері Поппінс чи Пітер Пен.

Вона стискає мої руки.

– Люба, задумайся на хвилинку: це в казках із дітьми трапляються цікаві пригоди. А матері залишаються вдома й чекають, поки їхні діти залетять назад у вікно.

Дивлюся на купу зім’ятого одягу, що валяється на землі, там, де Генрі його залишив.

Піднімаю його і складаю.

– Хвилинку, – знаходжу коробку і складаю туди одяг Генрі. – Повернімося в будинок. Уже майже обід.

Допомагаю їй встати з каменя. У траві шумить вітер, ми схиляємося і йдемо до будинку. Коли підходимо до підйому, озираюся на галявину. Там порожньо.

Кілька ночей по тому сиджу на бабусиному ліжку і читаю їй «Місіс Делловей». Вечір. Бачу, що бабуся, здається, вже спить. Лишаю читання й відкладаю книгу. Помічаю її розплющені очі.

– Привіт.

– Ти сумуєш за ним? – запитує вона мене.

– Щодня. Щохвилини.

– Щохвилини, – повторює вона. – Так. Це той шлях, так? – Вона повертається на бік і заривається в подушку.

– Добраніч, – кажу, повертаючи лампу. Коли стою в темряві й дивлюся на бабусю, мене переповнює туга, мовби хтось ущент наповнив мене нею. Це той шлях, так? Чи ж ні?

Генрі: Клер запросила мене до себе на вечерю. З нами вечерятимуть Шаріс – сусідка по квартирі, – та Гомес, її хлопець. Рівно за хвилину до сьомої за центральним стандартним часом стою у передпокої Клер, убраний у свій найкращий одяг; палець тисне ґудзик дзвінка, в іншій руці – пляшка австралійського «Каберне» та пахучі жовті фрезії. Серце аж вистрибує з грудей. Я ще не був у Клер удома, тим паче не зустрічав жодного з її друзів. Навіть не уявляю, чого очікувати.