– Я не можу збагнути, чому вам так не хочеться їхати додому, – дружелюбно вела далі абатиса. – У цій країні стільки іноземців, що багато б віддали за таку можливість!
– Але ж не ви, матінко?
– Ох, з нами інша річ, дитя моє. Приїхавши сюди, ми знали, що назавжди покинули батьківщину.
Через власні ображені почуття у Кітті з’явилося бажання, можливо, зловмисне, знайти слабину в латах віри, що робили монахинь такими захищеними від усіх природних людських почуттів.
Захотілося перевірити, чи справді не залишилося в абатиси якоїсь людської слабкості.
– А я гадала, що хай іноді, але стає важко, коли подумати, що більше ніколи не побачиш дорогих серцю людей і ті місця, де минуло дитинство.
Абатиса на якусь мить завагалася, але Кітті, споглядаючи її, не помітила ніякої зміни в спокійному виразі її прекрасного суворого обличчя.
– Це важко для моєї матері, що вже в літах, бо я її єдина донька і їй усім серцем хотілося б побачити мене ще раз перед смертю. Мені хотілося б порадувати її, але це неможливо. Ми почекаємо, доки зустрінемося в раю.
– Все-таки як подумаєш про тих, кому дорогий, напевно, важко не сумніватися в тому, чи правильно було з ними розлучатися.
– Ви питаєте мене, чи я колись шкодувала про це? – раптом обличчя абатиси аж наче засвітилося. – Ніколи, ніколи. Я обміняла життя пересічне й нікчемне на сповнене самопожертви й молитви до Бога.
Якусь мить стояла тиша, а тоді абатиса, повертаючись до лагіднішого тону, всміхнулася.
– Я попрошу вас узяти маленький пакуночок і відправити його поштою, коли дістанетеся Марселя. Мені не хотілося б довіряти його китайській пошті. Зараз я по нього сходжу.
– Можете віддати його мені завтра, – мовила Кітті.
– Завтра ви будете надто зайнята, щоб прийти сюди, моя люба. Вам буде зручніше попрощатися з нами сьогодні.
Абатиса підвелася і з невимушеною гідністю, яку не могло приховати безформне вбрання, вийшла з кімнати. За мить увійшла сестра Сен-Жозеф. Вона прийшла попрощатися, побажала Кітті приємної мандрівки, запевнила, що та буде в безпеці – полковник Ю приставить до неї достатню охорону, он сестри весь час подорожують самі й нічого з ними не стається. А море їй сподобалося? Mon Dieu, як їй було погано під час шторму в Індійському океані, мадам, її мати, зрадіє, коли побачить доньку, і Кітті має дбати про себе; зрештою, під її опікою тепер маленька душа, і вони всі за неї молитимуться; вона весь час молитиметься за Кітті, за її дитиночку й за душу бідолашного, сміливого лікаря. Вона говорила й говорила – привітна, ласкава, та все одно Кітті гостро відчувала, що для сестри Сен-Жозеф, з її поглядом, зверненим у вічність, сама вона – лише безплотний, безтілесний дух. Раптом її охопило бажання схопити кругленьку добродушну монахиню за плечі й потрусити, вигукуючи: «Хіба ви не бачите, що я земна людина, нещасна й самотня, що мені потрібне втішання, співчуття й кілька підбадьорливих слів?! Ох, відверніться ж на хвилину від свого Бога й приділіть мені трохи милосердя – не того християнського милосердя, яке ви маєте для всіх знедолених, а просто людського милосердя до мене!» Ця думка змусила Кітті всміхнутися – от би здивувалася сестра Сен-Жозеф! Тоді вона б остаточно переконалася у своїй старій підозрі, що всі англійці несповна розуму.
– На щастя, я добре витримую морські подорожі, – відповіла Кітті. – Ще ніколи не страждала на морську хворобу.
Абатиса повернулася з маленьким акуратним пакуночком.
– Тут хусточки, що я зробила своїй матері на іменини, – сказала вона. – Ініціали вишили наші молодші дівчатка.
Сестра Сен-Жозеф припустила, що Кітті хотілося б подивитися, як гарно виконана робота, й абатиса, поблажливо всміхаючись, розкрила пакунок. Хустинки були з дуже тонкого батисту, вигадливі ініціали увінчувала корона полуничних листків. Коли Кітті розсипалася в похвалах майстерно виконаній роботі, хусточки знову загорнули й віддали їй. Сестра Сен-Жозеф, сказавши: «Eh bien, Madame, je vous quitte»[37] та ще раз висловивши чемні й безособові побажання, пішла геть. Кітті усвідомила, що настав час попрощатися з абатисою, й подякувала їй за добре ставлення. Вони пройшлися голими, побіленими коридорами.
– Вам не буде важко відправити пакунок із Марселя? – запитала абатиса.
– Звісно, ні, – відказала Кітті.
Вона глянула на адресу. Прізвище здалося їй дуже знаменитим, але увагу привернуло вказане місце.
– Це ж один із замків, де я бувала! Коли подорожувала Францією з друзями.
– Може бути, – відказала абатиса. – Він відчинений для огляду два дні на тиждень.
– Напевно, якби я жила в такому гарному місці, то ніколи б не наважилася звідти поїхати.
– Безсумнівно, це пам’ятка архітектури. Але там незатишно. Якби я й шкодувала про щось, то не про нього, а про маленький замок, де ми жили, коли я була мала. Він у Піренеях. Я росла, чуючи море. Не стану заперечувати, що іноді мені хочеться почути, як хвилі розбиваються об валуни.
Кітті здалося, що абатиса, здогадавшись про її думки й причини зауваг, лукаво над нею підтрунювала. Але вони вже підійшли до маленьких простих дверей у монастир. На подив Кітті, абатиса обійняла її й поцілувала. Дотик її блідих губ до щік Кітті, спочатку однієї, потім другої, був такий несподіваний, що вона запаленіла й мало не розплакалася.
– Прощавайте, благослови вас Боже, дитя моє любе. – Абатиса якусь мить потримала її в обіймах. – Пам’ятайте, що мало виконувати обов’язок, що від вас вимагається, – це не почесніше, ніж вимити руки, коли ті забруднилися. Єдине, що дійсно важливе, – виконувати свій обов’язок з любов’ю. Коли любов зіллється з обов’язком, зійде на вас благодать і відчуєте ви щастя, яке неможливо осягнути.
Двері в монастир зачинилися за нею востаннє.
69
Воддінгтон провів Кітті до вершини пагорба, і вони на якусь мить озирнулися на Волтерову могилу. Біля меморіальної арки він із нею попрощався, й, дивлячись на арку востаннє, Кітті відчула, що могла б відповісти на її загадкову іронію такою ж іронією, тільки власною. Вона ступила в паланкін.
Дні минали один за одним. Пейзажі, що пропливали повз, слугували тлом для її думок. Кожен із них вона бачила наче здвоєним, скругленим, як у стереоскопі, по-новому значним, бо все, що вона бачила, додавалося до її спогадів про те, що вона бачила лише кілька коротких тижнів перед тим, коли їхала тією ж самою дорогою, тільки у зворотному напрямку. Кулі зі своїми ношами безладно розтягнулися дорогою, по двоє, по троє, а за якусь сотню ярдів за ними – один, потім ще двоє чи троє; солдати супроводу волочили ноги, бредучи так, щоб проходити двадцять п’ять миль на день; аму неслидва носії, а Кітті – чотири, не через те, що вона була важча, а швидше для годиться. Коли-не-коли вони зустрічали кулі, що згиналися під своєю ношею, ступаючи один за одним, коли-не-коли – чиновника-китайця в портшезі,[38] який зацікавлено позирав на білу жінку; іноді вони натрапляли на селян, які у вицвілому синьому вбранні й великих брилях ішли на ринок, іноді – на жінку, стару або молоду, що дрібушила забинтованими ногами. Вони піднімалися й спускалися зі схилів, устелених акуратними рисовими полями, з селянськими будиночками, що затишно примостилися в бамбукових заростях; вони проминали обшарпані села й людні міста, обнесені стінами, як на ілюстрації до молитовника. Стояла рання осінь, спека спала, і, якщо рано-вранці, коли мерехтливе світанкове світло заливало квадратики полів казковими чарами, було холодно, то пізніше тепло було ще приємніше. Воно сповнювало Кітті тихим блаженством, якому вона й не думала противитися.
Яскраві сцени з їхніми елегантними барвами, їхньою оригінальністю та їхньою дивністю скидалися на гобелен, на тлі якого, таємничі й похмурі, танцювали тіні з уяви Кітті. Вони здавалися зовсім нереальними. Мей-тан-фу із його зубчастими мурами був схожий на мальовані декорації міста на сцені, де грають давню виставу. Монахині, Воддінгтон і маньчжурська жінка, що його кохає, – персонажі у театрі масок, а решта, люди, які ходять звивистими вуличками, й ті, що померли, – безіменний загал. Звісно, все це, всі вони мали якесь значення, але яке? Наче вони виконували ритуальний танець, вишуканий і древній, і ти знаєш, що ці складні рухи означають щось, що важливо знати, але все одно не розумієш, не розумієш.