Кітті наче обернулася на камінь. Вона не збагнула, про що він, і дивилася на нього налякано й збентежено. Нісенітниця. Марення. Вона не зрозуміла нічого.

Неможливо бути водночас таким нерухомим і ще живим. Вона вдивлялася в його обличчя. Його очі були розплющені. Вона не могла зрозуміти, дихає він чи ні. Їй ставало страшно.

– Волтере, – прошепотіла вона. – Волтере.

Врешті вона різко підвелася. Її раптом охопив страх. Вона обернулася й пішла до дверей.

– Зайдіть, будь ласка. Здається, він не…

Вони увійшли. Лікар-китаєць наблизився до ліжка. Він увімкнув електричного ліхтарика і посвітив ним Волтерові в очі. А тоді закрив їх. Сказав щось китайською. Воддінгтон обійняв Кітті за плечі.

– Боюся, він уже неживий.

Кітті глибоко зітхнула. З її очей скотилося кілька сльозинок. Вона почувалася не так знесиленою, як сторопілою. Солдати-китайці обступили матрац, безпорадні, наче точно не знали, що робити далі. Воддінгтон мовчав. За хвилину китайці почали тихо перемовлятися між собою.

– Напевно, я вас ліпше відвезу додому, – сказав Воддінгтон. – Його привезуть туди.

Кітті втомлено провела рукою по чолу. Підійшла до матраца, нахилилася й ніжно поцілувала Волтера в губи. Вона вже не плакала.

– Мені шкода, що завдала вам стільки клопоту.

Офіцери віддали шану, коли вона проходила, й вона статечно вклонилася. Вони знову перейшли через двір і сіли в паланкіни. Кітті побачила, як Воддінгтон закурив. Дим від сигарети, що розчинився в повітрі, – оце й усе людське життя.

64

Уже почало розвиднюватися, то там, то тут китайці відчиняли віконниці в крамничках. У темному закутку, при світлі свічки, вмивалася якась жінка. У чайній на розі снідала група робітників. Сіре, холодне світло щойно народженого дня підкрадалося вузькими вуличками, наче злодій. На річці стояв блідий туман, і щогли скупчених джонок проглядалися крізь нього, наче списи примарного війська. Кітті змерзла в човні й закуталася у свою яскраву, кольорову шаль. Вони піднялися на схил й опинилися над туманом. З безхмарного неба сяяло сонце, наче цей день був як усі інші й не сталося нічого, що відрізнило б його від решти.

– Може, ви приляжете? – запитав Воддінгтон, коли вони увійшли в дім.

– Ні. Я посиджу біля вікна.

За останні тижні вона так часто сиділа біля вікна, її очі так звикли до фантастичного, яскравого, прегарного й загадкового храму на величній фортечній стіні, що це видовище заспокоювало її душу. Воно здавалося таким несправжнім, навіть при яскравому світлі дня, що відволікало її від реальності.

– Я скажу служці запарити вам чаю. На жаль, буде необхідно поховати його сьогодні ж. Я все влаштую.

– Спасибі.

65

Волтера поховали через три години. Кітті збаламутило, що його поклали в китайську труну, наче на незвичному ліжку йому буде незручно лежати, але що вдієш. Монахині, дізнавшись про його смерть, як дізнавалися про все, що ставалося в місті, прислали хрест із жоржин, солідний і формальний, але наче зроблений умілими руками флориста; цей хрест на кришці голої китайської труни виглядав безглуздо й гротескно. Коли вже все було готово, їм довелося чекати на полковника Ю, який передав Воддінгтону повідомлення про те, що хоче бути присутнім на похороні. Його супроводжував ад’ютант. Вони піднялися на пагорб. Шестеро кулі несли труну до клаптика землі, де лежав похований місіонер, якого приїхав заміщати Волтер. Воддінгтон знайшов серед речей місіонера молитовник англійською і тихим голосом, з незвичною для себе сором’язливістю провів заупокійну службу. Напевно, читаючи ці урочисті, але жахливі слова, він подумав, що коли, своєю чергою, стане жертвою моровиці, буде нікому прочитати ці слова над його могилою. Труну опустили в яму, й копачі почали засипати її землею.

Полковник Ю, що стояв біля могили з голою головою, надягнув картуза, поважно віддав Кітті шану, перекинувся кількома словами з Воддінгтоном і разом з ад’ютантом пішов геть. Кулі, яким було цікаво подивитися на християнський похорон, затрималися, а потім зібрали мотузки, що тягнулися за ними, й теж пішли. Кітті й Воддінгтон дочекалися, доки могилу зовсім засиплять, а тоді поклали на насип, що пахнув сирою землею, строгі жоржини від монахинь. Вона не плакала, але, коли перша жменя землі ударила об труну, відчула, як болюче стиснулося серце.

Вона побачила, що Воддінгтон на неї чекає.

– Ви поспішаєте? – запитала вона. – Мені ще не хочеться повертатися додому.

– Мені немає чого робити. Я весь у вашому розпорядженні.

66

Вони брели дорогою, аж доки піднялися на вершину пагорба, на якому стояла арка – пам’ятник благочестивій вдові, що посів таке велике місце у враженнях Кітті від цих країв. Це був символ, але чого саме – вона не знала, як і не могла пояснити, чому вбачала в ньому нотку такої знущальної іронії.

– Посидимо трохи? Ми вже сто років тут не бували.

Рівнина, що простягнулася перед ними, була широка, умиротворена й спокійна, залита ранковим світлом.

– Я прожила тут лише кілька тижнів, а здається, наче ціле життя.

Він не відповів, і якийсь час вона мовчала, заглибившись у думки. Потім зітхнула.

– Як думаєте, душа безсмертна? – запитала вона.

Його це запитання наче й не здивувало.

– Звідки мені знати?

– Коли Волтера сьогодні обмили, перш ніж покласти в труну, я глянула на нього. Такий молодий. Таким молодим рано помирати. Пам’ятаєте жебрака, що його я побачила, коли ви вперше повели мене на прогулянку? Я злякалася не через те, що він був мертвий, а тому що він зовсім не був схожий на людину. Наче просто мертва тварина. А от Волтер, той був схожий на машину, в якій закінчився накрут. Саме це так лякає. Бо ж коли ми просто машини, то які ж безглузді наші страждання, жалі й муки!

Він не відповів, але його погляд блукав пейзажем, що розстилався у них під ногами. Того веселого сонячного ранку безкраїй простір сповнював душу радощами. Маленькі квадратики рисових полів простягалися скільки сягало око, на багатьох із них вбрані в синє селяни старанно працювали зі своїми волами. Це було мирне й радісне видовище. Кітті урвала мовчанку.

– Не можу передати словами, як глибоко зворушило мене все, що я бачила в монастирі. Які вони чудові, ці монахині, поруч них я почуваюся зовсім нікчемною. Вони відмовилися від усього: домівки, батьківщини, любові, дітей, свободи і від різних дрібниць, від яких, як мені іноді здається, відмовитися ще важче: від квітів і зелених полів, прогулянок в осінню днину, книжок і музики, комфорту – вони відмовилися від усього, від усього. І вони це зробили, щоб присвятити себе життю, повному самопожертви й нужди, покори, тяжкої роботи й молитов. Для них усіх світ – справдешнє місце вигнання. Життя – це хрест, який вони охоче несуть, але в їхніх серцях горить це бажання – не просто бажання, а прагнення, гостре, пристрасне прагнення смерті, яка подарує їм життя вічне.

Кітті сплеснула в долоні й глянула на Воддінгтона з гірким нерозумінням.

– І що?

– А що, як немає життя вічного? Подумайте – а що, як смерть означає справдешній кінець? Вони відмовилися від усього – і дарма. Їх обманули. Обвели круг пальця.

Воддінгтон на якийсь час замислився.

– А от не знаю. Не знаю, чи справді важливо, що їхня мета – не ілюзія. Їхнє життя прекрасне саме собою. Мені здається, що на наш світ можна дивитися без огиди тільки завдяки красі, яку і колись, і тепер люди витворюють із хаосу. Завдяки картинам, які вони малюють, музиці, яку вони складають, книжкам, які вони пишуть, і життям, які ведуть. І найбільше краси – у гарно прожитому житті. Оце дійсно досконалий витвір мистецтва.

Кітті зітхнула. Його слова здалися їй сухими. Їй цього було мало.

– Ви бували коли-небудь на симфонічному концерті? – вів далі Воддінгтон.

– Так, – усміхнулася вона. – Я нічого не тямлю в музиці, але дуже її люблю.