Річ у тім, що все, що я маю у своїх кишенях, ретельно підібрано таким чином, щоб я завжди був напоготові. Там є все, що може стати у пригоді в момент істини. Хоч насправді трохи не так. Там є все, що не може не стати мені у пригоді в момент істини. Адже яким чином може насправді стати тобі у пригоді дерев’яна зубочистка або поштова марка? Але якщо, наприклад, вродлива дівчина — знаєте, навіть не вродлива, а просто чарівна, звичайна з вигляду дівчина з обворожливою посмішкою, від якої перехоплює подих, — просить у вас марку, або навіть не просить, а просто стоїть посеред вулиці біля червоної поштової скриньки в дощовий вечір із конвертом без марки в руці і запитує, чи ви, бува, не знаєте, де в цю годину ще працює якесь поштове відділення, а потім трохи кашляє, бо їй холодно і вона у відчаї, оскільки десь у глибині душі знає, що в цю годину жодне поштове відділення в цьому районі не працює... І в цей момент істини вона не скаже: «Що це, в біса, у твоїх кишенях?», а буде настільки вдячною за марку, можливо, навіть не вдячною, а просто посміхнеться своєю обворожливою посмішкою, обворожливою посмішкою за поштову марку — я би побився об заклад, що так відбувається завжди, навіть коли ціна на марки зростає, а ціна на посмішки падає.

Посміхнувшись, вона подякує і знову закашляє, але вже не тільки тому, що їй холодно, а й тому, що їй трохи ніяково.

— Що ви ще маєте у своїх кишенях? — запитає вона, але лагідно, без «у біса» й негативу, а я відповім не вагаючись: усе, що вам стане у пригоді, моя люба. Все, що вам стане у пригоді.

Отже, тепер вам відомо. Ось що я маю у своїх кишенях. Шанс, який не можна змарнувати. Незначний шанс. Невеликий, навіть неймовірний. Я знаю це, я не дурень. Крихітний шанс, скажімо, коли прийде щастя, я зможу сказати йому «Так», а не «Вибач, я не маю сигарети/зубочистки/монети для автомату з напоями». Ось що я там маю, ось чого там повно і що випирає — крихітний шанс сказати «так», а не «ні, вибачте».

Погана карма

«П’ятнадцять шекелів на місяць можуть гарантувати вашій доньці сто тисяч у випадку, не приведи Господь, вашої смерті. Знаєте, яке значення можуть мати сто тисяч для вашої сироти? Це те саме, що висококваліфікований робітник у порівнянні з секретаркою стоматологічного кабінету».

Від моменту аварії Ошрі продавав страхові поліси як гарячі пиріжки. Не зрозуміло, чи це було пов’язано з легким кульганням або паралічем правої руки, але люди, які приходили до нього на зустріч, попадалися на гачок і купували все, що він пропонував: страхування життя, втрату працездатності, додаткове страхування від хвороб і тому подібне. Спочатку Ошрі повторював історію про єменця, збитого фургоном із морозивом у той самий день, як він купив свій поліс, коли йшов забирати доньку з дитсадка, або історію про чоловіка з передмість, який розреготався, коли Ошрі запропонував йому застрахувати здоров’я, а через місяць зателефонував йому у сльозах і розповів, що тільки-но дізнався про свій діагноз — рак підшлункової залози. Але невдовзі він усвідомив, що його особиста історія до таких трюків надається набагато краще за всі інші. І в цій історії страховому агентові Ошрі Сівану посеред зустрічі з потенційним клієнтом у кав’ярні неподалік Центрального торговельного пасажу, коли, наче грім серед ясного неба, просто посеред розмови, молодий чоловік, який вирішив вкоротити собі віку, випав із вікна одинадцятого поверху будівлі навпроти них і — бабах! — гепнувся просто Ошрі на голову. Молодий чоловік загинув, а Ошрі, який щойно закінчив розповідати іншому скептичному клієнтові історію про єменця, збитого фургоном із морозивом, знепритомнів на місці. Він не опритомнів ні коли бризкали йому воду на лице, ні в кареті швидкої, ні в травматологічному відділенні, ні навіть у реанімації. І ось він упадає в кому. Лікарі кажуть, що шанс — один із тисячі. Його дружина сидить біля нього в палаті і постійно плаче, те саме з його маленькою донькою. Нічого не міняється протягом шести тижнів, поки не трапляється раптове диво: Ошрі виходить із коми, немовби нічого й не бувало. Він просто розплющує очі і встає. Але разом із дивом приходить і усвідомлення гіркої правди: наш Ошрі не практикував те, що сам проповідував, а оскільки раніше не купував жодних страхових полісів для самого себе, він не міг сплачувати іпотечний кредит і був змушений продати свою квартиру й переїхати в орендоване житло.

— Поглянь на мене, — завершує Ошрі свою сумну історію, безуспішно намагаючись поворушити правою рукою. — Поглянь на мене, чоловіка, що сидить поруч із тобою в цій кав’ярні та кров із носу намагається продати тобі поліс. Якби я відкладав всього лише тридцять шекелів на місяць. Тридцять шекелів — насправді це ніщо, ледве б вистачило на ранковий сеанс у кіно без попкорну, — і я жив би, як король із двохсотма тисячами на рахунку. Я мав свій шанс і його змарнував, але тобі, хіба тобі, Мотті, не хотілося б навчитися на моїх помилках? Підпиши тут, де пунктирна лінія, — і покінчимо з цим. Хтозна, що приземлиться тобі на голову через п’ять хвилин.

І цей Мотті або Іґаль, або Мікі, що сидять навпроти нього, з хвилину витріщаються, а потім беруть ручку, яку він простягає своєю здоровою рукою, і підписують. Абсолютно кожен із них. Без жодних «якщо», «і» або «але». І Ошрі підморгує на прощання, тому що коли твоя рука паралізована, не до рукостискань, а виходячи, він точно додасть щось про те, що вони зробили правильний крок. І отак, без особливих зусиль, підупалий банківський рахунок Ошрі Сівана швидко почав відновлюватись, а за три місяці він і його дружина купили нову квартиру з набагато меншим іпотечним кредитом, ніж той, що вони брали колись. А після проходження курсу фізіотерапії у клініці навіть його рука почала почуватися краще, хоча коли клієнти простягали йому свою руку, він досі вдавав, що взагалі не здатен нею поворушити.

«У моєму роті синьо-жовто-білий і лагідно-солодкий смак. Високо наді мною щось ширяє. Щось добре — і я прямую за ним. Прямую за ним».

Ночами він безперестанку снив про це — ні, не про той нещасний випадок. Про кому. Дивно, але попри тривалий час, що минув відтоді, він досі пам’ятав, до найдрібнішої деталі, все, що він відчував упродовж тих шести тижнів. Він пам’ятав кольори та смаки і свіже повітря, що обдувало йому обличчя. Він пам’ятав відсутність пам’яті, відчуття існування без імені і без історії, у теперішньому. Цілі шість тижнів теперішнього. Протягом яких єдиною річчю, яку він відчував у собі і яка не була теперішнім, став крихітний натяк на майбутнє у формі незбагненного оптимізму, поєднаного з дивним сприйняттям буття. Протягом цих шести тижнів він не знав, як його звати або чи одружений він і чи має доньку. Він не знав, чи з ним трапився нещасний випадок або чому він тепер у лікарні бореться за життя. Він не знав нічого, крім того, що живий. І лише цей факт напував його великим щастям. Загалом досвід мислення й емоцій у цій порожнечі був інтенсивнішим, ніж будь-що, що колись траплялося з ним досі, немовби всі фонові шуми зникли і єдиний вцілілий звук був правдивим, чистим і прекрасним аж до сліз. Він не обговорював цього ні з дружиною, ні з кимось іншим. Неможливо припустити, що можна пережити таку радість за крок до смерті. Неможливо припустити, що можна кайфувати від стану коми, тоді як ваші дружина та донька гірко ридають біля вашого ліжка. Тож коли вони запитали, чи він пам’ятає що-небудь про цей свій стан, він відповів, що не пам’ятає нічого. Коли він прокинувся, його дружина запитала, чи він міг почути, як вона і Мейталь, їхня донька, звертаються до нього, коли він перебував у комі, і він сказав їй, що навіть якщо він не пам’ятав їхніх голосів, все одно переконаний, що вони йому допомогли. Вони надавали йому сил на несвідомому рівні, сил і бажання жити. Це все, що він їй сказав, але це була неправда, оскільки коли він був у комі, то насправді іноді чув голоси. Дивні, різкі, хоч і водночас нечіткі, неначе звуки, які чуєш під водою. І вони йому зовсім не подобались. Ті голоси здавалися йому загрозливими, вони натякали на щось поза межами приємного, кольорового сьогодення, в якому він жив.