У травні стало гаряче. Сонце манило надвір і відволікало від уроків.

А Денис тепер тренувався двічі на день: вранці бігав, розлякуючи ворон, які зліталися поснідати рештками вчорашнього сміття на футбольному полі, а ввечері качав м’язи на турніках і брусах, що іржавіли в кущах неподалік від стадіону. Він помітно схуд. Навіть однокласники звернули на це увагу.

Закінчувався ще один навчальний рік. Ось-ось продзвенить останній дзвоник, після якого настане найкраща пора як для учнів, так і для їхніх батьків — КАНІКУЛИ. Оцінки з усіх предметів уже виставили, тож можна було розслабитися і на уроках робити те, що хочеться, а не те, що треба. Діти розповідали одне одному кумедні історії, складали плани на літо, грали в карти на кишенькові гроші. Вчителі теж прагнули якнайшвидше опинитися вдома. Приходили до класу, кілька хвилин про щось хутенько розповідали, збиваючись із теми і поглядаючи на годинник. Потім у них раптом виникали термінові справи, і учні залишалися самі, насолоджуючись свободою.

Так було і сьогодні. Історичка Валентина Богданівна хвилин п’ятнадцять тішила їх своєю присутністю, а тоді втекла кудиінде, ощаслививши тим дітей. Восьмий «А» наче з ланцюга зірвався. Забувши про свою статечність, яку вони демонстрували перед молодшими класами в коридорі на перервах, хлопці бігали між партами, кидалися книжками, зошитами та щоденниками, які вже втратили свою недоторканість у зв’язку з закінченням навчання. Дівчата гортали модні журнали, час від часу верескливо сперечалися щодо того чи іншого дизайнера, плаття чи спідниці. Хтось задумливо жував яблуко, хтось домальовував вуса історичним героям просто в підручнику, а хтось жбурляв брудну ганчірку, якою зазвичай витирали крейду з дошки. Після кількох кидків ганчірка приземлилася на парту Віки Чмирі, котра спокійно читала книжку, незважаючи на балаган у класі. Її прізвище створювало бідоласі безліч проблем, адже любі однокласники щодня вправлялися на ній в уїдливості, намагаючись якомога сильніше вжалити і довести свою перевагу над нею і над іншими. Віка мала густі кіски, схожі на потріпану вітром стріху, нерівні передні зуби зі щілинкою між ними, була висока і худа. Все це перетворювало її на ідеальний об’єкт для тупих жартів. А після того, як дівчина поставила собі брекети, її «популярність» ще більше підскочила. Розумна і розважлива Віка силкувалася не звертати увагу на кпини однокласників, і тому більшість з них таки відчепилася від неї. Однак Інка Рульова та її компанія ніяк не могли заспокоїтись і весь час робили Чмирі капості, а потім, спостерігаючи за реакцією дівчини, голосно реготали.

Сьогодні Віці не пощастило. Вона гидливо, двома пальцями, взяла брудну ганчірку і, не обертаючись, кинула її за спину.

Як у сповільнених кадрах кіно, упізнаний літаючий об’єкт шугнув понад партами і впав просто на плече Рульової, яка саме копирсалась у своєму рюкзаку. Інка завмерла, не розуміючи, хто посмів замахнутися на неї — першу красуню класу (так вона вважала). Потім розвернулась, окидаючи кабінет гнівним поглядом, і спинилася на Віці, яка спокійно витирала руки від крейди вологою серветкою.

— Ти що, коза, страх втратила!? — підлетіла до неї розлючена Рульова. — Ти, чуперадло бісове, зараз мені цю кофточку вилизувати будеш! Ти знаєш, скільки вона коштує?

— Мене це не цікавить! — підняла Чмиря очі на Інку, продовжуючи витирати руки. Рульова несподівано для всіх схопила Віку за волосся, різким рухом стягнула зі стільця і штовхнула у прохід між рядами, лаючись так, що вуха в’янули.

— Ой! — голосно скрикнула Віка, яка не сподівалась такого навіть від Рульової.

Клас затих, захоплено спостерігаючи дівчачі бої без правил. А на допомогу Рульовій підскочила Фіона, і вони обидві почали бити свою нещасну жертву, цілячись при цьому в обличчя, яке Віка інстинктивно затуляла долонями.

— Руки забери, бо гірше буде! — кричала розпашіла Інка. — Я тобі зараз твої овечі баньки повидираю!

І справді дряпонула Віку своїми яскраво-червоними нігтями. По обличчю Чмирі заструменіла кров. Хтось із хлопців захоплено свиснув. Довгоп’ятий дістав мобільника і почав знімати з різних ракурсів дійство, яке доти бачив хіба в американських бойовиках.

— Давай, Рульова! — скандували деякі дівчата. — Зроби із неї млинець без масла!

— Ставлю 20 гривень, що Інка її розчавить! — кинув клич Дімич Заремба. Діти поділилися на групи і почали робити ставки на час, за який Рульова доведе до кінця цей «поєдинок».

Так тривало кількадесят секунд. Потап, який теж сидів собі й читав, не відразу повернувся у реальність і зрозумів, що відбувається. А коли зрозумів, скочив зі свого місця, розштовхав незадоволену його вчинком масу і втрутився у перебіг подій.

— Ти що, дурепо, робиш? — відтягнув він за талію Інку, яка виривалась і намагалася востаннє копнути повалену жертву, а відтак роздерла Потапові обидві руки своїми гострими нігтями. Денис перегородив їй собою доступ до Віки і напівборцівським прийомом відкинув убік Фіону. Щоб дівчата вгамувалися, дав кожній легенького «заспокійливого» ляпаса. Клас розчаровано загув, не розуміючи вчинку Потапа, який позбавив їх такого видовища.

— Ах ти козел товстий! — налетіла Рульова тепер і на нього. — Ти завтра будеш жаліти, що на світ народився! Мамине молоко виплюнеш, дебіл! — погрожувала вона.

Свої п’ять копійок вставила і Фіона: вона теж обіцяла влаштувати горе-рятувальнику пекло на землі. Однак Потап, не звертаючи увагу на двох фурій, підійшов до Віки, яка вже сиділа на підлозі і втирала сльози, розмазуючи кров по обличчю. «Чорт! — подумав Потап, дивлячись на неї, — це ж і я так в грязюці колись валявся!» Він пригадав події кількарічної давнини, які досі боліли хлопцеві і не хотіли забуватися. Злість на однокласників, більшість із яких отримували насолоду від побиття Віки, накрила Потапенка, наче хвиля.

Він допоміг Чмирі встати, обійняв її за талію і живим коридором, який вибудували мовчазні однокласники, котрі спостерігали за Потапом так, наче він був гуманоїдом з іншої планети, вивів Віку з класу. В дівчачому туалеті допоміг їй змити кров з обличчя, повернувся назад, у цілковитій тиші забрав свої речі та речі Віки, а потім разом із дівчиною вийшов зі школи.

— Дякую тобі! — поглянула Віка на Дениса лагідними очима, коли вони прощалися біля під’їзду. Дорогою додому дівчина заспокоїлась і навіть почала жартувати про цей невдалий день. Потап несподівано помітив, який у неї світлий, аж променистий погляд, які красиві, пронизані сонячними іскорками, сірі очі — неможливо відвернутись! Якби ж іще не синці, що поволі розбухали і темнішали…

— Немає за що! Заходьте ще, тільки не дуже часто! — спромігся на жарт Потап, намагаючись розрядити атмосферу, яка враз наче згустилася між ними.

Віка на секунду затрималася, мовби збиралася ще щось сказати, однак промовчала і почала підніматися сходами до дверей. Хлопець проводжав поглядом її незграбну фігуру і йому чомусь не хотілося йти від цього пошарпаного, давно нефарбованого будинку з облупленими вхідними дверима. Всередині прокидалося нове почуття, що його Денис не міг пояснити навіть самому собі: наче метелики тріпотіли крилами в животі! Несподівано дівчина зупинилась і обернулась до Потапа.

— Знаєш, а ми з тобою зовсім не такі, як інші. Ти помітив? — тихо промовила вона. — Один товстий, друга страшна… Ніколи не задумувався?

Вона зненацька підскочила до Дениса, цмокнула його вологими губами, потрапивши десь у брову і, вже не оглядаючись, стрімко забігла в під’їзд. Потап ще трохи постояв і теж пішов додому, дорогою обдумуючи Вікині слова та дії.

Хлопець вирішив не йти на лінійку на честь останнього дзвоника, бо не хотів ні бачити, ні спілкуватися з жорстокою зграєю, якою показав себе восьмий «А». Не відповідав він і на дзвінки Ромка Загорського, який обривав мобільник Дениса, наче збирався повідомити йому щось суперважливе. Школа залишилась десь там, в іншому житті. Для Потапа вже розпочалися канікули.

Розділ 15

— Та не хочу я туди їхати! — відбивався Потап від радісної матусі, котра повернулася ввечері з роботи і, наче коштовний подарунок, простягнула йому путівку в літній дитячий оздоровчий табір.