Сьозин товариш, що стояв за кілька кроків від них, голосно гигикнув на знак підтримки. «Чорт! Як же ви мене всі дістали!» — подумав Потап і враз відчув, що страх зникає і поступається місцем давній образі, викликаючи хвилю неконтрольованого гніву. Хлопець несподівано для себе самого ступив крок уперед і зацідив кулаком просто у ненависну пику Сьозі. Його супротивник похитнувся, втратив рівновагу і гепнувся п’ятою точкою просто на асфальт.

Сьозя був боєць, вихований вулицею. Він випробував на собі ще й не такі удари. Але зараз його вразила не сила! Його відправив у нокдаун сам факт, що такий товстий хробак, як оцей, теж, виявляється, може чинити спротив. Денис перевів погляд на Сьозиного приятеля. Той рвонувся було допомогти Сьозі, але зустрівся очима з Денисом, помітив у ньому щось, що зупинило його, і більше не зрушив з місця. Гопники — вони, як і бродячі собаки, відчувають відсутність страху і внутрішню силу людини.

Потап неквапом повернувся і пішов до школи. Він постійно був напружений, бо сподівався нападу зі спини. Проте ніхто на нього так і не напав. Двоє підлітків тільки тихо лаялися і говорили про необхідність модернізувати методи вибивання грошей у малявок.

Біля школи Потапа наздогнав задиханий Ромко Загорський, і хлопці разом ввійшли до храму знань, щоб відбути ще один сірий день.

Дні минали один за одним: уроки, завдання, оцінки, смішки та непорозуміння. Але нічого такого, що варто було б запам’ятати. Якось майже непомітно настала новорічна ніч. Без батька бій курантів звучав не святково, а сумно, ніби аж траурно, нагадуючи про нелегкий рік, який нарешті добіг до кінця.

Потап з мамою накрили стіл, дочекалися привітання президента, випили по келиху шампанського, заїдаючи його мандаринами. Потім мама трохи подивилася телевізор і заснула на дивані, просто біля святкового столу. Денис поглянув на її скручену клубочком, якусь аж беззахисну фігурку, розметане по подушці волосся. «Яка ж вона гарна у мене! І чого тато..?» — обірвав непрохану думку, накрив матір пледом, погасив світло і пішов до своєї кімнати. Ввімкнув улюблений «Бумбокс» і незчувся, як полинув в обійми Морфея. З динаміків тихо лунало:

Наступного ранку, незважаючи на святковий день і канікули, Денис о сьомій був уже на стадіоні і напружував організм, намотуючи коло за колом. Він пробігав щодня один-два кілометри, ввечері займався з гантелями і відтискався. Крім того, протягом дня Денис кілька десятків разів підходив до свого турніка і підтягувався. Спершу підстрибував, використовуючи інерцію стрибка, згинав руки у ліктях і чіплявся підборіддям за трубу. Часом міг не розрахувати сили і добряче буцнутися об неї, але це його не зупиняло. А тепер уже наловчився підтягуватися по-справжньому цілих три рази і міг разів із десять відтиснутися від підлоги. Радували його і результати щоденного зважування. Не можна сказати, що вага зменшувалася так швидко, як Денису хотілося, але позитивна тенденція таки була, і це теж додавало оптимізму. «Немає нічого тяжчого, ніж ставати легшим!» — зробив філософський висновок хлопець та з задоволенням проколупав шилом нову дірку на ремені. А дивлячись на себе у великому дзеркалі, майже уявляв заповітні кубики пресу.

На щастя, питання зі шкільною фізкультурою вирішилося. Потап був відмінником і тільки оцінки з цього ненависного йому предмету псували шкільний табель і натякали на відсутність у майбутньому такої потрібної для вступу у ВУЗ золотої медалі. Тата не було, тож до школи пішла мама. Першим уроком того дня було саме фізичне виховання. Почати свою місію мама вирішила із класної керівнички. Людочку вони з Потапом зловили у вчительській. Всі вчителі розійшлися на уроки, тож пані Потапенко мала змогу поспілкуватися з Людмилою Йосипівною тет-а-тет. Дениса жінки відразу виставили в коридор. Він крізь шпарину спостерігав за їхніми перемовинами, але, скільки не прислухався, так нічого і не розібрав.

Спочатку Людочка з мамою про щось спокійно говорили, посміхаючись одна до одної. Потім класна керівничка несподівано замахала руками та почервоніла. Мама ж намагалася тицьнути їй у руки білий конверт, у якому, як Денисові підказував досвід, були шелесткі папірці, які люблять усі люди. Класна щось сердито відказала. Мама знічено опустила голову, винувато посміхнулась. Людочка вже спокійніше подивилась на неї і, судячи з усього, дала якусь пораду. Мама голосно подякувала і вийшла в коридор. Щоки її палали вогнем, а руки дрібно тряслися, наче від пропасниці. Потому Денис із мамою подалися до спортивної зали. Урок у восьмому «А» вже почався, тож довелося викликати вчительку в коридор. Та вийшла розлючена, як Термінатор у момент вирішальної сутички, схопила маму за руку і затягнула її до своєї підсобки, де стояв їдкий сморід поту, старих шкіряних м’ячів та брудного одягу. Там розпочалася друга частина переговорів, яка завершилася дуже навіть успішно. Конверт нарешті знайшов свого власника, і сторони досягли взаємовигідної домовленості. Швабра вийшла усміхнена і щаслива.

Відтоді Потап на уроках фізкультури почував себе королем: учителька на нього не наїжджала і не ставила оцінок, нижчих за «добре». Перед однокласниками хлопець виправдовувався тим, що нібито має медичне звільнення.

Зима минула без пригод. Одноманіття втомлювало і забирало життєву енергію. Якщо в той час, коли батько ще жив з ними, Потап міг хоч іноді поганяти з ним у хокей, покидати кулі в боулінгу або сходити на сеанс в кінотеатр, то мамі все це було нецікаво. Ввечері, повернувшись з роботи, вона клопоталася на кухні, дивилася черговий дурнуватий серіал або в’язала непотрібні нікому речі, які сама ж потім розпускала на нитки… Всі Денисові приятелі «переселилися» в «аську» або «ВКонтакт», і він теж нидів за комп’ютером. Або — читав книжки. Читав ненаситно: дочитував одну і відразу брався за іншу.

Надворі якось раптом потепліло. Виглянуло сонце. Сніг на дорогах розтанув. Насуплені і вкутані по самі очі особи невизначеної статі перетворилися на прекрасних жінок із цікавими зачісками та стрункими, по-весняному незасмаглими ногами, що вигулькували з-під розщібнутих пальт. Значить, таки справді незабаром весна! Мама теж трохи повеселішала, почала частіше затримуватися на роботі, ходити на здибанки з подругами в кафе та на вистави (так вона розповідала Потапу). Дядько Борис, який кілька місяців дуже часто навідувався до них у гості, покинув цю звичку після того, як Денис влаштував перед ним і мамою кілька «крихітних» скандалів на тему надто короткої жіночої пам’яті. Однак Потап усе одно підозрював, що мама з кимось зустрічається таємно від нього — йому вистачало розуму збагнути, що навіть найближчі подруги не даруватимуть одна одній квіти, а мама періодично приносила додому пишні букети. Денис кивав і робив вигляд, що цілком і повністю вірить у плутані розповіді матусі про те, як хтось несподівано подарував їй букет просто на вулиці чи привітав із весною всіх жінок в офісі. Проте хробак ревнощів та якоїсь підсвідомої образи точив його мізки і не давав заспокоїтись.

За цей час тато кілька разів з’являвся в його житті. Одного вечора він прийшов із якимось пакунком просто до квартири, але мама зі сльозами та істерикою виставила його за двері. Іншого дня він підловив Потапа після школи, намагався щось йому пояснити, але розмови і тоді не вийшло. Денис не пішов на контакт і батько знову швиденько зник з горизонту. Після того він лише іноді телефонував, але спілкування не клеїлося, хоча Потапу страшенно хотілося плюнути на всі образи і кинутися татові на шию, щоб, як колись у дитинстві, відчути тепло його колючої щоки, яке і лоскотало, і тішило…