— Що ти маєш на увазі? Хочеш сказати, що нам треба вживати засоби безпеки?

— Я не хочу…

Вона цілує мене.

— І я, звісно, теж не хочу… Але… але я відчуваю, що життя подарувало мені нову прекрасну нагоду, і я така щаслива, що віднайшла тебе, і не бажаю бути розважливою; я хочу просто бути з тобою. Не хочу спати самотньо, — Анналіза цілує мене в губи. — Я хочу, щоб ти залишався зі мною.

— І я хочу бути з тобою, але…

— Ми будемо обережні.

Здається, я знаю, що вона має на увазі.

— Чи може, ти чинитимеш мені опір? — вона з посмішкою тулиться до мене всім тілом.

— Не знаю, як, якщо ти таке вироблятимеш…

— Я вберу нічну сорочку.

— Навряд чи це допоможе.

Вона цілує мене.

— Чи тобі колись спадало на гадку, що ти для мене страшенно звабливий?

Ні, не спадало.

— Ну?

— Е-е. Ні.

— Ну, тепер знатимеш, — але вона складає на грудях руки й відступає на крок. — Проте я зроблю все можливе, щоб опиратися тобі.

— Гаразд. Я теж.

— То… що робитимемо? Пограємо в карти?

Я сміюся.

— У мене навіть колоди нема.

— Пограємо в щось іще? Повгадуємо слова?

— Та я не дуже люблю ігри.

— Я теж. І щойно зрозуміла, що й опиратися мені не дуже-то хочеться.

Ми лежимо, притулившись, у ліжку, з’ясовуючи мої добрі й погані риси. Я набираю очки, називаючи їй те, що вважаю добрим, а вона — називаючи те, що вважає поганим.

— Вдумливий.

— Ха! Нетовариський.

— Коли мені треба, я буваю цілком товариський, — цілую її. — Бачиш, ось так. Це означає, що… — я хочу сказати «ти мені подобаєшся», але йдеться про щось значно глибше, та я не можу це висловити і взагалі замовкаю.

— То що ж це означає, пане Товариський?

— Це означає…

Вона цілує мене у відповідь і каже:

— Це означає, здається, що я виграла очко.

— Ну, тоді твоя черга.

— Одинак.

— А що поганого в тому, щоб бути незалежним?

— Мовчун.

— Мабуть, ти мала на увазі «вдумливий», а я вже це називав.

— Неохайний.

— Я так і знав, що ти це згадаєш. Міцний.

— Грубий.

— Хіба? — я ж намагаюся бути з нею ніжним.

— Маю на увазі шкіру на твоїх руках.

— Міцна, я ж казав.

— Твоя черга.

Я кажу:

— А як тобі… сексуальний?

Вона регоче.

Звичайно ж, я зовсім не сексуальний. Я й не думав так про себе і сказав це просто жартома, але не сподівався, що вона реготатиме з мене.

Анналіза каже:

— Мені подобається, коли ти червонієш і виглядаєш розгубленим.

— І зовсім я не червонію.

— І можеш ще додати до списку «брехло».

— То я для тебе не сексуальний?

— Я справді не думаю, що це відповідне слово. Бо коли його промовляю, то уявляю фейнів, які стовбичать купу часу перед дзеркалом, укладаючи волосся. А це точно не про тебе. Але в тобі є щось таке, від чого мені хочеться тебе цілувати, пригортати й залишатися з тобою.

— Солоденьке. Пригадую, колись ти назвала мене солоденьким.

— А я такого не пригадую. Ти зовсім не солоденький.

— Ого!

— Але ти ніжний і тебе приємно обіймати, — вона пригортається до мене.

— Я думав, ти мала називати мої погані якості.

— Давай тепер про мої, — пропонує Анналіза.

— Гаразд. Ти називай хороші якості, а я — погані.

Вона каже:

— Добре, ну, очевидно, що… я дуже розумна.

— І трохи зарозуміла.

— Точна й акуратна.

— Але не здатна виконувати найпростіші правила й називати щоразу тільки одну якість.

— Акуратність і точність — це те ж саме.

Раптом мені спадає щось на думку і я запитую в неї:

— А ти вже знайшла свій Дар?

Від її Дарування минув майже рік.

— Нічого собі! Це зміна теми! Чи просто слабкість?

— Ні, я лише подумав, яка ти розумна, точна й акуратна. А значить, тобі мало б пасувати виготовлення зілля й настоянок.

— А, розумію. Ну, я також завжди думала про зілля, але це мені зовсім не вдається. Явно має бути щось інше.

— Тоді ти маєш володіти якоюсь прихованою силою, яку ми ще не виявили, — цілую її в носик. А потім у щічку, вушко й шийку, вилазячи на неї.

— Гей, Натане, я думала, що ми не…

— Я зрозумів, який у тебе Дар, — кажу і починаю обціловувати їй плечі.

— Який?

— Бути спокусою…

Дрезден, Вольфганг і Маркус

Наступного дня Ван хоче, щоб Анналіза просиділа якийсь час у бібліотеці разом із нею та Габріелем. Ми з Несбітом маємо й далі шукати в бункері будь-чого, що може придатися Альянсу. Ми прямуємо до Меркуріїного коридору, як ми його тепер називаємо.

Тут є дві кімнати зі «скарбами»: коштовності, меблі й декілька картин, що мають, на нашу думку, матеріальну або ж магічну цінність.

— Але ж ми не можемо дізнатися, на шо вони здатні, і я не бачу, яка з них, бісових, стане нам у пригоді, — заявляє Несбіт і виходить геть із кімнати.

Наступна — «кривава кімната». Там на поличках стоять пляшечки з кров’ю, викраденою зі складів Ради, яку Меркурія продавала в обмін на зілля або вживала під час церемоній Дарування для сиріт, які хотіли й мали змогу пройти такі церемонії. Десь тут мала б також бути кров моєї матері: Меркурія використала б її, якби саме вона здійснювала Дарування. Кожен флакончик має скляний корок, запечатаний воском. Цю воскову печатку протинає стрічка з ярличком, на якому написане ім’я донора. Усього біля трьох стін кімнати є одинадцять поличок, і на кожній з них стоїть по тридцять, а то й більше маленьких флакончиків. Щоправда, деяких пляшечок бракує — на поличках є й порожні місця. Мабуть, ті пляшечки вже використали або розпродали. Ця кров дуже придалася б таким, скажімо, Напівкровним, як Еллен, що допомогла мені в Лондоні, коли я втік від Ради. У Еллен батько — фейн, мати померла, а Рада дозволила б їй пройти церемонію Дарування тільки в тому випадку, якби вона погодилася на співпрацю з ними. Кров її матері, мабуть, також є десь тут: а отже, саме ми могли б забезпечити їй можливість пройти Дарування.

— Ці штучки значно цінніші за всі ті коштовності й картини. Завдяки ним можна буде залучити до Альянсу набагато більше Напівкровних, ніж якимись іншими способами, — Несбіт шкіриться до мене. — Влада народу, га?

Ми вирушаємо до останньої в цьому коридорі кімнати, в якій нема де повернутися: стільки там різноманітних банок, клунків і мішків.

Несбіт каже:

— Таке враження, шо тут зібрані натуральні продукти для якихось каліфорнійських салатів, — передає мені одну з банок і додає: — Хоч тут не все тільки для вегетаріанців.

Важко щось побачити крізь матове скло, та й світло тут приглушене, але я все ж таки можу розрізнити два очних яблука, що плавають у якійсь прозорій рідині.

— Яка з них може бути користь? — дивуюся.

— Для Меркурії вже ніякої. І для Альянсу теж, як і з більшості всього цього непотребу, — Несбіт ставить банку назад на полицю.

Ми рушаємо в бібліотеку до решти наших товаришів. Я здивовано помічаю, що там сидять за столом і ведуть бесіду Габріель та Анналіза. Перш ніж я встигаю приєднатися до них, Ван бере мене за руку й каже:

— Здається, що без тебе вони краще знаходять спільну мову. Нехай собі поговорять, — веде мене вглиб кімнати. — До того ж я хочу тобі дещо показати.

Це височезна книжкова шафа, заповнена неприродно великими книжками у шкіряних палітурках, кожна з яких мало не цілий метр заввишки, а деякі з них завширшки як моя рука. Ця дерев’яна шафа має невеличку мідну замкову щілинку. Ван витягає з кишені одну з Меркуріїних шпильок для волосся й запихає її кінчик у цю замкову щілинку. Дверцята шафи відчиняються, й за ними, як виявилося, є ще одна шафа. Вона також заповнена книжками у шкіряних палітурках, але ці — маленькі й пошарпані, немов старі шкільні підручники.

Ван витягає одну з них навмання.

— Це Меркуріїні щоденники. Повсякденна фіксація того, чим вона займалася й кого зустрічала. Я вчора почала їх переглядати, сподіваючись знайти подробиці того, де й коли вона прорізала свої розколини. Думаю, що саме так Меркурія й подорожувала, бо це був значно швидший і легший спосіб, аніж їхати автом.