Анналіза лагідно погладила мене по спині й мовила:

— Кірен розповів, що вони з тобою зробили. Він показав мені твоє фото на своєму мобільнику. Ти був без свідомості, а твоя спина — у кривавих пухирях.

Я вже хотів був перервати її й повідомити, що Кірен здох. Але вирішив, що ще таки не час.

Анналіза сказала:

— Коли я побачила це фото, то відразу зрозуміла, що мушу вирватися на волю. Я знала, що ніколи більше не зможу жити з такими жорстокими людьми. Розуміла, що мушу дочекатися слушної нагоди, але була переконана, що врешті-решт зумію втекти. Я була така нещасна, проте щодня знаходила сили, думаючи про тебе. Я знала, що ти живий. Це мене рятувало.

Я пригорнув її до себе й міцно обійняв.

— Іноді майже втрачала надію. Ніколи й не мріяла, що ми з тобою знову будемо разом, тим паче ось так: вільні.

Я відказав:

— Коли був ув’язнений, мені допомагали вижити різні думки. Думки про добрих людей у моєму житті: Аррана, Дебору, бабусю й тебе. І у мене була одна особлива мрія, пов’язана з майбутнім. У цьому уявному майбутньому я жив у прекрасній мальовничій долині біля річечки, і то було мирне життя. Я рибалив, полював, жив спокійно, — тут я завагався, але все ж таки продовжив. — Я й далі про це мрію. Про те, щоб жити десь спокійно й гарно… з тобою.

— Так приємно це чути, — Анналіза знову мене поцілувала. — Коли ти говориш про річечки й гори, ти змінюєшся. Стаєш інакшим. Мабуть, це і є твоє справжнє єство. Саме так я люблю про тебе думати: ти у цілковитій гармонії з природою, по-справжньому щасливий. І вільний.

Лежачи тепер із нею, обіймаючи її і пригадуючи цю розмову, я знаю: хоч ми видаємося такими різними, насправді це не так. Адже Анналіза також була самотньою бранкою.

Поховання

Ми стоїмо довкола могил. Я, Габріель і Несбіт опустили туди тіла, загорнуті в гобелени. Ван і Анналіза долучилися до нас.

— Може, хочеш сказати прощальне слово, Габріелю? — запитує Ван. — Сподіваюся, тобі є що згадати про Меркурію. Ти ж її найкраще знав.

Габріель виструнчується і говорить щось по-французьки. Мені здається, це якась поезія. Вона мелодійна й не надто довга. Тоді він спльовує на землю й каже вже по-англійськи:

— Меркурія була боягузливою, жорстокою й напівбожевільною, але вона любила свою сестру Мерсі, а ще вона любила Розу. Меркурія була видатною Чорною відьмою. Світ багато втратив з її відходом.

Бере жменьку землі і просто жбурляє її у могилу, замість того, щоб розсіяти.

— Гарно, Габбі, гарно, — каже Несбіт, човгаючи ногами. Він також набирає в жменю землі й підкидує її, ніби намірився грати в кості. — Меркуріє, такі, як ти, народжуються раз на тисячу років. Світ стане нуднішим без тебе, але й набагато безпечнішим, — кидає землю в могилу. Стає над могилкою Перс. — А ти була мала паскудниця. Краще б я відразу тебе застрілив.

Ван також бере жменьку землі.

— Можливо, колись у майбутньому такі відьми, як Меркурія, зможуть жити мирно. А Перс була малим дівчиськом-відьмолітком й робила те, що вважала правильним.

Ван розсіює землю понад обома могилами.

Я набираю в пригорщу землю й висипаю її в Меркуріїну могилу. Вона була дивовижна. Прекрасна у своїй нестямності, але я її вбив, і мені нічого сказати. Проте я пам’ятаю, як вона любила Розу, тож я набираю ще одну жменьку землі й також кидаю її в могилу, для Рози. Тоді набираю ще одну пригорщу і кидаю її в могилу Перс, для неї і для Провідниці. І ще одну — для всіх Чорних магів, убитих одне одним, і для Білих, для всіх померлих і загиблих. Підкидаю цю землю в повітря й дивлюся, як вона падає вниз.

Нічого не кажу. Не можу знайти для цього всього слів, їх просто немає.

Несбіт спантеличено спостерігає за мною. Анналіза стоїть поруч. Стоїть тихенько й непорушно. Ван іде назад у бункер, тоді Анналіза торкає мене за руку й каже, що вона теж вертається туди.

Габріель бере лопати, що лежать біля входу. Жбурляє одну мені, й ми починаємо закидати могили землею.

Складання карти

Поховавши Меркурію й Перс, я повертаюся до Анналізи. Їй загадали продовжувати огляд бункера, і вона хоче скласти його карту Анналіза каже:

— Я тут постійно гублюся. Усі коридори виглядають однаково.

Починаю малювати таку карту: основні коридори й кількість дверей у кожному. Тут є три головні рівні кімнат, і всі вони мають додаткові підрівні, поєднані між собою сходами та схилами. Горішній рівень найменший, середній трохи більший, а нижній — найпросторіший; саме там розташована велика зала і вхідний тунель до бункера. Іншого входу сюди немає, крім того, яким ми зайшли.

Кухня й комори з харчами — на верхньому рівні. Спальні, вітальня, бібліотека й музичний салон займають нижній рівень, а найзагадковіші кімнати розташовані посередині. Це такі собі склади. Там зберігаються речі, набуті Меркурією впродовж років. Припускаю, що там також є зброя — не пістолети, а магічні об’єкти, на кшталт Феїрборна.

В одній із кімнат повно одягу і взуття, що зберігається в комодах та шафах. Анналіза витягає звідти сукню з блідо-рожевого шовку.

— Яка краса, — каже. — Гадаєш, вона це все вбирала хоч колись? Речі як нові.

— Не знаю. Наскільки мені відомо, Меркурія вбирала тільки сірі сукні. Виглядає, що все жіноче вбрання тут одного розміру. Таке, що пасувало б Меркурії. Але й також її улюбленій сестрі-близнючці Мерсі.

У наступній кімнаті зберігається чоловічий одяг, але його значно менше. Три костюми, кілька сорочок, три капелюхи, дві пари черевиків і дві пари чобіт. Прикладаю до себе один із костюмів. Він мені пасує. Мабуть, це був одяг чоловіка Мерсі, мого прадіда.

Анналіза каже:

— Думаєш, я могла б щось узяти собі? Так, на зміну. І, можливо, щось, у чому можна спати? І ще якісь черевички?

— Нікому вони більше й не потрібні.

Чекаю в коридорі, доки Анналіза приміряє одяг. Невдовзі вона виходить, нервово усміхаючись, трохи схожа на Ван у чоловічому світло-сірому костюмі.

— Так приємно вбратися в чисті речі. Вони дуже добре збереглися. Хочеш, може, теж приміряти якийсь костюм?

Знаю, що вона жартує, і все одно не маю ані найменшого бажання носити одяг мого прадіда.

— Що сталося? — запитує вона.

Хитаю головою й усвідомлюю раптом, що погано себе почуваю, але не звертаю на це уваги й кажу:

— Я радий, що ти така щаслива. Так, ніби ти знайшла своє призначення.

— У примірянні одягу?

— Ні, ти ж знаєш, що я маю на увазі. Здається, тебе надихнув Альянс.

— Так, це правда, але й ти теж. Ти показав мені, чого можна досягти, якщо боротися за це. Чи не вперше за багато років я бачу, що є надія. Надія для мене, для тебе і для всіх магів.

Анналіза підходить і стає навшпиньки, щоб мене поцілувати, але мені паморочиться в голові, я втрачаю рівновагу й мушу притулитися до стіни, дихаючи якомога глибше. У цьому бункері наче в темниці. Стіни немовби падають на мене. Я так відчував себе ночами у приміщенні. Тому кажу:

— Мушу вийти надвір.

Дорогою ми зустрічаємо у великій залі Несбіта.

Він повідомляє:

— Ван думає, шо тепер, коли Меркурія померла, її чари, завдяки яким можна було нормально перебувати всередині, втрачають силу. Треба знову вживати нічний димок.

Він уже налив трохи зілля в миску й тепер підпалює його. Ми вдвох нахиляємося і вдихаємо дим.

Не чинячи опору

Нічний димок освітлює спальню ясно-зеленим сяйвом. Я проводжу рукою крізь прохолодне зелене полум’я і спостерігаю, як воно рухається над поверхнею молочно-білої рідини. Анналіза горнеться до мене, засовує руки під мою футболку й каже:

— Ходімо вже до ліжка.

Повертаюся й цілую її, але забираю її руки й трохи відхиляюся.

— Я про це думав.

— Я теж, — вона знову засовує руки мені під футболку.

— Маю на увазі… — не можу висловити свої думки. Ми спимо разом, але я не годен про це говорити.