Несбіт каже, що «Червоний гарбуз» — це бар у старовинній частині міста. Ми перетинаємо широку стрімку річку й обходимо довкола пагорб, на якому побудоване старе місто. Ловців не видно ніде. Не поспішаючи, піднімаємося вгору пагорбом, а звивисті бруковані вулички стають дедалі вужчі і старовинніші. Зустрічаємо щоразу менше людей, аж поки опиняємося у провулочку, де блукає тільки якийсь кіт, а ще старенька жінка чистить вікна. Ми не заходимо в цей провулочок, ідемо геть і повертаємося лише через півгодини.

Старої вже там немає, і кота теж. Ловців ми також ніде не помітили.

Посеред вулички є дерев’яні двері, над якими стирчить, нависаючи над дорогою, не вивіска, а радше металеве зображення гарбуза, маленьке й іржаво-помаранчеве, а не червоне. Це й є потрібне нам місце.

Двері дубові й майже чорні від віку. Несбіт відчиняє їх поштовхом і заходить. Габріель іде переді мною, виставляючи до мене руку, немовби радячи не квапитися й бути обережним. Спускаємося чотирма камінними східцями, що завертають ліворуч, а тоді проходимо крізь темно-червону важку ткану завісу, що звисає з чорної металевої рейки.

Ми у вузенькій кімнаті з низькою стелою, вздовж стіни розташована барна стійка, а посередині є кілька дерев’яних столів із червоними свічками і стільці з червоними м’якими сидіннями. За стійкою стоїть засмаглий чоловік середнього віку з наїжаченим світлим волоссям і пронизливо блакитними очима, в яких іскряться чорні проблиски. Чорний чаклун.

Несбіт вітається з ним і представляє нас. Бармена звати Ґус. Коли його відрекомендовують мені, він не тисне мою руку, як перед цим Габріелю. Зате каже з виразним німецьким акцентом:

— Пів-на-пів, га?

Несбіт сміється.

— Ти вгадав: напівлюдина-напівзвір.

Габріель додає:

— І завжди роздратований… хоч навіть не уявляю, чому саме в твоїй компанії, Несбіте.

— Ще хтось тут є? — запитує Несбіт у Ґуса.

— Селія і з нею якась Напівкровна дівчина. Ще двоє Білих має прибути з хвилини на хвилину.

Отже, Селію так і не впіймали, відколи ми востаннє бачили її в Барселоні.

Йду в кінець кімнати, щоб перевірити самому. Там є кабінка, і вона зайнята. Сподіваюся побачити там Селію, але її немає. Натомість є дівчина. Вона підводиться, побачивши мене, й усміхається.

— Приємно бачити тебе, Іване, — каже. — Ти такий самий нечепура, як і завжди.

Підходжу до неї й обіймаю. Нікіта! Це справді вона, моя лондонська приятелька. Я не випускаю її з обіймів. Вона така тендітна, і я дивлюся в її обличчя, ще й досі зовсім юне, і ці дивовижні блакитно-зелені очі Напівкровки.

— Радий тебе бачити, Еллен, — кажу.

Ім’я Нікіта їй більше пасує. Саме так вона представилася, коли ми зустрілися вперше, а я тоді назвався Іваном. Але, як її не називай, я абсолютно їй довіряю. І ще дужче обіймаю.

Вона усміхається.

— Ти собі репутацію зруйнуєш! Ти ж маєш бути підлий і набурмосений.

За спиною в мене вигулькує Несбіт і каже:

— Не журись, мала, він уміє миттєво змінюватися.

Але я не змінююся. У мене справді чудовий настрій, бо я знову зустрів Еллен.

Я знайомлю її з Габріелем і Несбітом, і поки вона пояснює Габріелю, хто ж вона така, придивляюся до виразу її обличчя, намагаюся вгадати, чи вона має якісь новини, якісь погані новини, зі світу Білих чарівників.

Еллен каже:

— Я знаю, що ти хвилюєшся за Аррана, але в нього все гаразд. Він залишив Лондон і прямує до Франції. Я маю з ним зустрітися, коли поїду звідси.

— Він долучається до повстанців?

— Так. Усе тепер так швидко змінюється. Суцільне божевілля. Ловці напали минулого тижня на Чорних магів, які зібралися на околицях Парижа. Двадцятьох під час бою вбили, а решту захопили в полон; дорослих ув’язнили, а от дітей усіх стратили. Джессіка наказала їх повісити. Соул опублікував з цього приводу відозву, назвавши це важливою перемогою і кроком уперед для всього Білого відьмацтва. Повідомив, що цього разу дітям не довелося зазнати Покарання, що він був поблажливий. Але й захоплені ним дорослі теж не зазнають Покарання. Він використає їх для дослідження чаклунських здібностей.

— Що це означає? — питаю.

— У принципі те, що Волленд над ними експериментує.

Хитаю головою, але, якщо чесно, відчуваю, що тут нічого дивуватися.

— Це хвора людина, — от усе, що я можу сказати.

— Рада заявляє, що це важливі дослідження спрямовані на захист усього Білого відьмацтва. Ніхто, звісно, не знає, як і кого це може захистити, але Рада стверджує, що всі, хто протестує, є ворогами Білих магів і прихильниками Чорних. Усі мають засвідчити, на чийому вони боці. І більшість Білих магів кажуть, що підтримують Соула і Волленда.

— А Дебора? — запитую. — Вона у Франції з Арраном?

— Про неї краще поцікався в Селії. Ця інформація недоступна людям моєї категорії оплати.

— А яка в тебе категорія? Хіба ти ще не замолода, Еллен, щоб бути повстанським бойовиком?

— А я не бойовик, я розвідниця. Але, Натане, якби ти тільки знав, які безнадійні ті Білі маги, більшість із них. Чесно тобі кажу, майже всі вони недалеко втекли від фейнів: ніхто не вчився бути бійцем. Воювати вміють хіба що Ловці. Єдине, за що можна похвалити Білих, — за виготовлення зілля для зцілення. Найкорисніші учасники Альянсу — це колишні Ловці й Напівкровні. Але колишніх Ловців там тільки двоє, а Напівкровних дев’ятеро.

— А що чути про Чорних магів? — запитую я.

— Декотрі долучилися, але мало хто володіє такими здібностями, як ти, Натане. — Я обертаюся й бачу Селію, яка провадить: — Ось чому ми вдячні, що ти тут.

— Мені начхати на твою подяку, — я осипаю її прокльонами, а моя рука хапається за ніж. — Тримайся від мене подалі, Селіє. Я не жартую. Не підкрадайся так до мене.

— Я не підкрадалася до тебе, Натане.

— І не сперечайся, курва, зі мною!

Йду від них у протилежний кінець кімнати. До мене підходить Габріель.

Він каже:

— Ти весь тремтиш.

— Зі мною все гаразд! — він недовірливо дивиться на мене, і я повторюю: — Усе гаразд.

Габріель витримує паузу, а тоді запитує:

— І що ти хочеш зробити?

— Повбивати їх усіх, — жартую, але тільки почасти. — Волленд експериментує над іншими чаклунами, як і наді мною свого часу. Він прив’язав мене й затаврував оцими ось татуюваннями! Це було ще гірше, ніж перебування у клітці Селії. Набагато гірше! Селія принаймні хоч іноді ставилася до мене, як до людської істоти. А для Волленда я був просто піддослідним щуром. Ніхто не повинен такого зазнавати.

— Ніхто, — погоджується Габріель. І мені здається, що навіть Габріель починає вірити в те, що мета Альянсу справедлива.

Я кажу йому:

— Ми співпрацюватимемо з Альянсом, аж поки Волленд і Соул будуть мертві.

Він киває.

Уже прибули Ван і Анналіза, тож я роблю глибокий вдих і долучаюся до них.

Нас десятеро. Троє Чорних магів: Ван, Габріель і Ґус, який, здається, не просто бармен, а один із ключових Чорних чаклунів з розгалуженими контактами по цілій Європі. Біле Відьмацтво представляють Селія, ще одна Біла відьма з Англії на ім’я Ґрейс, Біла чаклунка з Італії, Анжела і Анналіза. Є ще двоє Напівкровних, Несбіт і Еллен. І я.

Селія каже:

— Сподіваюся, що тут ми у безпеці, але все ж таки не будемо затягувати нашу зустріч. Насамперед, Натане, я гадаю, що ти приєднуєшся до Альянсу, якщо вже ти тут?

— Поки не зміню думку.

Вона дивиться мені в очі — її очі блідо-голубі з білими скалками. Потім вона робить те, чого я зовсім не очікую. Вона простягає мені руку.

— Тоді ми на одному боці, — каже. — Вітаю тебе в АВМ.

— У чому-чому?

— В Альянсі Вільних Магів.

— Ха! Ну, але в тому, що я один із них, твоєї заслуги немає.

— Проте ми всі дуже раді, що ти такий і що хочеш допомогти іншим магам також залишатися вільними.

Селія все ще простягає мені руку, але я ігнорую її й кажу:

— Хочу бачити Соула й Волленда мертвими. І ще багатьох інших Білих магів. Ось чому я тут.