Дуже вміло Ґертруда надіслала Монтегю свій удар у відповідь (копії листа вона не зробила, але в листі до батька відтворила все по пам’яті):
«...Полковник Вілсон завжди дає можливість висловлювати всі міркування, які спадають мені на думку. І я повністю підтримую політику, яка вступила в силу в квітні. Ви достатньо добре знайомі з моїм ставленням до арабського питання, тож, гадаю, знаєте, що я шкодую з приводу того, що ця політика не була застосована раніше. Висловлення своєї думки публічно в нинішній ситуації не принесе ніякої цінності, а навпаки — зашкодить. Що стосується переписки, крім моїх особистих листів до батька, я не пригадую листів на політичні теми, які б надсилала неофіційним особам без попереднього розгляду полковником Вілсоном. І все ж, ваші зауваження послугували для мене дуже корисним застереженням».
А. Т. зреагував на телеграму від Монтегю, копію якої отримав, написавши службову записку:
«Міс Белл. Коли сер Персі Кокс заїжджав до нас у липні, він запитав мене a’propos[45] загальну картину подій станом на початок року: чи поліпшилися наші з вами взаємини. Я відповів, що не можу цього стверджувати, що з вашого боку помічаю постійне заперечення поглядів, яке стало всім відомим і, більше того, предметом загального обговорення... Я сказав, що така поведінка була б невиправданою, якщо не зважати на те, що я сподіваюся невдовзі звільнитися з посади. Ви завжди користувалися своїм правом фізичної особи писати все, що завгодно і кому завгодно... хоч мені й не подобалося, що ви це писали, і те, що я був проінформованим про ці листи, зовсім не означає, що я їх схвалював. Стосовно іншого у мене ніяких зауважень не було».
Це було переломним моментом. Коли А. Т. й Ґертруда зустрілися наступного дня, Ґертруда сказала про те, що люди не могли не знати про розходження їхніх думок, оскільки вона завжди про це говорила, до того ж йому про це вона казала передусім. А. Т. сказав, що був проти будь-якого приватного спілкування з індійським відділом, і Ґертруда відповіла, що вважає це повним безглуздям, однак прислухається до його побажань: «І на цьому ми гаряче потиснули руки — неможливо потиснути руки негаряче, коли температура повітря становить 46°С».
Попри все це А. Т. був хорошим організатором, і з дня-у-день адміністрація досягала великих успіхів, спираючись на деталізовані принципи, прописані Ґертрудою в білій книзі. Країна почала процвітати, і одним з доказів цього було підвищення податків. За останні три роки, до 1920 року, дохід адміністрації збільшився на 300%. А рівень доходів від податків зрівнявся з витратами, і це було велетенським успіхом. Адміністративним завданням Черчилля, який на той час обіймав посаду державного секретаря з питань колоній, було зменшити наполовину суму в 37 млн. фунтів, яку тоді витрачали на управління Палестиною, Іраком та Аравією, і знайти доступну систему управління для Близького Сходу. В Іраку він спробує зменшити 20 млн. фунтів щорічних військових витрат до 7 млн. фунтів. Згодом він має повідомити Ллойда Джорджа про нагальну потребу «умиротворення» арабських настроїв — «В іншому випадку через витрати армії ми, безсумнівно, будемо змушені евакуювати території, які кожна з країн приєднала до свого складу після війни». Відтепер кожен проект на Близькому Сході підпадатиме під зменшення військових витрат.
Наприкінці вересня, за день до свого від’їзду, А. Т. зайшов до Ґертрудиного кабінету, щоб попрощатися. Це була досить емоційна мить, під час якої в обох прокинулися великодушні почуття. Ґертруда підвелася й підійшла до нього зі словами, що почувається збентеженою, як ніколи, і що їй надзвичайно прикро, що вони так і не змогли налагодити їхні з ним стосунки. Коли А. Т. відповів, що насправді прийшов вибачитися, вона його перебила й сказала, що теж винна. А тоді проявила добрий жест, запросивши Вілсона заїхати до її батьків у Лондоні; і він охоче погодився.
Скоро офіційна кар’єра Вілсона мала завершитися. Він одружився на молодій удові й влаштувався на роботу до Англо-перської нафтодобувної компанії на посаду керівника на Близькому Сході. Приватний лист, якого він через кілька років написав своєму товаришу з Мухаммури, біля Перської затоки, показав, що А. Т. злився як на Ґертруду, так і на Кокса. Він звинуватив свого колишнього начальника в недобросовісності та некомпетентності, сказавши, що той «постійно обіцяє і нічого не робить», і назвав Месопотамію 1922 року «жалюгідною: нема керівництва — нема прийняття рішень». А. Т. виставив події у вигідному для себе світлі: «Я кожного дня радію, що наважився й пішов з відділку переможцем і що разом зі мною тоді пішло багато людей з нашої старої команди — усі, хто міг собі це дозволити... Коксу більше ніхто не довіряє — його репутація луснула, наче мильна булька».
Одинадцятого жовтня 1920 року сер Персі повернувся до Багдада. На прикрашеному прапорами та килимами вокзалі юрбилися найзнатніші представники як арабської, так і британської національностей. Лунали урочисті постріли, а по обидва боки доріжки вишикувалися його прихильники; сер Персі, одягнений у біло-золоту уніформу, стояв струнко й віддавав честь, поки оркестр грав мелодію «Боже, бережи Короля».
У відповідь на привітальне слово Кокс виголосив промову арабською мовою. Він заявив, що прибув за наказом уряду її величності, щоб розпочати переговори з народом Іраку щодо встановлення арабського уряду під керівництвом Британії. Він попросив людей взаємодіяти та допомагати у створенні злагоджених умов, завдяки чому він матиме змогу негайно приступити до виконання своєї роботи. Це був новий початок, і коли Ґертруда підійшла, щоб особисто привітати сера Персі, вона ледь стримувалася, щоб не виказати свої емоції. За кілька днів у листі додому вона написала:
«Я не можу вам передати, яке це полегшення й відрада працювати під керівництвом людини, судженням і здоровому глузду якої повністю довіряєш. Ставлячи перед собою надзвичайно важке завдання, він з усією щирістю прагне діяти в інтересах народу цієї країни...
Ох, якщо нам вдасться досягти успіху, згуртувати запальну молодь з шиїтськими мракобісами, подвижниками, колишніми блискучими державними діячами та вченими, якщо ми зможемо змусити їх працювати разом і самостійно відшукати своє спасіння, як же це буде прекрасно. Я бачу це у своїх снах і мрію наяву...»
Розділ 14
Фейсал
У травні 1885 року, коли Ґертруді було шістнадцять, у місті Таїф, що посеред пустелі Хіджаз, у замку свого батька народився хлопчик, і дали йому ім’я, яке означало «виблискування леза меча при ударі» — Фейсал. Хіба міг хтось повірити, що школярка з Йоркшира і син хашимітського шарифа Мекки можуть колись зустрітися чи що в майбутньому їхні долі переплетуться?
Фейсал був третім сином шарифа Хуссейна Ібн Алі, нащадка по кровній лінії пророка Моххамеда через його дочку Фатіму, яка вийшла заміж за Алі з хашимітського клану, і її старшого сина Хассана. Почесним титулом сім’ї був шариф. Рід Пророка правив Меккою протягом останніх дев’ятисот років. Фейсал був двічі аристократом. Його матір, Абдіях Ханем, перша дружина Хуссейна, була кузиною його батька, тобто теж походила з роду Пророка. Дотримуючись священних традицій, Фейсала забрали від матері, коли йому було сім днів, і віднесли до пустелі, де хлопчика мали виховувати бедуїни, поки йому не виповниться сім років. Своєї матері Фейсал більше ніколи не бачив. Вона померла, коли йому було три. Ґертруда втратила свою матір у такому ж віці.
Фейсал, як і його старші брати Алі та Абдуллах, жили в чорних наметах, як справжні діти племені, і вчилися битися, беручи участь в жорстоких іграх, після яких у Фейсала залишився шрам на голові й спогади про зламану руку.
Хашиміти ставилися до свого психопатичного султана Османської імперії, Абдули Хаміда, одночасно з настороженістю та повагою. Для того, щоб шарифи його не перевершили, султан час від часу збирав найсильніших і відправляв до Константинополя, де вони були зобов’язані жити у «почесній неволі» за скромну платню під постійним наглядом султанових злісних шпигунів, охорони та чорношкірих євнухів. Така доля чекала й шарифа Хуссейна, якого поневолили разом з його сім’єю на вісімнадцять років.
45
Між іншим про (фр.).