У 1891 році, у віці шести років, Фейсала забрали з його прийомної сім’ї раніше, ніж мали, і разом зі старшими братами повернули додому до рідного батька, у бухту Золотий Ріг, що в Константинополі. У замку жили тридцять дві жінки з батькового гарему разом зі свитою та слугами.

Хуссейн був справжнім домашнім тираном, твердо переконаним, що його сини ніколи не повинні жити в затишку та розкоші. Він займав декілька традиційних османських посад, однак його дохід залишався досить скромним. У замку, хоч яким би великим він не був, м’ясо подавали лише один раз на тиждень. Дисципліни дотримувалися суворо: насамперед хлопчики мали навчитися самовладання. Для цього застосовували фалаку, що складалася з мотузки, якою зв’язували ноги, і палиці, якою дітей били по голих ступнях. З іншого боку Хуссейн піклувався, щоб його сини отримали хорошу освіту: він наймав учителів — спершу чотирьох, а коли хлопчики дорослішали, кількість викладачів теж зростала. Політична атмосфера була загостреною, а життя — сповнене небезпеки. Місто кишіло різноманітними таємними угрупованнями, а султан, який за все своє життя був причетний до півмільйона смертей, мав жахливу звичку перевіряти, чи його жертви мертві: їхні голови кидали в коробки й надсилали до замку.

У 1903 році, коли Фейсалу виповнилося вісімнадцять, він почав вивчати стратегію й тактику турецької армії, за тим самим принципом, за яким вчилися німецькі солдати; до складу турецької армії входили як турки, так і араби.

Коли Ґертруда у своїй навколосвітній подорожі з Г’юґо дісталася до Японії, Фейсала відправили патрулювати пустелю разом з турецькою кавалерією на верблюдах. Через декілька років його з Абдуллахом відкликали назад до Константинополя. Турки наказали Хуссейну придушити повстання арабських племен у південному регіоні Асир. Абдуллах командував турецькими військами, а Фейсал керував арабською кавалерією на верблюдах. Вони взяли участь у безнадійній битві в Куз Абу-аль-Ір, під час якої мусили відступати; у результаті з трьох тисяч солдатів вижило лише сімдесят чоловік. Через два тижні вони знову напали на повстанців. Битва тривала два дні і дві ночі. Повстанський рух придушили, однак та перемога була марною. Армія шарифа зменшилася з семи тисяч солдатів до тисячі сімсот. Фейсал з Абдуллахом не змогли зупинити турків від спалювання поселень та убивства невинних людей, як і ніколи не змогли забути страхітливих каліцтв, завданих мертвим арабським повстанцям. Вони надіслали скаргу до турецького верховного органу, однак там її зустріли з неприхованим презирством. Саме тоді шариф Хуссейн твердо вирішив підняти повстання проти турків: з часом воно стало відомим як арабське повстання.

Брати входили до складу турецького парламенту: емір Абдуллах представляв округ Мекки, а емір Фейсал — Джидди. Однак доля сім’ї знову змінилася, коли розпочалася революція младотурків разом з їхнім комітетом «Єднання і прогрес», метою якого була безпощадна модернізація держави. У 1909 році Абдулу Хаміда змістили, а на його місце призначили нового султана й халіфа[46], а Хуссейн отримав важливий титул еміра Мекки, принца найсвятішого міста Ісламу. Його головним обов’язком було контролювати святі місця в Хіджазі та наглядати за Хаджем, щорічним паломництвом. Він повернувся до своїх палаців у Мецці та Таїфі, наказавши синам залишатися на своїх посадах в Константинополі й інформувати його про будь-які зміни політичних поглядів.

Припущення, що араби з британцями можуть стати союзниками, уперше з’явилося ще до початку війни, коли лорд Кітченер написав листа до Хуссейна. Абдуллах у ролі батькового посланця їздив туди-сюди до Мекки та Константинополя й зупинявся в Каїрі для того, щоб поговорити з лордом Кітченером та його секретарем з питань східної політики Рональдом Сторрсом. Питання арабсько-британського союзу перейшло у вирішальну стадію на початку війни, коли турки взялися вимагати від Хуссейна, щоб той як емір Мекки проголосив джихад усіх мусульман проти християн. Хуссейн, будучи людиною набожною, відважною та самовладною, відмовився виконувати цей наказ, опираючись на те, що турки й самі мали християнського союзника, Німеччину.

Водночас Фейсал узявся за виконання однієї з найнебезпечніших задач. Він поїхав до Дамаска, де мав потайки запропонувати військовий переворот проти турків у Сирії. А тим часом його старший брат Алі скликав арабське військо в Хіджазі, начебто на вимогу турків зібрати їм підмогу. Фейсал з батьком підтримували зв’язок на відстані завдяки довіреним гінцям, які переносили повідомлення у рукоятках мечів, тістечках, на підошві своїх сандалів чи писали їх невидимим чорнилом зі зворотного боку подарункової обгортки. Фейсалові товариші з таємних угруповань — арабських націоналістичних політичних «клубів» — будь-якої миті могли його зрадити, до того ж Фейсал був надзвичайно вразливий, оскільки у Дамаску гостював у генерала Мехмеда Джемаль-паші. Цей турок сподівався, що Фейсал як офіцер турецької армії очолить військо, яке збирав його брат Алі. Водночас Джемаль-паша ставився до свого гостя з недовірою через те, що його батько відмовився проголосити джихад проти турецьких ворогів, і тому постійно піддавав його випробуванням. Він змушував Фейсала спостерігати за публічним повішанням його сирійських товаришів.

Ці мужні чоловіки йшли на смерть, не звертаючи жодної уваги на еміра, якому згодилися всі його тренування у самовладанні, щоб не виказати навіть натяку на відразу та гнів. Як написав Лоуренс у своїй книзі «Сім колон мудрості»: «Усього один раз він випалив, що ці діяння обернуться Джемалю-паші всім тим, чого він так старанно намагається уникнути; і лише заступництво його друзів з Константинополя, які в Туреччині мали великий вплив, врятувало турка». А тим часом турецький прем’єр-міністр у відповідь на Хуссейнову пропозицію щодо арабської співпраці заявив, що якщо Хуссейн хоче побачити свого сина живим, нехай накаже йому вступити до турецьких військ в Хіджазі.

Життєві лінії Ґертруди та Фейсала зближалися. Поки він ризикував своїм життям на секретному завданні в Дамаску, вона нанесла візит Чарльзу Гардинґу в Індію з таємною місією — змінити його несхвальне ставлення до запропонованого арабського повстання. У січні 1916 року, після того, як уже другій групі арабських націоналістів винесли смертний вирок, Джемаль-паша помітив, що Фейсал «зі шкури пнеться», щоб їх врятувати, і прирікається з чоловіками, які за них не вступилися. Це був єдиний випадок, коли Фейсал дозволив собі виказати емоції. Він знав, що один хибний крок поставить хрест на місії заради арабської незалежності. Хуссейн повідомив синові, що все вже готове для повстання, однак Фейсал вважав, що ще було зарано. Його батько був упертим і контролював усе, тому наказав синові негайно повернутися до Медини й вступити у війська, які він там зібрав.

Фейсал не хотів цього робити, однак був покірним. Він попросив турецьке начальство його відпустити, щоб проінспектувати війська в Медині, які, начебто, зібрали для просування турецького фронту. На його превеликий жаль, Джемаль-паша заявив, що він з Енвер-пашою, виконувачем обов’язки головнокомандувача младотурків, поїде оглядати війська разом з еміром.

Розпочалася справжня метушня. Фейсал, дотримуючись непохитного закону арабської гостинності, мусив стримати свої війська й не дати їм одразу вбити непроханих гостей, і водночас мав запевнити турків у тому, що ці солдати були добровольцями, готовими розпочати священну війну проти ворогів праведних. У своїх мемуарах Джемаль-паша написав, що якби тоді знав правду, прямо на місці ув’язнив би Фейсала, а тоді схопив би шарифа Хуссейна з іншими його синами й розчавив повстання ще в зародку.

Другого червня 1916 року тариф Хуссейн вийшов на балкон свого палацу в Мецці, приклав до плеча гвинтівку й вистрілив — це стало початком арабського повстання. Тоді, коли Абдуллаха з Заїдом, молодшим братом, направили викурювати турків з Таїфа, Джидди та Мекки, Фейсал з Алі мали втілити значно складніший план — виставити своє декількатисячне недостатньо підготовлене військо проти двадцятидвотисячного могутнього турецького гарнізону в Медині. Побачивши велику міць гарнізону з його батареєю важкої артилерії, араби відступили до пустелі, де почали збирати підкріплення з бедуїнського народу.