У своїй повсякденній роботі залагодження ворожнечі та інших племінних проблем Фейсал, за словами Лоуренса:

Лоуренс також узяв участь у переконанні племен об’єднатися проти турків, а його провідником у цих діяннях завжди були Ґертрудині поради та знання пустельних віросповідань. Він визнав, що був у боргу перед нею за весь той обсяг інформації, завдяки якому Лоуренсу вдавалося об’єднувати пустельні племена під час критичних моментів арабського повстання.

Востаннє Ґертруда бачила Лоуренса у квітні 1916 року під час його безрезультатної поїздки до Ель-Кута, коли вони з ним детально обговорювали «світовий уряд».

Тепер, перебуваючи в Басрі, вона слідкувала за подіями настільки уважно, як тільки могла, і рвалася до бою. Лоуренс писав листи лише своїй сім’ї, решту кореспонденції він зводив до детальних звітів і запитів про надання обладнання. Він жив з Фейсалом у його шатрі в Янбу — звичайний круглий намет зі складаним ліжком, кількома килимами та дуже гарним молитовним килимком. Саме там Фейсал уперше запропонував Лоуренсу одягти арабський одяг, щоб таким чином уникнути можливого непорозуміння: через його уніформу кольору хакі хтось з восьмитисячного війська арабів міг випадково прийняти його за турецького офіцера. Лоуренс, не задумуючись, прийняв пропозицію.

У Янбу прибула британська допомога: чотири британські літаки і двадцять три застарілі, однак надзвичайно гучні гармати. Лоуренс розчистив злітно-посадкову смугу, і передові групи почали тренуватися користуватися вибухівкою та вивчати техніку підривання динамітом залізниці, побудованої Мейсснером у Хіджазі. Один з фахівців, Герленд, був фізиком і розробив власний інструмент для перерізування металу та повалення телеграфних стовпів. Лоуренс був дуже старанним учнем і згодом винайшов свій метод стрільби прямою наводкою за допомогою електрики.

План полягав у тому, щоб піднятися на узбережжя й захопити турецьку базу Вейх, важливе місто, розташоване на березі Червоного моря посередині між містами Янбу та Акабою. Тоді ж Алі, Абдуллах та Заїд мали підтягтися всередину країни, зосередивши свої сили на залізниці до Медини й підірвавши сполучення в декількох місцях. У такому випадку турки будуть ізольовані як з боку моря, так і з боку суші, і в результаті будуть позбавлені всіх необхідних для нападу на Мекку запасів.

Вісімнадцятого січня січня 1917 року Фейсал на чолі десятитисячної армії вирушив у тритижневу подорож до Вейха, під час якої на них чекав переломний момент арабського повстання. Військові дії більше не обмежувалися південним Хіджазом: племена західної Аравії вперше в житті об’єдналися проти спільного ворога. Початок маршу, який супроводить еміра до Дамаска, мав зробити з Фейсала та Лоуренса міжнародних персон. Успіх Фейсала спричинить багаторічну заздрість його батька, силу якої можна порівняти лише з заздрістю його брата Абдуллаха.

Одягнутий у біле, Фейсал їхав попереду свого війська й радісно вітався з усіма шейхами, які сиділи верхи на вишикуваних у ряд верблюдах з прихиленими колінами, низько кланялися й підносили свої руки до губ, що символізує офіційне привітання. Коли Фейсал їх минав, шейхи приєднувалися до його колони в самому кінці; залучаючи до своєї ходи все більше й більше племен, зрештою довжина живої колони склала близько чотирьохсот метрів. Лунали удари барабанів, а поети проголошували зімпровізовані рядки поем, перекрикуючи ревіння десяти тисяч голосів, які наспівували військові пісні. За спиною Фейсала майоріли бузкові знамена на золотих стрижнях, а за ними верхи на верблюдах слідували його тисячі двохсот охоронців, одягнутих у червоно-золотавий одяг. Далі верхи на верблюдах ішло п’ятитисячне військо і 5300 піхотинців, які тягли за собою гірські гармати та кулемети Круппа, і вже аж за ними крокувало триста вісімдесят верблюдів, навантажених наметами та іншим спорядженням.

Коли Фейсал зі своєю армією прибув до місця призначення, вони побачили, що Вейх уже захопив британський військово-морський флот. Однак, підриваючи мости та знищуючи потяги разом з коліями, араби загнали турків у безвихідне становище, незважаючи на їхню значну кількісну перевагу, і привернули до себе увагу світу.

Лоуренс залишив місто Вейх разом з шарифом Назиром з Медини та Аудахом Абу Тайї зі східного племені Ховейтат і рушив до міста Акаби в обхід через пустелю. Фейсал схвалив цю небезпечну затію: Лоуренс отримав 22 тис. фунтів з особистого гаманця еміра з його підсідельної сумки. Разом з верблюжою кавалерією, якою забезпечив Абу Тайї, загін дістався до міста Акаби в липні, захопив турецький гарнізон й увійшов у місто з шістьма сотнями турецьких в’язнів. На боці арабів зіграв ефект несподіванки. Ніхто не чекав, що на місто можуть напасти з боку пустелі. Турецькі велетенські гармати були спрямовані у протилежний бік, готові будь-якої секунди відбити атаку з моря. Ця перемога раз і назавжди показала, наскільки значущими для британців були союзники-араби: за допомогою Лоуренса їм вдалося витримати головний удар битви на півдні й захопити Червоне море, що дало змогу єгипетській армії вирушити до Дамаска. Генерал Алленбі, який нещодавно очолив британську армію, назначив Фейсала головнокомандувачем усіх арабських військових сил на північ від Маану, і вздовж усієї дороги до Дамаска забезпечував його армію грошима, спорядженням і транспортом.

Усі затримки та невдачі з боку британців та арабів компенсував успіх партизанських дій проти турецьких гарнізонів уздовж залізничної колії та проти їхніх потягів, які перевозили спорядження та гроші. Сірійський прибічник Фейсала Джафар-паша ель-Аскері пізніше описав, як з підірваного потяга розлетілися сотні тисяч турецьких банкнот і ні один араб не потурбувався їх зібрати — аж настільки сильно вони квапилися дістатися до Дамаска.

Коли Алленбі рухався до Єрусалима, який, зрештою, захопили в грудні 1917 року, Фейсал розбив табір у місті Акаба й готував свою армію до походу на північ, на Дамаск. Саме тоді у таборі, наче грім серед ясного неба, з’явилася копія таємної угоди Сайкса-Піко. До арабів цей документ потрапив з люб’язності більшовиків, які передали його через давнього ворога Фейсала, Джемаля-пашу, щоб показати арабам їхню неминучу долю у випадку, якщо союзники виграють війну. Фейсал і раніше знав про існування якоїсь угоди, але на цьому його поінформованість закінчувалась.

Згідно з угодою, укладеною між сером Марком Сайксом і месьє Жоржем Піко, аравійську територію у випадку перемоги союзників ділили на протекторати та адміністрації, які, своєю чергою, мали підпорядковуватися Британії, Франції та Росії. Здавалося, що цей документ повністю перекреслив попередню обіцянку сера Генрі Макмагона щодо незалежності на території, до складу якої входили чотири святі мусульманські міста. Угода Сайкса-Піко — чи незгода, як її вже почали називати в Лондоні — згодом ляже в основу пакту Сан-Ремо, згідно з яким Аравія потрапить під мандат Британії та Франції.

Те, що Фейсал не знав цієї надзвичайно важливої інформації, було заслугою його батька. Хуссейн ніколи не показував синові багаторічну переписку, яку вів з Генрі Макмагоном і яку зберігав у своєму домі в Мецці; як і ніколи не вважав за потрібне пояснювати свої батьківські накази. Більше того, у травні, за три місяці до того, до Хуссейна в Джидду приїжджали Сайкс з Піко, щоб розповісти про зміну умов договору, спричинену реакцією Британії на вимоги французів: Франція здійснюватиме свій вплив на Сирію та Ліван, а Британія — на Ірак, Йорданію та північну Палестину. Зациклившись на власних переконаннях, чи то через свій вік, чи силу своєї особистості, Хуссейн їх майже не слухав.