Вона так сильно хотіла оглянути місто, але ж попросили не покидати дому. Тож єдине, куди Ґертруда могла піти, це навідати свою команду, яка знаходилася на подвір’ї. Ґертруда була розгублена. Зазвичай, коли вона опинялася в якомусь новому місці, то починала по ньому ходити, знайомитися з новими людьми, збирати останні новини й пробивати собі дорогу до громадських кіл, які могли стати їй у пригоді.

Настав час презентувати подарунки Ібрагімові. Ґертруда попросила Мохаммеда передати йому повідомлення, а разом з ним і ряси, сувої шовку та коробки з солодощами. Чи могла вона зробити йому візит у відповідь? Ґертруда ввічливо передала своє запитання. Ібрагім надіслав своє запрошення, але сказав, щоб приходила після того, як стемніє: він пришле за нею кобилу й рабів, які її супроводять. Ґертруда тривожно чекала темряви. І от, нарешті, для неї прибув кінь і двоє слуг: один із них мав вести коня, а другий іти з ліхтарем попереду. Ґертруда вдягла вечірню сукню, кинула до сумочки портсигар і мундштук зі слонової кості, сіла на коня у дамське сідло й поїхала вузькою звивистою дорогою між глухими стінами будинків. Кобила ступала повільно, не видаючи жодного звуку. У світлі ліхтаря виднілися мерехтливі силуети водостічних труб і дверей, які то зникали, то знову виринали з оксамитової темряви. Удень вона нізащо в світі не змогла б віднайти дорогу цим лабіринтом. Ніч видалася зоряною, однак блискуче неосяжне небо відкритої пустелі тут замінила вузесенька лінія неба, яка проглядалася між дахами. Дорогою Ґертруда побачила декількох жінок, які квапливо, нікуди не озираючись, ішли вздовж стін будинків.

Раби зупинили Ґертрудиного коня перед масивними дерев’яними ворітьми, що відкрилися з надзвичайно гучним скреготом. Ґертруду провели повз фонтан і мечеть, а коли вони опинилися перед другими зачиненими ворітьми, гостя спішилася і нарешті зайшла до загородженого передпокою. Із сусідньої кімнати вона почула тихі голоси й увійшла туди. Ґертруда опинилася у велетенській залі з колонами, осяяній мерехтливим світлом висячих ламп; у центрі горіло невеличке багаття, а навколо нього були простелені килими та розкладені подушки. «[Це було] розкішне місце з величними кам’яними колонами, що підтримували надзвичайно високу стелю; стіни були побілені, а підлога, виготовлена з білого доссу, була рівною, тонкою й сяяла так, ніби відполірована».

У кімнаті сиділо багато чоловіків, які, побачивши Ґертруду, ураз затихли. Вони підвелися на ноги й почали допитливо її розглядати. Ібрагім вийшов назустріч гості й церемонно посадив її на подушку праворуч від себе. Їхня бесіда була формальною та безособовою. Ібрагім розказав історію Шаммар, племені, в якому Рашиди були лідерами, а тоді почав розповідати про саму королівську родину. Ґертруда уважно слухала й доповнювала описами археологічних пам’яток, які траплялися на її шляху; а тим часом «рабських братів» подали їм чай з маленькими солодкими лимонами, які слід було вичавити в чашку з напоєм, а після цього принесли, як це описала Ґертруда, «геть виняткову» міцну каву. Після цього служники, розмахуючи перед кожним гостем ароматним кадилом, подали знак, що прийом закінчився. Ґертруді здалося, що все минуло надто швидко, однак вона підвелася й залишила кімнату.

Вона була спантеличена. Такий короткий прийом не дав можливості винести на обговорення жодне з важливих питань, які її так непокоїли, а особливо її потребу в грошах. Адже в Дамаску Ґертруда дала рашидському представникові 200 фунтів, який своєю чергою мав повернути їй гроші одразу, щойно вона приїде до Хаїля. Рашидський представник надав їй акредитив, який Ґертруда принесла з собою, щоб показати Рашидам. Завдяки такій віковічній процедурі, пустельні мандрівники не мусили носити з собою великі суми грошей, які в них могли вкрасти дорогою. На той час у Ґертруди вже майже не залишилося грошей. Як довго їй доведеться і скільки вона взагалі зможе чекати можливості, щоб показати Ібрагімові свій акредитив?

«Потягнулася ціла низка виснажливих днів повної бездіяльності», — писала Ґертруда у своєму другому щоденнику. Тепер, коли вся новизна була позаду, а Ґертруда не могла займатися звичними активними справами, їй здавалося, що годинник почав відбивати цілу вічність. Щоранку вона прокидалася перед сходом сонця від нав’язливого співу її сторожа Чесба: «Аллах Величний! Немає іншого бога крім Аллаха!», — а під час обідніх і вечірніх молитов піднімалася на дах і слухала заклик муедзина з мечеті. Ранки тягнулися дуже довго, вона їла багато солодощів і злісно записувала до щоденника, що хаїльські жінки «цілими днями геть нічого не роблять». Ґертруда нанесла на карту свій маршрут до Багдада, а потім зробила останні штрихи археологічних креслень.

Як аравійський король, який щодня чекав нової історії від Шехерезади, так і Ґертруда з нетерпінням слухала неймовірні та яскраві історії з життя Туркіє. Бідолашну жінку продали, коли вона була ще зовсім дитиною, і розлучили з її любим молодшим братиком, якого вона досі намагається знайти. Коли Туркіє досягла шлюбного віку, її знову продали й переправили на переповненому людьми кораблі, де кишіли різноманітні хвороби. Один за одним пасажири помирали, екіпаж судна виносив неживе тіло на палубу й штурхав його ногою, щоб перевірити, чи справді людина була мертвою, а тоді викидав за борт. Ґертруда дістала фотоапарат і сфотографувала, як Туркіє розповідає свої історії. Коли жінка опинилась у Мецці, — продовжувала Туркіє, — переминаючи у руці свої рубіни, її видали заміж за молодого перса, якого вона потім покохала, однак дуже скоро після того її викрали, того разу це був представник рашидського еміра, і, не зважаючи на її крики, повіз геть. А юний чоловік біг за ними навздогін, відчайдушно волаючи. Спочатку Туркіє навіть не дивилася на Мохаммеда, та, як вона розповідає, він був терплячий і м’який, і згодом вона вже була рада дарувати йому щастя. Коли Мохаммед захотів собі молодшу дружину, він дотримався звичаю й видав Туркіє за порядного чоловіка. Однак наразі вона була вдовою. Найбільше Туркіє побивалася через те, що в неї не було дітей. Її темні очі налилися слізьми, і жінка розповіла про те, що народжувала сімох діточок: шестеро з них померло під час пологів, а сьоме — за рік опісля народження. «Туркіє каже, що тут жінок прирівнюють до собак, і відповідно так до них і ставляться», — написала Ґертруда.

Зрідка до Ґертруди заходили її люди з каравану й переповідали чутки, які роїлися на базарі. Усе місто з нетерпінням чекало новин про результат останнього набігу еміра. Ґертруді не залишалося нічого, крім як бесідувати з іншими людьми в наметі, а плітки вона ніколи не любила. Мандрівниця ніяк не могла придумати заняття для своїх служниць. Тож вони сиділи на подушках, жували кінчики своїх кіс і детально розповідали сімейні драми, аж доки Ґертруда не витримала й не прогнала дівчат геть. У Ґертруди вже було декілька нападів мігрені, вона ненавиділа теплий вітер, який тріпотів на подвір’ї, здіймаючи на своєму шляху хвилі піску. Вона погано спала: «Вітер і пил, зовсім мало дощу... Уночі тихенько пищать совенята».

У Ґертруди закінчилося терпіння й вона надіслала листа Ібрагімові, в якому розповіла про свій акредитив, однак, щойно отримала відповідь, усі її надії безслідно розвіялися. Коли її лист надійшов до палацу, Ібрагім був у бабусі еміра, скнарої Фатіми, тож у відповіді було сказано, що вони нічого не знають про цю угоду. «Ясна річ, вони нічого не збираються повертати», — з сумом усвідомила Ґертруда. У будь-якому разі до приїзду еміра ніяких грошей їй би не дали; хтозна, коли він мав повернутися. Невже вона мусила залишатися там повік? — це питання дуже мучило Ґертруду. Вона всіляко намагалася встановити особистий зв’язок з Фатімою, але не було можливості відшукати вдалих посередників. Чи, може, в незрозумілому, старомодному суспільстві цього провокативного міста мовчання означало особисту відмову? Коли слуги Ібрагіма повернули назад її подарунки, Ґертруда почала перейматися, як ніколи. Це було виявом образи, чи, як запевняли її підлеглі, надлишкової ввічливості?