За годину вона сиділа в одній з їдалень, яку використовувала як спальню, коли раптом з’явився служник і покликав її до зали для прийомів. Цього разу вона не утрудняла себе тим, щоб поправити одяг чи причесатися. У дверях стояв Саїд, як завжди незворушний, і тримав у руці сумку. Він сказав, що Ґертруда має повноцінний дозвіл їхати куди завгодно й коли завгодно. Здивована почутим, вона взяла в нього сумку й побачила, що та набита золотом. «Чому вони раптом мене відпускають і чому не відпускали перед цим, я ніяк не зрозумію, — написала Ґертруда. — Так чи інакше, я вільна, і моє серце заспокоїлося».

Вона так ніколи й не довідається причини несподіваної свободи і завжди про це думатиме. Знову й знову прокручуючи це у своїй голові, Ґертруда відшуковуватиме все нові ідеї: де за неї вступилися дядечки Алі й зазнали невдачі, де Ібрагім брехав і де Фатіма відмовлялася повертати гроші; чи ж, може, за неї вступилась якась благородніша особа? Безперечно, були способи, завдяки яким навіть жінки з гарему могли впливати на накази й рішення свого чоловіка. Невже це Муді, фактично королева Хаїля, відчинила дверцята клітки й подарувала їй свободу, якої в самої ніколи не було?

Будь-хто на місці Ґертруди якомога швидше зібрав би речі й полишив місто, поки нічого не змінилося, та ще й постарався б устигнути вшитися до схід сонця. Це було так типово для Ґертруди: стільки разів вимагати залишити місто, а тепер просити дозволу залишитися ще на один день, випробовуючи вдачу. Вона зібралася провести вісім годин, заглядаючи в кожен куточок Хаїля й роблячи багато знімків. Можна уявити, як вісник прийшов передавати її прохання Ібрагіму, який тоді сидів наодинці з Фатімою чи пив каву зі слугами — вони б усі аж скрикнули від здивування, а тоді б розреготалися через нахабність такого прохання. Однак схоже, що в місто Хаїль увірвався добрий настрій. Ґертруда красувалася на сонці з непокритим паранджею обличчям, незважаючи на несхвалення кліриків; і куди вона не забрідала б, усюди привертала до себе привітну цікавість довколишніх. «Кожен був усміхненим та люб’язним... усі люди тіснилися, щоб подивитися на мене; схоже, моя поведінка не викликала в них нічого іншого, крім доброзичливості».

Вона обійшла вежі палацу, увінчані масивними укріпленнями, пройшла через ворота Медини, які охороняли раби; заглядала у придворні кухні, вилазила на дахи, а тоді спускалася на землю й фотографувала фортифікаційні споруди. Коли Ґертруда повернулася до своєї кімнати, на неї чекало повідомлення від Туркіє, яка запрошувала випити чаю:«Я прийняла запрошення і змогла ніжно з нею попрощатись. Гадаю, ми з нею більше ніколи в житті не побачимося, хіба що у спогадах. Ось таким апофеозом після 77 днів ув’язнення закінчився мій незвичайний візит до Хаїля!».

Наступного дня, 7 березня, Ґертруда прокинулася ще до сходу сонця; збираючи речі, вона зі здивуванням дізналася про візит ще одного гостя. Це був придворний слуга, чоловік зі зловісним виразом обличчя, пофарбованою хною бородою та підведеними чорним очима. Він прийшов сказати, щоб Ґертруда їхала з Хаїля західною дорогою, начебто так буде безпечніше. Вона знала, що доведеться прислухатися до його поради, оскільки за нею спостерігатимуть, та одразу ж запідозрила якийсь негаразд. «Я думаю, вони хотіли послати мене до еміра, а оскільки були впевнені, що він перебуває на західній дорозі, то й віддали такий наказ». Однак інтрига провалилась, і коли Ґертруда дісталася того місця, де мав бути емір, його вже там і слід прочах — емір успішно попрямував на схід. Не встигла Ґертруда обтрусити хаїльський пісок, як на другий день подорожі до її наметів прибули Рашидські вісники й повідомили, що емір чекає на неї. Вони розповіли, що йому вдалося захопити Джоф і викурити звідти плем’я Рувалла, приховуючи деякі деталі про саме захоплення. Вісники поїхали, і Ґертруда знову вирушила в дорогу. Чітко дотримуючись свого маршруту, вона долала по дев’ять-десять годин на добу, повернувши на північний захід до Багдада через Хаянію та Нахаф: «Ця нескінченна монотонність [подорожі] так виснажує, що коли я ввечері заходжу до свого намету, то відчуваю, як від утоми поморочиться в голові... На мені почала позначатися сувора ціна за переїзд; у будь-якому разі я буду рада знову повернутися до цивілізації».

Ґертруда здивувалася, почувши зовсім іншу версію «захоплення» міста Джоф, яку розповів її новий рафік, що прийшов прямо з команди еміра. Цей безневинний чоловік, не знаючи офіційної версії захоплення, яку повідали Ґертруді вісники, розповів про те, що Рашиди навіть не доїхали до самого міста; вони були витіснені Руваллами й змушені повертатися назад, навіть не побачивши Джофа. Дорогою Ґертруда все думала про ці дві історії; та брехня переконала її в тому, що Рашиди «наближалися до свого кінця».

Подорожуючи далі, Ґертруда зрозуміла, що не зможе поїхати на південь від Хаїля, щоб зібрати інформацію в місті Ер-Ріяд, теперішній столиці Саудівської Аравії. Хоч як сильно це й засмучувало, однак Ґертруда розуміла, що такий маршрут буде непрохідним для мандрівника, що йде прямо від Рашидів. Виснажена тілом і душею, вона не знала, чого їй вдалося досягнути, й у щоденнику для Діка з прикрістю написала: «Боюся, коли я озирнуся назад, то скажу: це була марна трата часу».

У березні 1914 року Ґертруда ще стільки всього не знала. Надана нею інформація про життя племен, нанесення на карту територій, розкриття схем племінних союзів і ворожнечі — усе це загал знань, що не має аналогів. Вільне володіння арабською мовою дало Ґертруді змогу чітко збагнути багатовікову арабську систему правління, панівні інтриги привілейованих родин і племен. У майбутньому знання, отримані в цій експедиції, визнають безцінними. Та нині, долаючи виснажливу дорогу до Багдада, Ґертруда протоптувала кордон між майбутніми Іраком і Саудівською Аравією. Довгі роки підготовки закінчилися, у її житті розпочиналася кар’єра, вготована для неї долею.

Висновок Ґертруди стосовно того, що майбутнє Саудівської Аравії в руках саме Ібн Сауда, набуде надзвичайно великої цінності, коли вона доповість про це британському послові в Константинополі, не випускаючи жодного факту, про який довідалася. Вона доповість про могутнього Сауда як про гідного кандидата на британську підтримку. Ґертруду дуже засмучував той факт, що їй не вдалося особисто зустрітися з Ібн Саудом. Як би вона здивувалась, якби знала, що коли за кілька років він наважиться на безпрецедентний крок звернутися до британського уряду з проханням допомогти зброєю, то поїде на зустріч з нею.

Тепер, коли Хаїль залишався в десяти днях позаду, Ґертруда наблизилася до кордону річки Євфрат, перетнувши який вона залишила землі бедуїнів.

У місцевості, де пастухи Шіа з племені Ріу їздили верхи на віслюках, її караван привертав до себе значну увагу. Попереду на Ґертруду чекали вже звичні проблеми: в’їзд у табори, шейхи яких могли як гостинно зустріти подорожніх, так і пограбувати; вимушеність ховатися в ущелинах з гвинтівками напоготові; потреба в нових рафіках на заміну заляканим попереднім. Одного разу у них скінчилися запаси води, й біля водопою вони натрапили на зграю розбійників. І тоді Ґертрудин рафік Газалат з кам’яним виразом обличчя відвернув біду. Декілька разів вони потрапляли під обстріл. Ґертруда все розмірковувала, чи відчуття, які виникали в такі миті, можна вважати страхом, і дійшла висновку, що тепер нарешті навчилася розпізнавати емоції. Хаїль навчив її це робити. У своєму другому щоденнику вона написала: