Що ближче Ґертруда наближала до Хаїля, то більше починала думати про невідомість, яка чекала на неї в одному з найбільш політичних місць на землі. Як її зустрінуть Рашиди — правляча родина племені Шаммар? Чи приймуть гостинно, чи їй слід чекати небезпеки пограбування або ж чогось навіть гіршого? Так чи інакше, а британський уряд допомагав Ібн Сауду, ворогові Рашидів. Благополуччя Ґертруди повністю залежало від того, чи вдасться їй завоювати прихильність королівської родини; а тепер до Ґертруди дійшли ще й тривожні новини щодо нового юного правителя.
«Схоже, що зараз Емір не в Хаїлі; він узяв із собою свої стада верблюдів і розбив табір трохи північніше звідси. Боюся, для мене це може видатися дещо виснажливим; я воліла б мати справу з ним самим, а не з його представником. А ще я довідалась, що він повідомив усім своїм людям про мій приїзд, однак з якою метою: чи щоб допомогти, а чи зупинити — не відомо. Також я не знаю, наскільки вся ця інформація правдива».
Одинадцятого лютого, майже за два місяці після виходу з Дамаска, караван виїхав на вкриту галькою рівнину, і в далечині перед ними нарешті замиготіли величні піщані пагорби пустелі Нефуд. Велетенські дюни, які не були позначені на карті, вишикувалися, наче гірський хребет. З дня на день Ґертруді доводилося виконувати ретельні заміри, визначати місцезнаходження, а також позначати на карті джерела води.
До пустелі Нефуд вони дісталися на один день пізніше, ніж планували, і одразу почали пробиратися по глибокому м’якому піску; борсаючись у ньому, верблюди уповільнили ходу. Караван то спускався вниз, то піднімався вгору, і його швидкість не перевищувала виснажливих півтора кілометра за годину. Сильні вітри видули велетенські впадини, які завширшки сягали метрів з вісімсот, тож знову й знову караван видряпувався на вершину схилу й опинявся на краю трьохсотметрової піщаної прірви, заточеної вітром, наче лезо ножа. Команда Ґертруди знала дуже багато розповідей про те, як з таких пагорбів зісковзували верблюди, падаючи в ущелину й ламаючи собі ноги. Тож караван намагався обходити такі піщані підкови, однак потім їм знову доводилося підніматися на черговий схил. Здавалося, вони йшли безкінечно, обгоряючи на полуденному сонці та замерзаючи під покровом морозяної ночі. Час від часу Ґертруда сама видряпувалася на височенну дюну й, балансуючи, стояла на її вершечку, наче моряк на носі вітрильника; вглядаючись у закам’янілі хвилі непокірного океану, вона бачила, хоч і досі ще дуже далеко, піщані гори Джебель Місма.
За п’ять днів руху цим гнітючим ландшафтом безперервна натуга почала даватися взнаки. Верблюди були виснажені, екіпаж геть не перемовлявся, а Ґертруда впала в сильну депресію, що було зовсім не властиво для неї. Вона написала Дікові:
«Я піддалася такому стану після глибоких роздумів, чи взагалі варта ця пригода свічок. Це не через можливу небезпеку — на неї мені начхати; однак... Подорож до Неджда не приносить ані користі, ні якихось знань... Якщо тут і є щось, що варто було б занотувати, то існує велика ймовірність, що ви не зможете це «щось» знайти чи взагалі дійти до нього, адже вам можуть завадити ворожі племена або факт, що води тут зовсім ніде немає... Боюся, коли це все закінчиться, я озирнуся назад і скажу, що це була марна трата часу».
Тепер до всіх проблем додалася ще одна неприємність — злива охопила пустелю й затулила собою всі орієнтири. Караван не міг іти далі, оскільки за таких погодних умов можна було загубитися серед Неджда. Промокла наскрізь Ґертруда намагалася висушити волосся та одяг біля багаття разом із рештою чоловіків зі своєї команди. Неподалік від них люди з племені Шаммар і Шерарат юрмилися біля своїх маленьких вогнищ; серед сірої дощової ночі побачити їх було практично неможливо. Фаттух бігав від одного намета до іншого, намагаючись зберегти якомога сухішим Ґертрудине ліжко, яке тепер ще й задубіло від бруду. Намети були забиті багажем, що зазвичай залишався надворі; а дезорганізовані погоничі верблюдів квапилися нагодувати тварин і швидко поверталися до промоклих наметів. Під гуркіт грому та спалахи блискавки Ґертруда лежала у своєму наметі замотана в хутро і, тремтячи від холоду, перечитувала поему «Гамлет». Шекспір, як завжди, її трохи підбадьорив. «Принци та влада Аравії опустилися на свої істинні місця. Піднялася над ними людська душа, свідома й відповідальна перед собою, народжена довгими бесідами про все, що було до і буде після».
Двадцятого лютого вони зустріли на межі пустелі Нефуд групу наметів. За два фунти й новий одяг Ґертруда розжилася ще одним рафіком, підстаркуватим і пошарпаним Мхаїламом, який мав допомогти пройти останній етап їхньої подорожі. Всупереч його з Мохаммедом пораді, Ґертруда вирішила скоротити решту дороги, відмовившись від відносної безпеки дюн, і піти прямо через рівнину, де її караван було б добре видно всім розбійникам з округи. Вона вирішила, що газзу й голод — це «ніщо порівняно з невикористаною можливістю йти прямою дорогою». Ґертруда вийшла на верхівку останньої дюни, і подих їй перехопило від видовища чорної та непрохідної місцевості, яка чекала їх попереду; темні гострокінечні скелі нагадували скелет міста, випотрошеного полум’ям. У листі додому вона написала:
«Сьогодні вранці ми дісталися безплідних піщаних скель Джебель Місма, які вважають границею пустелі Нефуд, і попрямували ними до Неджда... пейзаж, який відкрився нашим очам, настільки жахаючий, мертвий і порожній... я ніколи нічого подібного не бачила. Зі східного боку почорнілі скелі Місми різко змінюються велетенською кількістю зубчатих піків... а далеко-далеко за ними — млява, позбавлена життя рівнина і ще більше високих скель піщаних гір, які зовсім неочікувано з неї виринають. А над усім цим різкий вітер шмагає тіні хмар».
За спиною Ґертруди пролунав голос Мохаммеда: «Ми прийшли до воріт пекла». З цими словами вона залишила територію пустелі Нефуд, подарувавши своїм підзахисним з племен Шаммари та Шарарат ще трохи грошей та їжі, і спустилася вниз до почорнілої рівнинної місцевості.
Двадцять другого лютого, за одинадцять днів після того, як її караван ступив на землі пустелі Нефуд, Ґертруда дійшла до поселення, першого, яке трапилося на їхньому шляху після Зізи. Караван нарешті зупинився на перепочинок; вони були в декількох годинах їзди від Хаїля. Рано вранці 25 лютого Ґертруда відправила Мохаммеда з Алі уперед, щоб вони сповістили про її приїзд, а тоді пройшла зі своїм караваном останні метри чистої гранітової та базальтової рівнини у напрямку до мальовничих веж білосніжно-цукрового міста; вона ступала так розважливо й м’яко, ніби «прогулювалася площею Пікаділлі». Ґертруда це зробила; і після всього, що їй довелося пережити протягом останніх дев’ятисот шістдесяти п’яти кілометрів, вона відчула справжнє полегшення.
Тепер навіть неозброєним оком можна було побачити, яке надзвичайно гарне місто-фортеця, що купалося у трояндово-рожевих променях ранкового сонця, розкинулося попереду; його глиняні стіни були вибілені шаром тиньку й увінчані зубчастими шпилями з цегли, над ними тихо гойдалося зелене листя пальмових дерев; а сади довкола міста привертали увагу своїми квітучими деревами мигдалю та сливи. За обрієм високих веж і навісних бійниць виднілися верхівки блакитних гір — високо в небесах, наче хмари. Ніщо у світі не могло виглядати так звабливо, безневинно й мирно. Натхненній описами книги «Аравійська пустеля» Ґертруді здавалося, ніби вона — пілігрим, що прямує до святих місць.
Розділ 9
Втеча
Приблизно за кілометр від Хаїля Ґертруду зустріли троє посланців з племені Рашид у супроводі її погонича Алі, а також трьох комівояжерів, які їхали верхи на розкішних конях і один з яких мав списа. Незнайомці з брязкотом зупинилися біля каравану; їхні знамена розвівалися вітром, і злегка погойдувалися нитчасті кутасики. Рашиди привіталися, оточили з усіх боків караван і провели його до південних воріт міста. Ґертруда, поряд з якою пильно крокували її озброєні люди, а довкола них ще й хаїльські броненосці, заїхала до міста Хаїль, відчуваючи себе «донькою королів».