На безпечній відстані від Зізи Ґертруда зі своїм караваном їхала через горбисту місцевість племені Шамар. Вона починала ближче пізнавати людей зі своєї команди. Керівник групи, підстаркуватий Мохаммед аль-Мараві, знав Неджд і багатьох Рашидів з Хаїля, оскільки в молоді роки неодноразово мав з ними справу й навіть, бувало, воював з ними. У своєму похилому віці він займався продажем верблюдів і переживав чи не найскрутніші часи, тож був вимушений братися за будь-яку запропоновану роботу: «Гадаю, його колишні заняття були куди цікавішими, за мої», — коментує Ґертруда без особливих емоцій. У команді був ще люб’язний та освічений племінник Мохаммеда, Салім, «славний парубок», який допомагав Фаттуху. З Алі вона познайомилася ще у своїй попередній подорожі Сирійською пустелею. Він був, як Ґертруда описувала помічника Дікові, скориставшись його ж висловом, «старим псом», однак хоробрим, наче лев. Саїд, головний погонич верблюдів, — ще один племінник Мохаммеда і «справжній скарб». Ще в команді були новачок Агаїл — «але він навчиться» — і Мустафа, фермер, якого до Ґертруди направили її друзі-християни, що жили неподалік Зізи. Також був Феллах, темношкірий верблюжий пастух, театральна вистава якого врятувала їх усіх від друзьких вершників; інші погоничі, двоє рафіків, і ще іноді до них міг пристати якийсь гість або дармоїд. Першим гостем став юний шейх з племені Сухур, «хороший хлопчик», який приїхав зі своїм рабом і залишився з Ґертрудиним караваном на ніч.

Далі на південь пустеля була безлюдною. Чоловіки з її команди постійно пильнували грабіжників, які могли відібрати верблюдів і втекти. Тамтешня земля не мала жодних орієнтирів, на які можна було б опиратися, до того ж у них закінчувалася вода. Ґертруда йшла позаду каравану, звіряючи лінію верблюдів з показниками компаса в руці. Час від часу команда озиралася назад, і за потреби Ґертруда вказувала своєю витягнутою рукою, як потрібно відкоригувати напрямок. Три дні вони мандрували голою й недружньою місцевістю, усіяною гравієм, а тоді вийшли на рівнину з виступами вицвілого вулканічного каменю. Саме тут команда помітила свіжі сліди верблюда й подумала про найгірше. Караван звернув до схилу, що був неподалік, і команда тихесенько вишикувалася вздовж верблюдів, а тим часом Ґертруда з двома чоловіками вилізли на пагорб і, тримаючи у руках гвинтівки, лягли на живіт, щоб оглянули все довкола. Цього разу не було жодних попереджувальних пострілів, і за якийсь час вони піднялися й обачливо продовжили рух. Ґертруда написала Дікові:

Уночі 23 січня пройшов невеликий дощ, і верблюди квапливо почали пити воду з малесеньких калюж, що утворилися на піщаному ґрунті; однак цілюща волога дуже швидко просочувалася крізь землю. Цей дощ означав лиш одне: протягом щонайменше одного дня у них не буде жодної надії знайти джерело. «У мене немає слів, щоб описати, наскільки гола й бідна ця земля... кілометр за кілометром простягається чорна рівнинна місцевість, на якій узагалі нічого не росте... Я знайшла маленьку відважну герань — єдина квітка, яку я бачила за час мандрівки».

Ґертруда захоплювалась убогим життям безлюдних місцин, вона записувала до щоденника про кожен їстівний гриб, кожну дику герань і нагідку, антилопу чи хмарку мотилів, яких бачила під час подорожі. Записи про флору та фауну пустелі були перемішані зі страхітливими оповідками про вбивства та каліцтво, про які вона щовечора слухала, сидячи біля ватри. Ґертруда не мала жодних підстав не вірити в їхню правдивість. Два дні тому, оглядаючи руїни, вона натрапила на труп людини: він був недбало закопаний, а згори лежав одяг із засохлими слідами крові. З кожним днем Ґертруда все більше й більше віддалялася від території, яка підлягала британському впливу, а в її щоденнику все частіше з’являлися нотатки про занепокоєння газзу, яке скоріше виникало у її команди, ніж у неї. Саму ж Ґертруду більше бентежили буденні проблеми: не було резервної води для того, щоб бодай умитися, — вона ненавиділа бути брудною, але ніколи на це не скаржилась.

У пошуках цілющої вологи караван звернув з плаского кремнієвого узвишшя в бік долини, де вони натрапили на велику кількість свіжих слідів, що належали людям і верблюдам. Однак команда не знала, чи це були вороги, чи друзі, до того ж вони навіть не були впевнені, куди саме забрели. Так чи інакше, слід було знайти воду до темряви. Ґертруда уважно розглянула свою мапу й на східних пагорбах знайшла криницю. Але навіть якби їм вдалося туди дістатися, не було жодної гарантії, що ті невідомі люди досі не спустошили її. Дві години караван рухався у східному напрямку, як раптом над пагорбами з’явився завиток диму. Ґертруда вирішила порадитися з командою щодо подальших дій. Якщо раптом це були газзуси, хіба не краще було б відкрито оповістити про себе? Команда була «за». Адже газзуси їх би все одно вистежили; крім того, ще був шанс, що там вони могли знайти друзів. Караван вирушив убік диму й почав підніматися на невисокий гребінь гори в південному напрямку. Коли вони дісталися самої верхівки, то побачили поселення. Тепер Ґертруда знала, де опинилася — на зимовому пасовищі Ховеїтату, великого й могутнього племені, описаного у книзі «Аравійська пустеля», як «відважні кочівники тубільні», відомі своєї хоробрістю та твердістю. Відчувши запах води, верблюди незграбно побігли до неї й напилися досхочу. Від місцевих пастухів Ґертруда довідалася про те, що велика кількість людей з племені Ховеїтат кудись вирушила на чолі з шейхом, Аудахом Абу Таї, і що скоро, десь за день, вони можуть натрапити на намети ще одного важливого шейха племені Ховеїтату, Харба.

Наступну ніч караван провів у дорозі й уже на ранок підійшов до чорних наметів шейха Харба аль-Дараншеха, розкиданих по схилах скелястого каньйону, що тяглися вниз у долину. На щастя, немолодий Харб дружньо зустрів гостей і навіть заколов на честь Ґертруди вівцю. Це було 29 січня, на тринадцятий день після виходу із Зізи. Нарешті Ґертруда могла скористатися своєю похідною ванною, вимити волосся, а весь брудний одяг віддати Фаттуху для прання. Одягнувши свою вечірню сукню й хутряну шубку, яка в ці холодні ночі слугувала ще й ковдрою, мандрівниця пішла до намету шейха Харба, де вже чекала розкішна вечеря. Згодом до них приєднався ще один почесний гість. Мохаммед Абу Таї був кузеном шейха Аудаха. Розвинувши у собі всі героїчні риси, якими так захоплювалася Ґертруда, він за всіма параметрами відповідав її вимогам щодо ідеального чоловіка. Ґертруда емоційно описала його Дікові: «Чоловік з дуже грізним виглядом, неймовірний, холодний, з блиском в очах... такий не схожий на інших, такий цікавий. А ще дуже привабливий. Мохаммед сидів поряд зі мною на подушках, біла куфія спадала на його чорні брови, а очі виблискували в запитаннях та відповідях».

Якщо таким чином Ґертруда хотіла змусити Доті-Вайлі трохи понервуватись, то хіба ж можна було її у цьому винити? Коли вона запитала у чоловіків зі своєї команди про Мохаммеда, вони розповіли їй про його жахаючий гнів і про те, як одного разу він відрізав своєму ворогові руки та ноги, а його самого залишив стікати кров’ю. Ґертруда вважала за краще проігнорувати цю історію або ж розцінити її як міф. З намету Харба вона перейшла до Мохаммедового — палац на п’яти опорах, оселя кочівника — де вони вечеряли на розкішних килимах, поки його слуга співав про благородні подвиги арабів. Свою вечерю вони закінчили верблюдячим молоком, яке подали у велетенських дерев’яних келихах. Досі це був найприємніший вечір її подорожі. Дивлячись на Мохаммеда, Ґертруда намагалася викинути з голови всі ті страхітливі чутки, які їй розповіли. «Я бачила його правосуд, і він здався мені справедливим; я чула його розповіді про пустелю й потоваришувала з жінками з його гарему; і я потоваришувала з ним. Він чоловік і хороший друг; у його наметі можна задрімати, і без жодного страху проспати всю ніч».