Георг V написав: «Ми з Королевою глибоко засмучені смертю вашої видатної й обдарованої доньки, про яку завжди були дуже високої думки. Разом з цілою нацією ми оплакуємо втрату жінки, яка завдяки силі свого розуму, твердості характеру й особистій відвазі принесла важливу, і я щиро вірю, що ще й довготривалу користь країні та усім тим регіонам, в яких вона працювала з такою відданістю й самопожертвою...».
Секретар з питань колоній, Лео Амері, висловив у пам’ять про Ґертруду свою глибоку пошану в Палаті громад. Сер Валентин Чирол написав зворушливу статтю з описом подруги для газети The Times. Лоуренс надіслав блискучого і, що характерно для нього, чудернацького листа до Г’ю з Індії. У пошуках анонімності та ізольованості, він вступив на військову службу до військово-повітряних сил Великобританії як рядовий Шоу й отримав посаду аж біля міста Карачі. Він нічого не знав про Ґертрудину смерть, аж поки дружина Бернарда Шоу не надіслала йому збірку листів, зібраних Флоренс. Він написав:
«Я думаю, що у своїй смерті вона була дуже щасливою, адже її політична робота — одні з найбільших досягнень, які будь-коли вдавалося здобути жінці — скінчилася, як і моя. Ірак як держава — це відмінний пам’ятник для неї; навіть якщо ця держава проіснує ще всього лиш декілька років, чого я часто побоююся, а часом навпаки сподіваюсь. Складається враження, що якась це дуже сумнівна вигода — уряд — давати його людям, які так довго справлялися й без нього. Я щиро розумію ваше горе, адже у вас більше немає Ґертруди; однак насправді вона ніколи й не була вашою, хоч вас дійсно дуже любила.
Її листи виражали її сутність — енергійну, допитливу, трохи схвильовану, вона завжди була в курсі справ свого оточення й усіх подій дня. Ґертруда була заряджена своєю незгасною бадьорістю; принаймні, якою б втомленою Ґертруда не була, вона завжди могла знайти в собі достатньо зацікавленості, щоб проявити її до того, хто прийде з нею поговорити. Не думаю, що я колись зустрічав настільки цивілізовану людину, у плані ширини її розумових горизонтів. А ще Ґертруда була дуже захопливою, ніколи не можна було передбачити, як далеко і в якому напрямку вона може стрибнути під впливом якогось переконливого експерта, який залучив її думки до свого світобачення. Ми з нею вдвох дуже часто над цим сміялися — річ утім, що я зберіг два її листи: в одному Ґертруда описує мене, наче янгола, а в другому звинувачує в тому, що я одержимий дияволом — і я завжди показував їй спочатку цю першу записку, а вже слідом за нею давав другу, благаючи її бути милосердною що до її теперішніх об’єктів нелюбові...
...для вас її втрата, напевно, зовсім нестерпна, але я такий вдячний вам за те, що ви дали світу таку велику особистість, як Ґертруда...».
Девід Хогарт, Саломон Рейнах, редактор журналу Revue Archéologique, Леонард Буллі з Британського музею й сотні шейхів, британських офіцерів та іракських міністрів висловили своє співчуття з приводу її смерті. У Багдаді король зі своїм кабінетом міністрів створили «Кімнату Ґертруди Белл» з одного з музейних залів, а Генрі Доббс написав, що від імені всіх її друзів вони замовили меморіальну дошку, яка мала бути розміщена в іракському музеї:
• ҐЕРТРУДА БЕЛЛ •
Пам’ять про яку араби берегтимуть вічно з пошаною та любов’ю.
Цей музей вона створила 1923 року, була призначена почесним завідувачем відділу античних знахідок Іраку.
Завдяки своїй надзвичайній обізнаності та відданості їй вдалося зібрати найцінніші стародавні екземпляри.
І не зважаючи на нестерпну літню спеку вона працювала над ними аж до самої смерті 12 липня 1926 року.
Король Фейсал та уряд Іраку на знак подяки за її славні вчинки на благо цієї країни видали наказ назвати головне крило музею її іменем, і з їхнього дозволу її друзі встановили цю меморіальну дошку.
У день Ґертрудиної смерті Фейсала не було в Іраку. Регентом виступав емір Алі. Почувши про її смерть, він одразу ж організував військові похорони. Ґертруду поховали того ж дня на кладовищі на виїзді з міста Багдад. Від протестантської церкви до британського кладовища її тіло везли на автомобілі медичного обслуговування, укривши труну прапорами Великобританії та Іраку й прикрасивши вінками від Фейсалової сім’ї, британського представництва верховного комісара та багатьох інших. Процесія повільно рухалася вулицями, уздовж яких вишикувалися солдати іракської армії, а слідом за нею крокували регент, прем’єр-міністр, верховний комісар і багато інших держслужбовців, як цивільних, так і військових. З усієї країни звалися натовпи людей, щоб подивитися, як проноситимуть її труну й висловити свою пошану мовчанням; ісламські лідери стояли поряд з єврейськими купцями, а ефенді[51] поряд з убогими в лахмітті. У газетах писали, що «до похоронної процесії долучилося все населення столиці». Біля воріт кладовища юнаки з представництва верховного комісара взяли труну, підняли на свої плечі й з неприхованою скорботою понесли до могили. Священик британської армії провів заупокійну службу, і британські високопоставлені офіцери кинули на труну по жмені землі. В оточенні «неосяжного скупчення іракців і британців» — включаючи сера Генрі Доббса, весь штат британського представництва, іракський кабінет міністрів і багатьох племінних шейхів — труну опустили в могилу зі скромним кам’яним надгробком. Як і завжди, вісті розлетілися пустелею із незбагненною швидкістю, і протягом усього дня племінні мешканці сходилися до Багдада: спочатку ховейтати й дулаїми, а слідом за ними шейхи з сусідніх і далеких регіонів.
«Протягом останніх десяти років свого життя [розповідав Доббс] Ґертруда весь непокірний запал своєї душі та неймовірні здібності свого інтелекту присвятила служінню арабській справі й зокрема Іракові. І зрештою її тендітне тіло зламала енергія її душі.
Її виснажені кістки спочивали там, де вона хотіла б, щоб вони були, — у землі Іраку. А її друзі залишилися спустошені втратою».
Головний журналіст газети The Times написав про Ґертрудину працездатність:
«У ній була якась сила, яка поєднувала її любов до Сходу з практичними намірами, які стали її головною метою... Вона тягнула на собі важку роботу, ніколи не вдавалася в тугу через постійні розчарування й ніколи не дозволяла своєму ідеалізму піддатися озлобленню, вона виражала силу свого характеру, яка була надзвичайною рідкістю серед англійців, для яких питання Сходу стало справжнім захопленням. Серед усіх них вона була однією такою видатною жінкою, а її якості мали істинно англійський характер».
У багатьох некрологах Ґертруду вшановували за те, що завдяки їй правління в Іраку стало кращим, ніж було протягом п’ятисот років, більш мирним, досягло процвітання, а британці з арабами чудово ладнали у дружній співпраці. У некролозі газети The Times of India надрукували майстерне резюме її характеру та роботи. І хоча британці цінували Ґертруду як автора, мандрівника та археолога, — ішлося в газетній статті, — вони до самого кінця залишалися в невіданні «неймовірного становища, якого їй вдалося досягти для себе в Іракові; становища, яке обтяжувало її, як нікого іншого, відповідальністю за образ сучасного Іраку, який ми можемо побачити зараз». Зважаючи на той факт, що були люди, які охоче критикували Ґертрудині цілі, методи та її особистість загалом, автор статті написав: «... настільки видатна особистість не могла уникнути ворогів... Породжуючи серед своїх близьких кіл ледь не пристрасну відданість, Ґертруді доводилося натикатися на сильну ворожість з боку тих, від кого вона так сильно відрізнялася. Зі звичайними пересічними людьми — а особливо, якщо це ще й якийсь сторонній журналіст — вона бувала безцеремонною й навіть грубою...».
Її величним досягненням стало «створення вільного, процвітаючого та окультуреного Іраку, запуск механізму відродження арабської культури та цивілізації... Саме Ґертруда щодня відстоювала надання країні такого ступеня місцевої автономності, який би узгоджувався з британським впливом на Ірак — і не через власну користь, а через природне право арабів на власне місце під сонцем». Ґертруда переконала британський уряд піти в Іраку на фінансовий ризик і запевнила місцевих лідерів у тому, що це стане їм на користь і що до колоніальних методів ніхто повертатися не буде.
51
Офіцерське звання, практично відповідає лейтенанту; або просто як форма ввічливого звертання до чоловіків в Туреччині (прим. пер.).