Тиждень закінчувався Фейсаловим запрошенням на чай, під час якого вони з Ґертрудою мали обговорити дизайн нового національного прапора і його особисті королівські знамена, на яких мала бути зображена золота корона на червоному трикутнику Хіджазу. Його перший кабінет міністрів було сформовано; Ґертруда мала особисті невисловлені претензії до трьох його членів з дев’яти, а тому раділа, що це вже був не її клопіт.
Фейсал запросив Ґертруду на першу звану вечерю у своєму новому будинку біля річки. Одягнута у вишукану вечірню сукню Ґертруда попливла Тигром на королівському моторному човні. Коли вона пропливала повз передмістя Карадаги, жителі її впізнавали й з усмішкою махали руками. Ґертрудин супутник, Нурі-паша Сед, сказав, що так само, як Фейсала запам’ятають у Лондоні за його арабське вбрання, так і тут її завжди пам’ятатимуть: «Існує лише одна така Хатун... Тож протягом сотні років мешканці переповідатимуть, як одного разу цією річкою пропливала Хатун».
«Я коли-небудь розповідала, як виглядає тутешня річка спекотного літнього вечора? У сутінках туман довгими білими стрічками опускається на воду; наступає темрява, і по обидва боки починають мерехтіти вогники міста; непроглядна, гладка, сповнена різноманітних таємничих відображень річка вкутується в туман, наче тріумфальна дорога. По воді тихесенько рухається човен з миготливим ліхтарем, а слідом за ним — група каффахів, кожен зі своїм маленьким ліхтариком, навантажених горами кавунів із Самари... Ми уповільнили наш моторний човен, щоб не зрушити їх хвилями. Наш човен ішов настільки повільно, що навіть не гасив молитовних свічок, що плавали у малесенькому човнику, зробленому з фінікової кісточки, які стривожені люди запустили трохи вище міста, вірячи, що якщо свічка допливе до міста і не згасне, хвора людина зможе одужати, а маленьке немовля безпечно народиться у цей світ спекотної темряви й мерехтливих вогнів... Тепер я поведу вас туди, де пальмові дерева стоять вишикувані в ряд уздовж обох берегів річки. Вона така спокійна, що в ній можна розгледіти сузір’я Скорпіона, зірочку за зірочкою.
...ну от ми й припливли до Фейсалового причалу».
Розділ 16
Подальше перебування та від’їзд
У свої п’ятдесят три роки Ґертруда помічала, що її все більше й більше вабить компанія короля. Фейсалу було тридцять шість, і він був найкращим у світі співрозмовником. Люб’язний з тими, кому довіряв, він мав переконливий вплив на всіх, хто його оточував. Секретар зі східних питань і король ділилися навіть найсміховиннішими роздумами, коли бували на самоті й могли удосталь насміятися; часом навіть заклопотаним помічникам, які перебували у його будинку, дуже хотілося дізнатися, що ж їх так сильно розвеселило, що їх було чути навіть крізь зачинені двері.
Зі свого боку король вбачав у Ґертруді екстраординарну особистість, важливого союзника, відмінно поінформованого агента, та ще й з такою пишною пригодницькою біографією, що йому — як арабові — було важко в усе це повірити. Енергійна й кмітлива жінка щоразу запалювалася, коли вступала у політичні дебати. Вона завжди дивилася в очі співрозмовникові, і її погляд був, як завжди, гострий і проникливий, а періодичні спалахи роздратування вона завжди вміла вгамовувати пришвидшеним морганням. Незважаючи на клімат і те, як він позначався на її здоров’ї, Ґертруда все одно любила галопувати туманними ранками вздовж берегів Тигру або приєднуватися до Фейсалового полювання на куріпок, яке тривало весь день, одягнута в брюки-галіфе, шкіряні чоботи до колін і твідову туніку. А вечорами вона полюбляла плавати у річці.
Американській журналістці, Маргарет Гаррісон, яка 1923 року в Багдаді брала у міс Белл інтерв’ю для газети New York Times, випала рідкісна нагода застати Ґертруду в її кабінеті:
«Мене провели до невеличкого кабінету з високою стелею й видовженими французькими вікнами, які виходили на річку. Такого безладу я ще ніколи не бачила: стільці, столи й дивани завалені документами, мапами, довідниками та статтями англійською, французькою й арабською мовами. За столом, заваленим горою документів, частина з яких перевалилася на килим, сиділа худорлява жінка, одягнута в коричневу сукню спортивного крою з трикотажного шовку. Коли вона підвелася, я помітила, що її фігура досі залишалася стрункою та граційною. Витончений овал її обличчя, чіткі лінії губ і щік, блакитно-стальні очі, ореол м’якого сивого волосся — таким було обличчя „вельможної пані”. В її образі чи манері поведінки не було нічого спільного з потріпаним мандрівником. „Паризька сукня, мейферські манери”. Ось такою була жінка, яка змушувала шейхів тремтіти!».
Навіть тоді Ґертруда залишалася безстрашною. Одного ранку, коли вона снідала з Хаджі Наджі у його літньому будинку, до них увірвався дервіш із залізним посохом і почав нахабно вимагати, щоб до нього ставилися, як до гостя. Хаджі Наджі сказав йому йти геть. Погрозливо глянувши на Ґертруду, незнайомець відповів, що має таке ж право там перебувати, як і вона. Після цього він сів перед дверима й заявив: «Я покладаюся на Аллаха», — а тоді почав голосно декламувати рядки з Корану. Ні Хаджі Наджі, ні його син чи слуги не змогли зрушити з місця непроханого гостя. І тоді Ґертруда сказала дервішові: «Аллах дуже далеко звідси, а от поліція зовсім близько», — після цього вона вихопила його залізний посох і влупила ним дервіша. І він пішов геть.
І Фейсал, і Ґертруда всім серцем і думками прагнули бачити, як процвітатиме новостворена ними країна і як розширюватимуться межі арабської незалежності. Незабаром сер Персі Кокс пішов у відставку, а його місце зайняв колишній керівник податкового управління, сер Генрі Доббс; Ґертруда залишилася в Багдаді, завжди напоготові допомогти чи дати пораду, як з робочих питань, так і з особистих. Для Фейсала з Ґертрудою це був період життя, сповнений задоволення та захоплення, вони зблизилися й почали довіряти один одному, як справжні близькі друзі. Ґертруда була щаслива й цілком задоволена своєю роботою:
«Я чітко усвідомлюю, що життя мені, зрештою, дало дуже багато. Після багатьох років я нарешті повернулася до колишнього почуття радості від того, що існую, і я дуже щаслива відчувати любов і довіру цілої нації. Може, це й не те особисте щастя, яке я проґавила, але це дещо дуже прекрасне й захопливе — мабуть, аж занадто захопливе».
Наскільки великою була та любов та довіра нації — розкрилося лише після Ґертрудиної смерті, і те — лише у невеличкій статті скромного журналу Everybody’s Weekly, журналістам якого спала на думку блискуча ідея розпитати про Ґертруду Белл у самого короля, взявши у нього інтерв’ю. Автор колонки вирішив назвати статтю «Таємниці видатної білої жінки пустелі, про які не написано у її книзі». Ох, це не сподобалося б Ґертруді! Однак якими сенсаційними чи надромантичними не здавалися б ці слова, відповіді Фейсала відредагували, як це заведено у глянцевих журналах для домогосподарок, і опублікували з орфографічними помилками — інформація, під якою король поставив своє ім’я, містила деякі незвичайні судження.
Фейсал розпочав:
«Ґертруда Белл — це ім’я, яке навічно закарбувалося в арабській історії, ім’я, яке вимовляється з трепетом — як і Наполеон, Нельсон чи Муссоліні... Можна сказати, що вона була найвеличнішою жінкою свого часу. Її право на велич таке ж обґрунтоване, як і в Жанни Д’Арк, Флоренс Найтінгейл, Едіти Кавелл, мадам Кюрі та інших».
Розповідаючи про її жагу до пригод та непогрішну вірність усьому, що було правильним і справедливим, Фейсал зазначив, що не одному лише полковникові Лоуренсу варто приписувати розпал повстання арабських племен проти турків. Як і Лоуренс, Ґертруда «...могла діяти по-чоловічому... Вона страшенно ризикувала й замасковано пробиралася у найвіддаленіші райони, щоб передати їхнім жителям повідомлення про повстання, а коли вожакам бракувало сміливості, щоб наважитися прийняти цей виклик, вона надихала їх, демонструючи свою неймовірну відвагу... Не думаю, що вона взагалі знала, що таке страх. Ґертруда зовсім не боялася смерті. Будь-яка небезпека, жоден план не здавалися їй занадто складними. Її особиста безпека була для неї на останньому місці».