За першої ж можливості Ґертруда залишила свою візитівку в Фейсаловому кабінеті в Сералі, після чого емір одразу ж послав за нею свого помічника, який передав, що Фейсал хоче її бачити: «Фейсал умить послав за мною, — писала Ґертруда. — Мене провели чекати у велику кімнату, однак емір дуже швидко до мене підійшов, одягнутий у свою білу рясу; він узяв мене за руки й сказав: „Я й подумати не міг, що ти зможеш так сильно мені допомогти”... і ми сіли на диван». Слідом за цим на мене чекав розкішний бенкет в садах Мод. Пам’ятаючи про Фейсалову любов до поезії, поет Джаміль Захаві підвівся й продекламував велетенську оду, в якій Фейсала назвав королем Іраку.
«Він вийшов наперед і став на траві поміж столів шиїтів, одягнутий у білу рясу, чорний плащ і великий чорний тюрбан, а тоді почав наспівувати оду, в якій я не зрозуміла жодного слова. Вона була занадто довгою і, як я вже казала, говорив він зовсім нерозбірливо, а втім, це було прекрасно. Висока постать у рясі наспівувала й помічала паузи піднятою вгору рукою; серед пальмових дерев, куди не діставало світло від ліхтарів, осідала темрява — уся ця атмосфера так і гіпнотизувала...».
Однак усе було не так просто, як здавалося. Поселення нижньої частини Євфрату готувало петицію на користь республіки, і багато шиїтських моджахедів були налаштовані проти Фейсала. Ґертруда побачила, що зі зростанням напруги стає дедалі важче боротися; вона доклала всі свої зусилля — розмовляла, переконувала, писала, наводила найрізноманітніші докази, причому навіть уві сні. Багдад уже вдалося переконати, думала вона, і залишалося сподіватися, що решта країни буде його наслідувати.
Різноманітні прийоми та звані вечері продовжувалися, найрозкішніші з них проходили в будинку накіба; коли з’являвся Фейсал, старий шкандибав до верхівки сходів, де вони з ним формально обіймались, а тоді спускалися разом до гостей. Ґертруда сиділа праворуч від Фейсала. «Ця вечеря була просто казковим видовищем, — записала вона, — ...усе проходило у відкритій галереї, усі ці ряси, їхня уніформа і цілий натовп зі слуг, кожен з яких виріс у маєтку накіба; упорядковане достоїнство, справжня розкіш і тиск захоплення, який відчувається в атмосфері так само точно, як і палюча нічна спека».
Одинадцятого липня Державна рада на прохання Накіба одноголосно проголосила Фейсала королем. Кокс полегшено зітхнув, однак він знав, що потрібно було провести референдум, для того, щоб підтвердити, що Фейсал — вибір народу. Вони з Ґертрудою вже навіть сформулювали запитання: «Ви погоджуєтеся з тим, що відтепер Фейсал — король і правитель Іраку?» — і роздрукували його на аркушах, які роздадуть велетенській кількості племінних представників, включно з трьомастами особами зі знаті.
Ґертруда стала частим гостем Фейсалових апартаментів. Через багатолюдну прийомну її проводив емірів британський радник, високий і привабливий Кінаган Корнвалліс, до якого вона почала ставитися, як до «надійної опори». Фейсал проводив дні, приймаючи людей з різних куточків країни, а вечорами ходив на звані вечері або влаштовував їх у себе, приймаючи по п’ятдесят гостей за раз. Впливова єврейська спільнота величала еміра розкішним прийомом у службовій квартирі великого раввина.
У багатьох з них були претензії до арабського короля, однак усі вони розвіялися того вечора, коли Фейсал підвівся й без підготовки виголосив дивовижну промову, під час якої люб’язно зауважив, що євреї однієї раси з арабами. Він подякував за подарунки, неймовірно гарно переплетений Талмуд і золоту дощечку Скрижалей закону. Ґертруда написала: «Я надзвичайно щаслива тим, як зараз розвиваються події. Таке враження, наче все це мені лише сниться... Заручившись нашою гарантією, увесь народ сходиться до Фейсала, до того ж, існує думка, що ми зробили правильний вибір, рекомендуючи його кандидатуру. Якщо нам вдасться перетворити цей хаос на порядок, яким же вартісним буде наш вчинок!».
А тоді настав час для святкування в Ер-Рамаді. Якщо Фейсалову коронацію, яку мали провести через декілька тижнів у Багдаді, вважали формальною європейською церемонією, то святкування в Ер-Рамаді було бедуїнським еквівалентом церемонії, племінним зібранням на його честь і кульмінацією перемоги всіх арабських війн за незалежність. Для Ґертруди це також була кульмінаційна мить її довгої боротьби за арабів, сенсаційним розпалом племінної забави та тріумфу; а також подією, на якій вона, хоч і не була єдиним британським представником, однак займала головне місце, стоячи на помості поряд з Фейсалом, Алі Сулейманом, могутнім пробританським шейхом Дулаїмів, та своїм близьким товаришем Фагадом Бегом з Аназехів.
Протягом трьох тижнів температура повітря не опускалася нижче 46°С. Місто Ер-Рамаді лежало в ста дванадцяти кілометрах від Багдада, уздовж річки Євфрат. Ґертруда зі своїм водієм виїхала о 4-й годині ранку. Не доїжджаючи до міста Фаллуджа, яке знаходиться на півдорозі, вона помітила попереду хмару пилу, що свідчило про Фейсалів кортеж. Зрівнявшись з його автомобілем, Ґертруда запитала, чи можна їй поїхати наперед, щоб сфотографувати його приїзд. За декілька кілометрів до Фаллуджі вони дісталися до наметів племені Дулаїм, — починаючи з тієї точки, уздовж дороги вишикувалися племінні мешканці, які виголошували свої вітання й підносили гвинтівки над головами, здіймаючи з обох боків дороги пиловий туман, що нагадував дрейфуючі скелі. Коли Фейсалів автомобіль проїжджав повз них, вони пускалися галопом услід за ним, формуючи суцільну дику кавалькаду вздовж автомобіля. Так вони супроводжували його до Фаллуджі, міста, де була прикрашена кожна споруда, а весь люд чекав на вулицях і на дахах будинків.
Тут вони зробили невеличкий привал, щоб Фейсал міг привітатись зі своїми прихильниками й перекусити, а в цей час його автомобільний кортеж перетнув річку Євфрат через перехідний місток. Фейсал зі своєю невеличкою командою, у складі якої була Ґертруда, вийшли на борт прикрашеного судна і також переправилися на інший бік. Протилежний берег був досить крутим, і в тому місці, де розпочиналася Сирійська пустеля, верхи на конях і верблюдах стояли вишикувані в ряд воїни Аназехів, племені Фахада Бега. Фейсал зупинив свій автомобіль, щоб привітатися з велетенською шеренгою народу їхнього племені. Після того, як він продовжив рух на північний захід, вершники рушили слідом за ним. Шейх Алі Сулейман вийшов на околицю міста Ер-Рамаді, щоб привітати Фейсала. На берегах на них чекало дивовижне видовище: перед довгою шеренгою коней і верблюдів стояв велетенський білосніжно-білий верблюд, верхи на якому, увесь у чорному, сидів прапороносець, який тримав над головою стяг племені Дулаїм.
Фейсал зайшов до затіненого чорного шатра, що стояв поряд з річкою Євфрат, його площа становила шістдесят квадратних метрів, а бокові стіни були зроблені зі свіжо зрублених гілок. Біля дальньої стіни намету стояв поміст, і від самого входу й аж до помосту пліч-о-пліч вишикувалися племінні мешканці. Фейсал сів на високий диван; праворуч від нього сидів Фахад Бег, «великий племінний лідер серед славних племен і великий суніт серед сунітів... Я ще ніколи не бачила, щоб [Фейсал] виглядав настільки розкішно. Він був одягнений у свою звичну білу рясу з прекрасною чорною аброю [тунікою] поверх неї та білий спадаючий головний убір зі срібним переплетеним акалом [мотузяним ободом]».
А тоді він заговорив, нахилившись уперед і покликавши чоловіків, які стояли аж біля виходу, підходити ближче. Наче великий приплив, близько п’ятисот чоловіків підійшли й сіли перед ним на землю. Фейсал говорив, наче справжній вожак, своїм сильним мелодійним голосом.
«Він розмовляв з ними на величній мові пустелі, дзвінкій, розкішній — не подібній до будь-якої іншої мови.
„Протягом чотирьох років, — сказав він, — я не бував у такому місці чи компанії, як зараз”. Він розповідав про те, як за допомогою їхніх зусиль та його лідерства вони зможуть підняти Ірак. Він запитав їх: „Араби, чи в мирі ви один з одним?” І вони закричали у відповідь „Так, ми в мирі!”.
„Від сьогоднішнього дня — яке сьогодні число? І котра зараз година?” Вони йому відповіли. „Від сьогоднішнього дня, — і він назвав число за магометанським календарем, — і від цієї години кожен араб, який підніме руку на іншого араба, буде нести відповідальність пере-ді мною. Я судитиму вас, скликаючи на раду ваших шейхів. Я наділений правами, як ваш владика... а ви наділені правами моїх підлеглих, і мій обов’язок вас захищати”. Його промова продовжувалася, перериваючись час від часу вигуками племінних людей зі словами: „Так, їй-богу!” і „Це правда, їй-богу, правда!”».