Ця проблема залишалася невирішеною і важкою, як би Елізабет не намагалася розв’язати її, заглиблюючись всередину себе. Навіть думка про це спричиняла страждання, а проте в Ізабель спрацьовував інстинкт виживання. Макс був чоловіком з плоті та крові — хорошим чоловіком, з людською душею, і, зрештою, це набагато важливіше національності, навіть у такі жахливі часи. Ізабель володіла природним умінням стійко приймати складні життєві рішення, яке допомагало їй рухатися туди, куди вона вважала правильним, незалежно від думки оточення — найчастіше абстрактної.

Вони з Максом листувалися. Коли у нього була відпустка, вона таємно їздила до нього у Відень. Попри Довгі розлуки почуття залишались такими ж сильними та навіть зміцнювали впевненість жінки. Це був її останній шанс вийти на правильний шлях та забезпечити хороше життя для доньки.

У червні 1916 року полк Макса кинули на підкріплення у район, який раніше був спокійний, — на Сомму, поблизу Маме. Ізабель отримала листа, який Стівен надіслав з лінії фронту. Наступні півроку вона не могла примусити себе читати газети. Усвідомлення того, що Стівен та Макс воюють один проти одного, було нестерпним.

Коли вона потрапила у шпиталь, то написала Максові листа, і звістка про її поранення подвоїла його відданість. Чим важче ставало, тим важливіше було для них обох дотриматись обіцянок, даних одне одному.

— Це нелегко, — сказала Ізабель. — Цей вибір дався дуже, дуже важко. Але чим довше йшла війна, тим рішучішими ми ставали.

Вона закінчила свою розповідь та глянула на Стівена. Увесь час, поки вона говорила, він не вимовив ні слова. Вона навіть задумалась, чи він взагалі її розуміє. Вона не згадувала про дитину, а без цього факту було непросто усе пояснити. Він вочевидь був спантеличений.

Стівен, подумала вона, змінився настільки, що його важко впізнати. Він, схоже, і сам не розумів, яким став. Волосся пробивала сивина, вуса давно не стрижені. Поголений погано, постійно чухається — мабуть, і сам не помічає. Його очі — завжди темні — зараз наче провалилися глибше. З них щезло світло. Голос, колись насичений значеннями та відтінками, стриманістю та контрольованою емоційністю, зараз звучав то гавкотом, то зовсім невиразно. Здавалося, що його кинули у якесь нове існування, де він зміг закріпитися та окопатися лише через відсутність природних почуттів та реакцій.

Ізабель дуже зворушили ці зміни в ньому, але вона боялася більше, ніж просто рукою, доторкнутися до обжитого ним світу. Коли він піде, вона буде плакати за ним — але зараз перед нею стояло практичне завдання розповісти йому те, що потрібно.

Стівен дістав ще одну цигарку та повільно постукав нею об стіл. Він — дивно! — посміхався широкою глузливою посмішкою.

— Ти, мабуть, не шукала легкої дороги, еге ж?

Ізабель похитала головою.

— Я ніколи не побажала б собі таких труднощів. Але вони просто трапляються.

— Як справи у Лізетти?

— Вона вийшла заміж. Мого чоловіка це дуже дратувало — її обранцем став Люсьен Лебрен. Пам’ятаєш його? Хлопець, який організовував страйк.

— Пам’ятаю. Я ще ревнував до нього. Вона щаслива?

— Так, дуже щаслива. Тільки Люсьєн зараз в армії. А Грегуар піде наступного року, якщо війна ще не закінчиться.

— Я б хотів побачити Лізетту. Вона хороша дівчина.

— Вона живе у Парижі.

— Зрозуміло, — кивнув Стівен. — А що це за шум?

— Мабуть, коти. У Жанни живуть двоє.

— А звук такий, наче дитина.

З коридору долинули кроки. Двері відчинилися — й одразу зачинилися. Ізабель відчувала, що під холоднокровною поведінкою Стівена криється якесь сильне бажання або пристрасть.

— Я радий, що ти мені все розказала. Я більше не побажаю бачитися з тобою. Це усе, що я хотів знати. Зичу тобі усього найкращого з твоїм німецьким другом.

Очі Ізабель раптово сповнилися сльозами. Не можна дозволити йому піти на такій низькій ноті пригніченості. Вона не хотіла його зламати.

Він нахилився через стіл і мовив з легким дрожем у голосі:

— Можна доторкнутися до тебе?

— Ти маєш на увазі...

— Так, — він повільно кивнув.

Він простягнув уперед праву руку. Вона узяла її в свої долоні, відчуваючи його великі грубі пальці. Повільно, з тремтливістю, вона провела його руку своїм обличчям і поклала на лінію підборіддя, трохи нижче вуха. Кінчики його пальців ніжно почали спускатися розщелиною на її шкірі. Цікаво, чи його пальці достатньо м’які, щоби він відчув, яка на дотик її плоть, чи ж вони загрубіли настільки, що він не відзначав різницю текстури.

Його пальці обмацували шрам, і її раптом накрило хвилею бажання — ніби він торкався не щоки, а відкритого тіла між ногами; наче знову відчула лагідний дотик його язика; до неї повернувся екстаз гріха та оволодіння. Кров прилила до шкіри, у животі з’явилося відчуття, ніби щось в ній тане в гарячій хвилі, яка захлеснула її тіло. Вона почервоніла від збудження, шкіра під одягом пульсувала та горіла вогнем.

Голова Стівена майже не рухалася, але очима він стежив за своєю рукою, котра спускалася вниз борозною, мовби вигорнутою плугом. Спустившись до її сукні, він на мить зупинився, тримаючи пальці на рані. Потім він прибрав руку та притис зовнішню сторону долоні до м’якої, неушкодженої шкіри на шоці, як робив безліч разів колись давно.

Стівен підвівся та мовчки вийшов з кімнати. До Ізабель долетіли окремі слова з його розмови з Жанною, котра стояла на сходах, а потім його кроки спустилися униз. Вона затулила обличчя руками.

Коли Стівен прийшов на вокзал, уже вечоріло, опускалися сутінки. Він побачив Елліса, який стояв на початку платформи, і підійшов до нього.

— Що з вами сталося? — нервово запитав Елліс. Його голос звучав роздратовано.

— Зустрів друга.

Вони знайшли в поїзді два вільні місця, і Стівен бачив крізь вікно, як платформа повільно зникала позаду.

Елліс запалив цигарку.

— Зараз саме той час, коли у неділю очікуєш почути вечірні дзвони, — сказав він. — Я віддав би усе на світі, щоб не повертатися туди.

Стівен заплющив очі. Він сам уже не мав певності, чого хоче, а чого — ні. Поїзд сам їх відвезе, куди потрібно.

Наступного дня Стівен пішов до полковника Грея у штаб батальйону. Стівен відчинив двері його кабінету, і той відклав книгу. Раніше тут була вітальня фермерського будинку.

— Сідайте, Рейзфорде. Ну як, добре провели вихідні?

— Так, дякую, сер.

— Боюся, що ваша рота завтра повертається на передову.

— Не маю заперечень, — відповів Стівен. Він сів нога на ногу та посміхнувся. — Будемо продовжувати. Іти вперед. Поки це все не закінчиться.

Стівенові подобався Грей — він завжди говорив прямо. Хвилювала лише його схильність до дивних психологічних теорій.

Грей розпалив трубку.

— На мене тиснуть. Я маю поставити вас на штабну роботу. Цього разу вам доведеться погодитися.

Стівен напружився.

— Я не для того зайшов так далеко, щоби покинути моїх солдатів зараз.

— Яких солдатів? — м’яко запитав Грей.

— Тих, з якими я тут вже більше двох років.

Грей мовчки труснув головою та підняв брову. Стівен ковтнув і впулився у підлогу.

— Їх немає, Рейзфорде, — сказав Грей. — Вони усі загинули. Від вашого взводу залишилося не більше двох чоловіків.

Стівен облизнув губи. В очах стояли сльози.

— Ви втомилися, — сказав Грей.

— Ні, я...

— Ви ні від чого не ухиляєтеся. Я знаю, що ви ходите у патрулювання та розвідку. Я чув, що ви навіть спускалися під землю з мінерами. Але я не про те. Ви втомились морально, Рейзфорде. Хіба я не правий?

Стівен похитав головою. Відповісти він не міг. З ним уже давно ніхто не розмовляв з таким співчуттям.

— Тут нічого соромитися. Господи, та ви ж зробили не менше, ніж будь-хто інший у цьому батальйоні! Найкраще зараз для вас — це співпраця зі штабом бригади. Їм потрібні ваша французька. Яка вам користь зі знання мови, якщо ви стирчите у вирві від снаряду?