Він сів під деревом біля дороги. Сила спогадів здолала його. Він пригадував усе так ясно, наче переживав знову. Камін, готовий до розпалу, у червоній спальні, середньовічний лицар, клематіс за вікном... Він спробував зупинити цей потік спогадів про кожну дрібницю, але водночас вони його відроджували.

Він підвівся та попрямував від будинку в бік міста, а потім попростував берегом каналу. Він на мить згадав про Елліса — чи все у нього добре, адже той лишився сам. В Ам’єні було багато місць, де можна переночувати, і приязні офіцери завжди йому покажуть, куди піти. Спати не хотілося. Він був недалеко від водяних садів — родючих закутків, де він колись катався на човні разом з Азером, його родиною та месьє і мадам Берар.

Він брів крізь ніч, зрідка зупиняючись для відпочинку на лавці та спроб дати думкам лад. На світанку Стівен пішов у квартал Сен-Ле, де почув перші звуки денної активності: пекар затопив печі, вулицею поїхали з гуркотом вози з молочними бідонами, котрі тягли робітники.

О сьомій він з’їв яєчню з хлібом у кафе; випив велику чашку кави. Потім умився та поголився в маленькій кімнаті, куди його провів власник. Він не дуже звик до безсонних ночей, але зараз не відчував жодної слабкості від того, що не спав цілу ніч. Може, вдасться знайти якесь місце, де показують кіно; якщо ні — можна купити книгу та почитати у саду біля собору.

День минув у гарячковому очікуванні. Після обіду він ліг поспати в кімнаті невеличкого готелю — і заснув набагато міцніше, ніж очікував. Ввечері він переодягнувся та приготувався до зустрічі з Жанною. По дорозі до бару виявилося, що у його чистій сорочці теж живуть воші — так само як і в брудній.

Тільки лиш пробило дев’яту, Жанна увійшла до бару. Стівен поставив на стіл свою склянку й підвівся, відсуваючи для жінки стілець. Він ледь терпів усі формальності, пропонуючи їй випити та розпитуючи про самопочуття, — очі його тим часом шукали на її обличчі будь-які ознаки новин.

— Ви говорили з Ізабель?

— Так.

Жанна відмовилась від випивки та сіла за стіл, склавши руки.

— Вона дуже здивувалася, коли я сказала, що ви в Ам’єні. Ще більше її здивувало те, що ви хочете побачитися з нею. Вона не давала відповіді аж до вечора. Їй дуже важко. І причину того ви дізнаєтеся, месьє. Зрештою вона погодилася. Я відведу вас до неї сьогодні.

Стівен кивнув.

— Добре. Тоді не будемо гаяти часу, — він був абсолютно спокійний, наче відбувалося щось звичайне — як перевірка траншей.

— Ходімо, — Жанна підвелася. — Тут недалеко.

Вони мовчки йшли темними вулицями. Стівен відчував, що Жанна не буде рада його питанням; вона лише чесно виконувала свою місію, яка особисто у неї вочевидь викликала сумніви.

Вони дійшли до синіх дверей з латунною ручкою. Жанна підняла очі на Стівена — вони світилися у тіні шарфа, яким вона закутала голову.

— Далі усе залежить від вас, месьє. Зберігайте спокій. Будьте сильним. Не засмучуйте Ізабель. І себе також.

Стівена зворушила її доброта. Він кивнув, погоджуючись, і вони увійшли в дім.

У скромному коридорі тьмаво горіло світло. Тут стояв столик з вазою зі стокротками під дзеркалом у золоченій рамі. Жанна піднялась нагору, і Стівен пішов слідом. Вони опинились на маленькому майданчику з дверима в кінці.

— Зачекайте, будь ласка, — сказала Жанна та постукала в двері.

Стівен почув, як їй відповіли, і вона увійшла. З-за дверей було чути совання стільців та тихі голоси. Він озирнувся навкруги: картини обабіч дверей, світлі стіни, вкриті клейовою фарбою.

Жанна вийшла.

— Тепер можете заходити, месьє.

Вона торкнулась його руки, підбадьорюючи, та пройшла повз, зникаючи у коридорі.

У Стівена пересохло в роті, він не міг ковтнути. Простягнув руку вперед і штовхнув двері. У кімнаті було дуже темно. Світилася тільки одна лампа на столі, накрита важким абажуром. У дальньому кінці кімнати стояв невеликий круглий стіл — за такими грають у карти. З іншого боку він побачив Ізабель.

Стівен зробив кілька кроків кімнатою. Ось він — страх; це відчуття, через яке солдати ховаються у вирвах або стріляються.

— Ізабель.

— Стівене, я рада тебе бачити, — її тихий голос звучав так само, як і тоді, коли він уперше його почув у вітальні поміж хамських коментарів Берара; він пронизав кожен нерв його тіла.

Стівен підійшов ближче, щоби бачити її: каштанове волосся з полуничними прядками, великі очі; шкіра, у якій він міг — якби було більше світла — читати ритм її внутрішніх почуттів у мінливих рисах та кольорі. Але щось було не так. Ліва сторона її обличчя була спотворена довгим рубцем, який починався від вуха, тягнувся щелепою, ламаючи її природну лінію, потім переходив на шию і зникав під високим коміром її сукні. Було видно, що рана вивернула її плоть назовні. Вона вже загоїлася та висохла, а вухо майстерно відновили лікарі. Рубець змінював усю лінію щелепи і створював враження серйозності рани, і хоча вона загоїлась, а проте свідчила про силу удару так, наче це відбулося тільки що. Ізабель незручно притискалась лівою частиною тіла до стільця, ніби частково втратила можливість рухатися.

Вона стежила за його поглядом.

— Мене поранило під час обстрілу. Я думала, що Жанна сказала тобі. Спочатку снаряд влучив у будинок на бульварі, а потім — у інший, на вулиці Комартен, куди ми переїхали. Не пощастило мені.

Стівен не міг говорити. Щось перекрило йому горло. Він підняв свою праву руку долонею до неї. Цей жест мав висловити його радість від того, що вона жива, що він співчуває їй, що він бачив речі набагато гірші, та ще багато чого — але насправді той жест виразив дуже мало. Вочевидь, Ізабель краще підготувалася до зустрічі. Вона спокійно продовжувала:

— Я рада, що ти добре виглядаєш. Ти трохи посивів, чи не так? — вона посміхалася. — Але це добре, що ти вижив у цій страшній війні.

Стівен стиснув зуби, відвернувся, пальці зціпилися в кулаки. Він потрусив головою, але не видав ані звуку. Йому ще ніколи не доводилося відчувати таке фізичне безсилля.

Ізабель продовжувала говорити, але голос її слабшав та затинався.

— Я дуже рада, що ти захотів побачитися. Приємно, що ти прийшов. Не хвилюйся щодо моєї рани. Я знаю, це виглядає жахливо, але шрам уже не болить.

Вона боязко говорила далі, Стівенові в спину. Він повільно опановував почуття, які вирували всередині. Її голос заспокоював.

Він зібрав усі свої моральні сили і крок за кроком повернув контроль над собою. З полегшенням — та навіть з деякою гордістю — витиснув нарешті хоч якийсь звук зі свого горла та повернувся до неї. Він почав говорити про якісь пусті речі, як і вона.

— Мені пощастило випадково зустрітися з твоєю сестрою. Вона була дуже доброю до мене.

Він зустрів її погляд та сів за стіл навпроти.

— Мені відняло мову на якийсь час. Вибач. Мабуть, я поводився дуже грубо.

Ізабель простягла правицю через стіл. Стівен узяв її обома руками, потримав коротку мить. Він не довіряв собі, а тому відпустив її.

— Ізабель, можна мені склянку води?

Вона всміхнулася.

— Дорогий мій, Стівене, звичайно. Там у кутку на столі глечик. Налий собі. Потім ти обов’язково маєш випити англійського віскі. Жанна купила сьогодні спеціально для тебе.

— Дякую.

Стівен підійшов до стола. Випивши склянку води, налив трохи віскі. Його рука трохи тремтіла, але коли він повернувся до Ізабель, то зміг примусити себе посміхнутися.

— Ти залишився живим, — сказала вона.

— Так, залишився, — він витяг цигарку з портсигару, який тримав у кишені куртки. — Війна триватиме ще рік, може довше. Я вже майже не пам’ятаю, яким було життя до неї. Ми — ті, хто вижив, — про це не думаємо.

Потім він розказав, як двічі був поранений і як одужував обидва рази. Їх розмова здавалася йому доволі сухою, і це його тішило.

Ізабель сказала:

— Сподіваюся, тебе не дуже вразив мій вигляд. У порівнянні з іншими мені ще пощастило.

— Мене це не шокує. Бачила б ти те, що бачив я. Проте я не буду розказувати про такі речі.