Стівен подивився вниз.

— Кістка. Стегно. Нічого страшного, лише кістка — ти просто втратив трохи м’язів.

Стівен був увесь залитий кров’ю Дугласа. Вона мала специфічний запах — не те щоб неприємний, але у такій кількості він викликав нудоту. Кров була свіжа. Подібно пахне у крамниці м’ясника, але тут — сильніше.

— Як там Том? — запитав Дуглас.

— Хто?

— Том Бреннан.

— Думаю, він в порядку. Не переживай, Дугласе. Тримайся за мене — зараз дістанемо тобі трохи морфію. Треба зупинити цю кровотечу. Давай я прикладу щось до рани. Ось, пов’язка.

Він притис пов’язку до лопатки Дугласа і відчув, як вона провалилася під пальцями. Одне чи два ребра були зламані, і Стівен зрозумів, що зараз його руки дійдуть до легенів, — він перестав тиснути.

— Ханте! — крикнув він. — Заради Бога, пришли сюди когось з ношами та морфієм!

Кров Дугласа затікала Стівенові до рукавів. Він вже вимастив нею своє обличчя та волосся. Штани теж були просякнуті кров’ю. Дуглас повис на ньому.

— У тебе є дружина, Дугласе?

— Так, сер.

— Ти кохаєш її?

— Так.

— Я скажу їй. Я напишу. Скажу їй, що ти найкращий наш солдат.

— Я помру?

— Ні, не помреш. Але сам ти не зможеш їй написати. А я напишу про все, що ти робив. Твої патрулювання та все інше. Вона буде тобою пишатися. Та де вже той морфій? Ханте, заради Бога, поквапся! Заради своєї дружини, Дугласе. Ти її ще побачиш. Думай про неї, коли будеш у шпиталі. Тримайся за думку про неї. Не відпускай тієї думки. Ну ось, все добре, вони вже йдуть. Вже все добре. Я заберу у тебе цигарку, щоб ти не обпікся. Не хвилюйся, я принесу тобі ще. Ось так.

Стівен і гадки не мав, що він говорить. Він майже задихався від крові. Поки прийшли санітари-носії, Дуглас вже знепритомнів. Вони обережно підняли його, щоби не нашкодити ще більше. Коли вони рушили, над головою засвистіло, і новий снаряд вибухнув спалахом світла. На мить Стівен роздивився усю лінію траншеї на двадцять п’ять ярдів — потім вона робила зиґзаґ для захисту солдатів від уламків. Він бачив землю, яка простяглася на багато миль за окопами: дерева, ферму в далечині. У цю мить все здавалося таким спокійним: сільська Франція, залита сяючим світлом.

А потім у повітря знялася земля вкупі за шрапнеллю. Ударною хвилею Стівена жбурнуло на землю. Санітару, який ніс ноші ззаду, пробило голову. Дуглас впав на дощатий настил. Стівен, неушкоджений, закричав:

— Забери його, Ханте! Винось! — він притис руки до обличчя, і ті прилипли. — І змийте з мене його кров!

Рота Стівена, яку забрали з передової, отримала триденний відпочинок у Бетюні. Солдатам подобалося це містечко за приязність французьких дівчат та велику кількість барів і кабачків. Стівена поселили у будинку лікаря на краю міста з охайним садом з трикутниками, засипаними гравієм, та невисокою живою огорожею з тису. У будинку розквартирували ще п’ять офіцерів, але Стівенові все одно виділили окрему кімнату — вперше від початку війни. Вікна його мешкання виходили на задній двір — ділянку, вкриту жорсткою травою, з кількома недоглянутими клумбами та кінським каштаном.

У полудні він нарешті повернувся зі служби. Поклав мішок на поліровану підлогу, зняв чоботи і влігся на ліжко, застелене свіжими простирадлами. Постіль пахла сухими травами. Стівену завжди важко було засинати — його тіло настільки швидко розслаблялося, що м’язи раптово скорочувались у нервовому спазмі і він знову прокидався. Офіцер медичної служби дав йому пігулки, настільки сильні, що він приймав їх лише на ніч.

Втома у кінцівках та органах відчувалася як болюча сила тяжіння. Розум його був ясним. Відчуття часу збилося, але у пам’яті випалені картини останніх днів жили зі статичною чіткістю. Він знов і знов бачив схвильоване відкрите обличчя Уїра, котрий благав про підтримку. Красиві м’які губи Вілкінсона у профіль — і відсутність другої половини лиця. Запах крові Дугласа і досі переслідував його — він помер від поранень, виливаючи себе на ті дошки в окопі. Шматок корпусу снаряду, котрий стирчав з грудей Рівза, — якби хтось захотів, то прочитав би на ньому серійний номер. Інші солдати, яких ховали наступного дня — коли обстріл нарешті вщух. Надіслані зі складу дерев’яні хрести. Невеликі купки каміння, складені на могилах їхніми друзями. У приголомшливій тиші, коли німецький вогонь припинився, вони чули співи дроздів.

Стівен замружився. Він ніколи не уявляв, ніколи не очікував того, яким тепер стало — на вид і смак — його існування. Він ковтнув трохи віскі з фляги і раптово заснув.

Прокинувся аж о сьомій наступного ранку, з подивом подивився на годинник. Він так і проспав, вдягнений, усі дванадцять годин. Ніхто не погукав його не вечерю. У будинку не відчувалося жодного руху.

Він знайшов ванну кімнату та поголився. Вдягнув чистий одяг, який Райлі поклав у його мішок, і повернувся до кімнати та сів на ліжко, спираючись на подушки. Згодом підвівся та відчинив вікно. Похмурий день, але повітря свіже — і не лунають обстріли. Добре. Стівен збагнув, що став жертвою саме того мерзенного фокусу, за який зневажав солдатів, — цілющий сон. Захотілося поснідати. Яєчню точно дадуть, а м’ясо? Він згадав упевнені розповіді Берара про англійців, які щодня снідають смаженим м’ясом.

Цікаво, де він зараз? Мабуть, десь у безпеці тилу. Хоча німці і брали Ам’єн, та потім його звільнили. Стівен був певний, що Берару вдалося знайти комфортне існування за будь-яких умов і зараз він нічим не тривожиться.

Розслаблений сном, він уявив великий будинок на бульварі Гангу. Минуло вже майже шість років з того вечора, як він вийшов у темряву ночі попід руку із Ізабель. Події під тим мирним дахом неправильної форми наче належали до іншого світу — такого ж дивного та неправильного, як і його теперішнє життя. Він пам’ятав нестримність бажання, розділену з Ізабель. Він навіть після стількох років міг пригадати, як притис її спиною до стіни, як вона головою зсунула картину з квітами на чверть оберту. Він і досі відчував смак її плоті на язику. Якщо докласти зусиль, то уявить риси її обличчя — проте немов у тумані, нечіткі. Але з його пам’яті абсолютно стерлися спогади, котрі робили Ізабель людиною, — її звички та думки. Це страшенно його дратувало. Коли він намагався пригадати — усі спогади про її погляд тікали геть, як вона говорила та ходила, вирази емоцій на її обличчі, жести. Вона мовби померла — і це була його вина. І тепер він сам і усі ці солдати за це розплачуються.

Коли Ізабель пішла, Стівен залишався у Сен-Ремі іще рік. Він думав, що вона має знати, куди писати йому, якщо змінить думку. Може, їй буде потрібен він або його допомога для відновлення стосунків із родиною або чоловіком. Але жодного слова не прийшло. І Стівен зрештою зміг примиритися з фактом, що вона ніколи не напише.

Він попрощався із робітниками мебляра і сів на поїзд до Парижа. Там він винайняв кімнату на рю де Рен і почав шукати роботу. Він не хотів повертатися до своєї колишньої справи — знання про ткацьку справу та податкову систему наче належали до іншої епохи його життя. І він найнявся до будівельника, якому була потрібна людина для роботи з деревиною.

На одному з ним поверсі жив студент із Тура на прізвище Ерве. Він мав яскраві очі і страшенно радів зі своєї самостійності в столиці. Він запрошував Стівена у різні кафе на площі Одеон та знайомив з друзями. Стівен приходив, випивав з ними ром або каву, але не міг розділити з Ерве його збуджену радість. Він іноді подумував повернутися до Англії, проте й гадки не мав, чим там буде займатися, — в чужій країні легше. Зрідка писав своєму колишньому опікунові, що з ним усе гаразд. Відповіді не приходило.

У сусідньому будинку жила сім’я з вісімнадцятирічною дочкою Матильдою. Її батько працював у конторі юриста і допоміг Стівенові влаштуватися туди клерком. Робота була нудною, але платили краще, ніж за обробку деревини. Іноді його запрошували на обід до їхнього дому, а на вихідних батьки дівчини заохочували його запрошувати Матильду до Люксембурзького саду. Впродовж цих довгих прогулянок вони потоваришували, і Стівен розповів Матильді історію стосунків із Ізабель. Проте він не розказував про фізичний аспект, тому розповідь виглядала неповно. Матильда була дуже здивована такою раптовою зміною почуттів Ізабель: «Я впевнена, що ви чогось не знаєте».