— Ви божевільний, — Уїр сидів шокований. — Ви що, не хочете закінчення війни?

— Звичайно ж, хочу. Але тепер, коли ми вже зайшли так далеко, я хочу зрозуміти, для чого.

Звуки снарядів наче наблизилися, і Уїра знову затрусило.

— Зараз ведуть змішаний обстріл. Польова гармата чергується із важкою артилерією. Інтервал десь...

— Заспокойтесь, — перебив його Стівен. — Нащо ви себе катуєте?

Уїр тримався за голову.

— Говоріть щось, Рейзфорде. Говоріть про що завгодно, крім цієї проклятої війни. Про Англію, про футбол, про жінок та дівчат. Про що завгодно.

— Про дівчат? Це так солдати називають своїх коханих?

— Давайте, про дівчат.

— Я вже давно про дівчат не думав. Постійний обстріл рятує від гріховних думок. Я ніколи тут про жінок не думаю — вони належать іншому життю.

Уїр помовчав якусь мить. А потім зізнався:

— Хочете, я вам щось розповім? У мене ніколи не було жінки.

— Що? Ніколи? — Стівен подивився на нього, аби пересвідчитися, що той не жартує. — Скільки вам років?

— Тридцять два. Я хотів, завжди хотів, але вдома це здійснити дуже важко. У мене були страшенно суворі батьки. Я ходив на побачення раз чи два... Але ті дівчата — вони хотіли одружитися. У місті були і робітниці — але ті з мене лише насміхалися.

— Вам не цікаво, як це?

— Звичайно, цікаво. Але зараз для мене це стало настільки важливим, що я боюся.

Стівен помітив, що Уїр перестав слухати звуки снарядів. Він роздивлявся свої руки, занурений у роздуми.

— А чому ви не пішли в один з тих закладів у селі, куди ходять усі солдати? Я певен, що ви знайшли б якусь привітну — і недорогу — жінку.

— Ви не розумієте, Рейзфорде. Це не так легко. Для вас це інакше. У вас, мабуть, були сотні жінок.

Стівен похитав головою.

— Господи, звичайно ж ні. У нас у селі була дівчина, до якої всі ходили. Перший раз в усіх хлопців ставався із нею — їй треба було принести лише плитку шоколаду або трохи грошей. Вона — простачка, але ми всі були їй дуже вдячні. Звичайно ж, вона завагітніла — але ніхто не знав, від кого. Мабуть, від якогось п’ятнадцятирічного.

— І що, у вас більше нікого не було?

— Ні, були й інші. Усі чекають, що хлопці мають постійно це робити — бо можна ж і захворіти. Навіть матері так думають. У цьому, власне, і різниця між селом у Лінкольнширі та — звідки ви?

— Лемінгтон-Спа.

— Ну звичайно ж! Суцільна респектабельність! — Стівен посміхався. — Не пощастило вам.

— Ще би! — Уїр розсміявся.

— Молодець.

— Про що ви?

— Ви смієтеся.

— Я п’яний.

— Немає значення.

Уїр налив собі іще і відхилився на задніх ніжках стільця.

— Так і що? Усі ці жінки, Рейзфорде, що...

— Не так багато їх і було. Тільки чотири чи п’ять.

— Все одно немало. А була у вас жінка, яку кохали? З якою постійно цим займалися?

— Так, була така.

— Лише одна?

— Так, лише одна.

— І як це було? Це ж мало бути інакше, ніж з іншими?

— Ви праві, це по-іншому. Це зовсім по-іншому. Приплітаються додаткові почуття.

— Ви маєте на увазі, що ви... ви були закохані у неї?

— Мабуть, так. Я тоді й сам не знав. Я відчував нестримний потяг до неї.

— І що сталося із цією жінкою?

— Вона пішла.

— Чому?

— Я не знаю. Просто одного вечора я повернувся додому — а її немає. Вона не лишила ані листа, ані повідомлення.

— Ви були одружені?

— Ні.

— І що ви зробили?

— Нічого. Що я міг зробити? Не міг же я її переслідувати. Просто відпустив.

Уїр помовчав якусь хвилину. А потім запитав:

— Але ж... коли ви з нею... ну, ви розумієте... то ж було інакше, ніж з дівчиною у селі? Чи це завжди однаково?

— Коли вона пішла, я не думав про це. Відчував себе так, ніби хтось помер. Знаєте, як дитина, коли мама або тато кудись зникли, — Стівен подивився на нього. — Вам треба самому це відчути. Наступного разу у відпустці. Хоча, мабуть, жінку і тут можна знайти. Мої солдати точно знають.

— Не кажіть дурниць, — всміхнувся Уїр. — Так що ця жінка? Ви думаєте про неї? У вас лишилося щось на пам’ять?

— У мене була її каблучка. Але я викинув.

— Ви думаєте про неї, коли лежите тут під обстрілом?

— Ніколи.

Уїр потрусив головою.

— Не розумію. Я, мабуть, думав би.

На вулиці запанувала тиша. Двоє чоловіків подивилися один на одного у скупому світлі — сірі стомлені обличчя. Стівен позаздрив невинності відкритого обличчя Уїра. Сам він уже втратив будь-який зв’язок із земним щастям, яке буває там, де не чути пострілів. Сиве волосся на його скронях та над вухами нагадувало про це.

— А ви? До війни ви були самотнім?

— Так. Я жив з батьками — ніяк не міг від них піти. Єдине, до чого я додумався, — це піти в армію. Мій батько мав знайомства в інженерних військах, тож мене взяли туди. У дванадцятому році. Тому ви вгадали — мені подобалося. Мені подобалося, що мені відведена певна роль, що у мене є друзі. До того часу я не мав приятелів — а тут відразу сотні якщо не друзів, то хоча б товаришів мого віку. Коли я став офіцером, на мене навіть стали дивитися знизу вгору. Дуже приємне відчуття.

— У вас добре виходить, — зауважив Стівен. — Солдати вас поважають.

— Ні, — заперечив Уїр. — Вони підуть за ким завгодно, хто...

— Ні, я знаю, що кажу. Ви добре вмієте працювати з людьми.

— Дякую, Рейзфорде.

Стівен налив іще віскі. Він сподівався, що алкоголь змісить його заснути, але насправді це не допомагало. Сон тут був подарунком — і приходив однаково рідко і після віскі, і після чаю.

— Мої солдати мене не поважають, — сказав він. — Вони поважають сержанта Прайса. Або бояться. А накази їм дають капрали Сміт та Петросян. Я для них ніщо.

— Нісенітниці, — не погоджувався Уїр. — Ви на цій війні з ними разом, як і будь-який інший молодший офіцер. Ви ходите на патрулювання. Я певен, що вони вас люблять.

— Вони не поважають мене. І у них є на це право. А знаєте чому? Бо я не поважаю їх. Я іноді їх навіть зневажаю. Заради Бога, вони взагалі хоч іноді думають, що роблять?

— Чудернацька ви людина, — сказав Уїр. — Якось під Іпром на виступі я познайомився з одним майором, і він...

Тут двері бліндажу розчинилися, і з порогу Хант мовив:

— Сер, швидше ходіть зі мною. У нашу траншею влучили. Багато поранених. Рівз — і, можливо, Вілкінсон.

Стівен натягнув картуза і ступив услід за Хантом у нічну темряву.

Мішки з піском, з яких склали бруствер, порозкидало на двадцять ярдів. Стінка траншеї обвалилася, над обпаленою землею стирчали понівечені шматки колючого дроту. Відусюди лунав стогін. Санітари-носії намагалися розчистити завали та дістатися до поранених. Стівен узяв саперну лопату та почав допомагати їм. Вдалося когось витягнути за плечі — Стівен впізнав Рівза. Обличчя у нього ще більше спорожніло, ніж звичайно. З одного боку не вистачало ребер, з грудей стирчав великий уламок снаряду.

За кілька ярдів відкопали Вілкінсона. Його темний профіль виглядав спокійно, і Стівен попрямував до нього, пригадуючи, що він знав про цього чоловіка. Нещодавно одружився. Працював палітурником. Дружина чекала дитину. Стівен підготував кілька заспокійливих слів для Вілкінсона. Але коли санітари підняли його, перевернули, то він побачив розрубану навпіл голову піхотинця: з однієї сторони гарне обличчя із гладенькою шкірою, з іншої — уламки черепа, з яких мозок стікав прямо на розірвану форму.

— Заберіть його, — кивнув він санітарам.

Трохи далі іще один поранений — Дуглас. Стівен лише зранку з ним бачився — іще подумав про його незламність. Дуглас був живий — його залишили у траншеї під стіною. Стівен підійшов і сів поряд.

— Цигарку? — запропонував він.

Дуглас кивнув. Стівен підпалив для нього цигарку та поклав до рота.

— Допоможіть мені сісти.

Стівен трохи підняв його, підтримуючи за плечі. Зі шрапнельної рани на плечі Дугласа, пульсуючи, цідилася кров.

— Що там таке біле у мене на нозі? — запитав Дуглас.