Пан Піфагор, побачивши нас з бабою, підійшов до хвіртки і шанобливо поклонився. Він був високий, міцно скроєний і, на перший погляд, мало чим відрізнявся від селянина. Але акуратно зачесане назад чорне волосся, довгі, біло-воскові і доглянуті пальці рук, поважно-аристократичні риси обличчя, якась невимовна туга і задума у глибоких голубо-зелених зіницях — все говорило, що перед вами людина шляхетного роду. І, звичайно, одежа: хоч і добряче поношена, але завжди випрасувана, у лінієчку штани, накрохмалена сорочка, до лиску начищені черевики… І найголовніше — краватка. У ній пан Піфагор навіть свині попасував.

— Дорогі Марько, ви хотіли якоїсь помочі од мене? — запитав інтелігентно пан Піфагор, зі страхом косуючи на гріб.

— Та ні, пане вчителю, ми самі вам поміч привезли, — опустила голову Фіскарошка. — Ваша паніка просили, авби ми їй гроба подарували.

— Не знаю, дорога Марько, айбо, наскільки я знаю, я ще не збираюсь вмирати, та й моя Іцука ніби ще хоче малінько пожити, — мовив знічено Піфагор.

В цей час із-за стодоли, із корзиною тучнощоких яблук, якраз і вийшла пані Динамітка.

— Іцуко, подь лем сюди! — покликав дружину Піфагор.

Пані Динамітка із повною ношею підійшла до хвіртки.

І коли побачила нас із презентом, щоки їй спалахнули, як джонотани в корзині.

— А сесе што щи за троянські коні!? — вирячила здивовано очі.

— Тать наш Митько казав, же ви дуже просили, авбисьмо вам гріб… Сесе не подумайте, што якась взятка… сесе лиш вам, од чистої душі, — засокорила баба Фіскарошка.

— Ви мені гріб од душі? — ошелешено запитала Динамітка. — А матір вам у душу!

На одміну від Піфагора, пані Динамітка була далеко не голубої крові, а вельми емоційна, не стримана у бесіді і вогненебезпечна…

— А што, паніко! — щиро здивувався я. — Коли я вам подарував чічки, хіба ви не казали, што ми могли би вам і гріб подарити?!

Корзина із джонотанами випала Динамітці з рук — тучнощокі яблука сито і неохоче покотилися-поваландали двором у траву. І тут під пані вчителькою водномить зірвалося щонайменше сто кілограм динаміту: вона як підскочить, як заверещить, а далі блискавкою шугонула до буди і випустила пса-вовкодава.

— На мою веру… на мою веру!.. Марько, тікайте! — заволав Піфагор.

Звичайно, цього вже нам і не треба було особливо радити… Я притьмом вилетів на візок, баба Фіскарошка з усієї сили підштовхнула його, а далі й собі перепілкою порхнула на гріб позаду мене… І ми полетіли з Балкан з такою шаленою швидкістю, що нас би не те, що собака, а й татарська стріла не наздогнала.

З того Божого дня пані Динамітка почала мене чомусь люто не поважати. Мало, що на кожному уроці незлим-тихим словом згадувала усі прізвиська мої, що уособлювали всі гидотні тварі і нечисті духи, учителька навішала на мене ще й хімічні клички — “іржавий ферум”, “смердючий нітроген”, “криволабий плюмбум”, “шкірьоокий гафній”, “шалений стронцій”…

Коротше, окрім енциклопедії нечистот земних і небесних, я став ще й ходячою таблицею хімічних елементів Менделєєва. Проте знущання тривали недовго: доки, як знала казати Фіскарошка… у нашому Митькові не завоятив “сербський дух” — бабин натяк на югославські корені діда Наполійона.

… Того дня до нашої школи із перевіркою наскочили мій улюблений інспектор райосвіти пан Годя. Для них вже стало ритуалом: як тільки переп’ють, мчать на опохмілля трясти вчительські і учнівські душі. А оскільки наша школа знаходилась найближче до Мукачева, то пасли пан Годя наші душі вельми часто. На превеликий жаль, цього разу пан інспектор не доповзли до нашого класу, а задовольнилися першокласниками. А далі, замкнувшись у кабінеті із директором школи на прізвисько Сусанін, гамували опохмільну жагу або ж, як казали, гонили кози моравські. Організм пана Годі мав дивовижну властивість: тільки-но інспектор випивали, через кожні п’ять хвилин, як навіжені, бігали до туалету по-мокрому… Це я зауважив ще з того часу, коли складав злощасного іспита про походження людини.

Отже, остограмившись, внутрішні води одразу понесли пана Годю із кабінету. Але!..

По дорозі до шкільного туалету, котрий знаходився далеко за школою у кукурудзі, пан Годя пролітали повз хімічний кабінет. За хвильку перед цим, скориставшись відсутністю пані Динамітки, на дверях кабінету я крейдою хутко написав: “ОО-М” — тобто, туалет чоловічий. Шалено несучись коридором школи, погляд пана Годі прикипів до “ОО-М ”.

“Но то є мудрий хлоп, — подумали про Івана Сусаніна пан інспектор. — Но, позерайся, як знає підмастити губу начальству!”

Із цим щасливим одкровенням пан Годя забігли до хімічного кабінету. Тут хутко почали нишпорити за унітазом, але того ніде не виявилося. Проте, під стіною, витягнувши лебедині шиї, гордо шикувалися величезні скляні колби. Не завдаючи собі клопотів, пан Годя схопили одну з них і з великим задоволенням почали пі-пі-пі… Тим часом пані Динамітка, помивши після чергового уроку в потічку скляний посуд, із високо піднятою головою несла його на таці в кабінет. Із педагогічним достоїнством відчинила двері свого кабінету… І тут постала ситуація, гідна геніального пензля автора відомої картини “Нє ожидалі?!” Пан Годя — в одній руці міцно тримаючи женило, в другій скляну колбу — одразу обернулися на голос дверей. Але чи ошелешені несподіваною з’явою пані Динамітки, чи притлумлені горілкою, пан Годя зреагували вельми оригінально: галантно поклонилися і, показуючи очима на колбу, сказали: “Перепрошую, пані, але ви сюди не втрапите”.

Пані Динамітка, роззявивши рота, кілька разів ковтнула повітря, щось белькотнула, а далі, наче недорізана коза, дико замекала — саме замекала — і в’єдно з склянками і пробірками гепнулася на підлогу.

Як тепер мовлять криміналісти, вирахувати автора “спектаклю” великих труднощів не складало. Власне, ніхто й не пробував проводити розслідування. Почувши про прикрий інцидент, пан директор озвіріло закричав: “Де той збийвіч, я’му яйця відріжу!”. І кинувся до класу. Проте за мною тільки вітер через вікно заспівав. І ось вам наслідок:

— Подумаєш, най наш випердок іде гуси пасти!.. — передражнювала пана Сусаніна баба, ніяк не вгамуючись із клятими гусьми.

— Писати Митрик знає, читати знає, а більше на якого фраса. Попа з нього не буде, дяка тоже, а на міністра йому і не треба, — торочив собі під ніс дід Соломон, куняючи біля печі.

— А тій шарії рогатій што треба? — понесли раптом баба на Динамітку. — Подумаєш, увиділа голий линдик* пана інспектора! Но та й што?! Нараз в обморок падати?! Тать коби і я так… то більшу половину жизні пролежала безпам’ятна…

Тут Фіскарошка осіклась, вдарила себе по роту і крадькома глипнула на діда.

— Так, так, Марько, — підтакнув, куняючи, Соломон, не особливо заглиблюючись у зміст бабиних слів.

І Фіскарошка понесла далі:

— Можна подумати, што чеперава Динамітка вообще нигда в жизні у руках чоловічу серсаму* не держала. А їй што — дітей у кузні наклепали, чи, може, колгозним комбайном намолотили? — грозила кулаком у вікно Фіскарошка.

Коротше, дякуючи адвокатським талантам моєї бабусі, напрошувався висновок: у прикрому інциденті із линдиком пана Годі винуваті всі і вся, окрім мене. Більше того, я безвинна жертва, на яку невідомо за що постійно падають усі гріхи земні…

— Солодка моя дитино, ой, невчасно… не в добрий час тебе мамка породила, — мовила, схлипуючи, дорога бабуся Фіскарошка, тулячи мене до себе і гладячи по мудрій і безгрішній голівці…

Потім якусь хвильку мовчки і напружено дивилася у вікно, наче намагалася зловити думку, що випорхнула у небеса, додала:

— Щи ся той світ не вродив, який би тебе, дитинко, оцінив і полюбив!

Солодка моя бабуся Фіскарошка! Царствічко їй небесне, я ніколи не забуду, як, будучи в гостях у нанашки Жофії, на прізвисько Кутузовка, Фіскарошка безцеремонно почала перчити її дітей: і злі шелюги*, і кривопиські гунцути, і роти немиті, і содомські жівани*…Сигіняшна Кутузовка, здивовано, але терпеливо слухала-слухала, перелякано кліпаючи єдиним оком, а потім бочковим голосом прогуділа: