— А-а-а, Марько, тото вшитко наша файта, — підняв гордо догори голову дід. — Ми такі, такі фатьови, що камінь озьмемо до рук — він нараз хлібом стане… Сесе тому, що у нашої родини дуже добрі серця… наші нянько, най будуть прощені, коли, приміром, дуже крали, то тричі перехрестилися, а на сповіді про все попові призналися, — тут дід не витерпів і пустив сльозу.

— Недобрі ми, Мішку, з тобою люди… Грішні такі, що й сама не знаю, як земля нас носить, — посмутніла і собі баба.

— Недобрі, Марько, ой, недобрі і грішні, — охоче погодився Соломон і тут же нашорошив вуха. — А чим так, тяжко, ми согрішили?

— А тим, што ваша файта така золота, а ми її псами хочемо замордувати, — затремтів у баби голос. — Люди нас як янголів прийняли… Накормили, напоїли, а ми їм псами будемо вертати?!

— Марько моя діамантова! — впав дід на коліна перед Фіскарошкою. — Ластовки би співали з твого ротика, я тоже так думаю! Люди нам свої душі під ноги стелили, а ми ще самі почалися…

Дід з якоюсь огидою і осудом одразу подивився на мене. Велике щастя, що бійка почалася не з моєї ініціативи, інакше мої теперішні супутники одразу б вчинили наді мною польовий трибунал.

— Прости нам, Богоньку, — підняла пристрасно до неба голову баба. — Закрий очі на ті наші гріхи і затули вуха від тих дурних слів, щось почув із наших немитих писків…

— щиро попросив і собі Всевишнього дід.

— Я, Мішку, думаю, нам треба вертатися і попросити у Микулки і Анціки прощення, — раптово осяйнуло бабу. — Впасти перед ними на коліна, посипати голову попелом і просити, просити і ще раз просити!..

— О, Марько, моя медова, цукрена, цитронова і мармеладова, — заволав дід. — Я хоть із сього міста на колінах вернуся у золоті Лавки-Лавочки і так буду бити чолом перед дорогим Микулкою і Анцікою, што звіздочки їм й удень будуть світити над двором…

І мої супутники тут же почали пакуватися, аби вернутись у Лавки. Безмежним було моє терпіння спостерігати трагікомедію просто неба. Проте, коли мої дорогі «актори польового театру» почали різко міняти фінал, тут уже я не витерпів. Став перед ними на дорозі, розкинув руки і закричав:

— Лем через мій труп вернетеся до Лавок. — Здохну тут, а вас не пущу назад!

— А сесе чому, гнидо килава! — вилупила очі Фіскарошка.

— А тому, що все кінчиться тим, що ви знову поб’єтеся! — з твердою певністю мовив я.

Мої дорогі родаки глянули один на одного і призадумалися.

— А ти знаєш, Марько кремова, наш Митько має правду, — раптом мовив дід. — Ми вже й так натруджені… ноги нас болять… Ліпше завтра підемо…

— Той опохмелитеся… І знову писки собі наб’єте, — підсумував я.

— Ну, добре, Мішку, — згодилася баба. — У Лавки вертатися уже ниськи не будемо. Але щи малінько собі дербализнемо і потанцюємо…

А в цей час над нами твориться диво Господнє… Заходить сонце, і над Лавками після недавнього дощу починає на все небо усміхатися осіння райдуга… Спершу якось розгублено, непевно, а далі раптово стрепенулася, підхопилася, і, наче її підняли буйні і хмільні від свята лавчани, засяяла на увесь світ, з’єднавши барвисто-весільною аркою осінні овиди. І над нами вмить постали, сяючи і мерехтячи кольоровими колонами, велетенські ворота, через які, здавалося, можна потрапити до раю.

Із гори Ловачки випорхнула зграя галасливих птахів. Підхоплені вітром, їх занесло прямісінько у райдугу. І тут сірі, непримітні птахи раптом, потрапивши у кольоропад, почали розцвітати у небесах. І бачилося вже, що то не птиці, а квітучі божі ружі, вишикувавшись у довгу вервечку, летять пишною зграєю через сяючі небесні ворота до раю…

Баба, роззявивши рота, якусь мить дивилася на це неймовірно красиве видовище, а далі схилила голову на плече діда і, схлипуючи, сказала:

— Ось так, Мішку мій, єдного красного дня і ти піднімешся туди, — вказала пальцем у небеса. — Мороз ня б’є, ночами не сплю, коли здумаю, як ми будемо розлучатися…

— І сам не знаю, за що мене, великого грішника, Богонько так полюбив і подарував на все життя тебе, дорога Марько, — почав сльозитись і Соломон. — Я такий щасливий у Бога, що все життя ти йшла зі мною, ділила мої радості і печалі… Слава і дякую тобі, Божіньку, за мою Марьку, — підняв молитовно до райдуги руки дід Соломон…

— Ти, Мішку, не журися… Коли прийде твій час, я сама оцими ручками закрию тобі оченьки, — мовила тихо далі баба. — Одна-однісінька тебе і помию і чисту сорочку натягну, і руки на грудях тобі схрещу… Абись постав перед Богом, як достойний челядник, як газда, а не якась жебрач…

— А чого се дідо має вмирати першим? — питаю я.

— Він мусить вмерти першим, бо наш дідико дуже добрий, а тому слабенький… Якшто зостанеться сам, згине без мене і нікому буде його навіть на ослін покласти, — не знімаючи з дідового плеча голови, журиться баба.

— Божіньку, за що ти мені дав таке щастя? — обнімаючи бабу, вкотре запитує у небес дід Соломон.

— Аби сьте лем і направду не вмерли од того щастя, — сказав я.

— Слухай, збийвіче, а ти що мішаєшся, коли старші говорять?! — раптом спохвачується баба і легенько дає мені по потилиці. — Казала я тобі, Мішку, кілько вовка не годуй, він усе буде ліс хвалити… Видиш, зла наполійонівська кров — і хоть ти умри!

— Нич, Марько, прийдемо думів, накрутимо йому вуха! — твердо обіцяє дід Соломон.

І, піднявши із землі клунки з останками гостини, дід із бабою, ніжно обнявшись, ідуть до нашого села. Я йду позаду і умиротворено дивлюся, як мої старенькі піднімаються на один із пагорбів… І тут опиняються у навстіж відчинених воротах райдуги…

Зливаючи один одному свої гарячі почуття, дід і баба, звичайно, не помічають, як їх з любов’ю огорнула-увінчала осіння райдуга… Вони і далі, не звертаючи ні на кого уваги, ідуть собі, зізнаючись один одному в коханні. А мені весь час здається, що то не просто райдуга над ними, а всемогутній Богонько відчинив для моїх дідика і бабки свої квітучі ворота і дорогі старенькі ідуть помаленьку на чесно заслужені небеса.

Чим би не бавилися пани,

лем би не було війни!

— Божіньку великий, ще лем літо уцірькнуло зуби, а вже така жара, що все боюся, авби тобі, діду, яйця не попарилися, — каже в’їдливо баба Фіскарошка Соломонові, що апетитно плямкає губами після смачного сну.

— Я, Марько, вчора чув по радійови, шо сесе тому так жарко, бо до нас урвалися горячі вітри з Африки, — каже флегматично Соломон.

— А не казали у радійові, чи сісі африканські вітри не принесуть із собою до нас і негрів? — запитала Фіскарошка.

— Сього Марько, я не чув… — стенув безвинно плечима Соломон. — А што — може бути і такое чудо?

— У сьому курвацькому світі вшитко може статися, — каже баба. — Але, у сорок четвертім році, як типир говорить “галя”, до нас подули червені вітри із Востока… І, видиш, результат — ті вітри до нас нанесли тілько большевиків, што нигда-шуга звідси уже не вивітряться…

Дідо глибокодумно чеше потилицю і мовить протяжно…

— Ти, Марько, у нас великий філозоф… Кедь тя случайно москалі хоть на 25 годів заквасять за твою мудрість у темницю, даву линдик на одрізаніє, што ти би намного більше книжок настругала, як Владьо Ленін, Йовжка Сталін і Карла Маркса вмісті взяті.

— Того нигда не станеться хотя би по тій причині, шо твій линдик уже давно на колгозній пензії. Із нього такий вояк, як із баби руський козак, — вжалила під ніс Соломона Фіскарошка.

А далі вже з любов’ю додала:

— Ти, філозофе, ліпше уповіш: што ся тобі уночі снило… так крехтав і йойкав, што подумала: ачей босоркані на тобі літають…