— Митьку, ану ж не забудь із собою взяти на екзамени тайстру із грушками… Такі, нівроку, м’якенькі, як гів… — якраз на зуби пана вчителя, — напучує мене баба, лаштуючи до школи.

— Їжака йому в рот, матір’му душу! — кисло кривлюся я.

— Ти што злословиш, криволабий чорте, гуту ти червену, — лускає мене по потилиці баба. — Та ци знаєш, што пан Фийса був першим цімбором Мікловша Гортія, а його покійний нянько, розказували, най будуть прощені, мої мамка, пив на брудершафт із самим Ференцом Йовжком. Скотина ти невчена!

І баба знову з усього розмаху гостить мене п’ятірнею в потилицю. Дідо, почувши гамір, влітає із сіней і, не розібравшись, вліплює мене по вуху — аж дзвони тужно загули у голові, і світ поплив у печальнім вальсі. Ледь отямившись, притьмом хаплю тайстру із „м’якенькими, як гів…” грушками і прожогом вискакую у двір. Тут наразі збиваюся із батьком. Йому, бачте, саме припекло в цю мить заносити у хату відра з водою. Звісно, відра, немилосердно гуркочучи, — в один бік, золотий батько, безбожно згадуючи небеса, — в протилежний!.. Від нього на щасливу доріженьку теж отримую дарунок: одне з порожніх відер, кинуте з вражаючою майстерністю моїм рідним няньком, таки наздоганяє мене на вулиці і голосно лупить по хребтянці — аж булькнуло межи ребрами.

— Пси би тя гонили, здохляку! — кричить за мною нянько, — лиш прийди’ми домів! Я тя на воротах повішу, абись ворони і мачки лякав!

Ось із такими сердечними зиченнями від рідних і близьких я й відправляюся на перездачу біології.

По затяжних серпневих дощах вигодинювалося. На небесах один за одним почали навстіж розчахатись голубі вікна, сяючи молитовною чистотою і криничною свіжістю. Тільки над самим Мукачевом ще громадилися і вовтузились поміж собою хмари. Але це вже були не нахмурені, а добрі, лагідні і білосніжні, як городське морозиво, хмари. Вони навіть бентежно пахли тим омріяним таємничо-солодким морозивом і ще багатьма-багатьма чарами заможного, недосяжного і незбагненного для нас, селян, життя. Густо і смачно вулиці парували; горобці на деревах мітингували; гуси по канавах філософствували; мудрі літні квіти по людських городцях печально прощалися із бадьорими і самовпевненими осінніми. Тим часом собаки від двору до двору перегавкували один одному новину, що я власною персоною йду в напрямку школи. І в ту ж мить, гірко скиглячи, із жахом тікали світ за очі подалі від біди. Отже, світ і життя загалом були прекрасними, заманливими… Ось коли б із цього дня викреслити мій повторний іспит. Власне, не стільки іспит, як вчителя…

Як я вже згадував, наші особисті взаємини із паном Фийсою не завжди складалися ідеально, проте конкретно і по-діловому: я постійно крав для пана вчителя із підвалу діда вино і обмінював на терпимі для мене оцінки. Звичайно, не відмінні, бо упаси Боже, коли б я отримав у школі п’ятірку, ця б новина вразила все село і найближчі околиці не менш гучно, як, скажімо, вбивство сегінини принца Фердинанда у Сараєві. А всі наші учителі або оніміли б, або злягли б із тяжкими серцевими нападами. А про родину вже й не мовлю — усі наші Данки навіки зареклися б пити і красти. Отож, потерпаючи за здоров’я й долю рідних і близьких, я задовільнявся воронами, тобто трійками, а ще рідше, — це вже на великі свята — стільчиками-четвірками. Ця ідилія тривала б до кінця моїх ходінь по муках-науках, коли б не трапилася, як мовлять, історія із біологією.

У шкільному житті я завжди міцно й несхитно тримався за мудру пораду моєї баби Фіскарошки: “Не бери дурного до голови, а тяжкого до серця”. А оскільки наука ні за якого пана не хотіла лізти у мою соломонівську макітру, то я вважав її суцільним дуром.

І тут нічого не вдієш: Господу, видно, було угодно сотворити мене розумним лиш на один бік голови. От наука не береться до мене, але, даруйте, який круглий відмінник знає, приміром, яким чином, не відкриваючи дідового підвалу, натягнути із бочки вина для пана Фийси? І це робиться на такому професійному рівні, що нікому і в голові не зблисне, що тут причетна людина — всі вважають це справою рук нечистої сили. А про моє вміння впливати на ближнього і спонукати його до неймовірних вчинків рідня панічно боїться й згадувати. Останньою жертвою мого згубного впливу став рідний нянько. Йому голова колгоспу Іван Шайта на прізвисько Гербіцид доручив восени відвезти додому начальнику міліції підводу яблук: джонотани, золоті пармени, батулки, шоварки були такими красивими, наче викохались у райському саду. А в нас, як на біду, яблука того року не вродили, а те, що зібрали — всуціль ринтаве й годилося хіба що на сушениці й корм худобі.

До міста, на свою біду, батько взяв і мене. Їхали ми їхали, а міліцейські яблука мені, як бджоли перед очима — миготять і миготять. І так вони звабливо пахнуть, і так уже вони сміються дівочими щоками — прямо тягнуть до гріхопадіння!

— Няню, ви што, направду впали з постелі на голову? — врешті не витерпів я. — Ви што, направду ці яблука повезете мацкалям, а ми взимі будеме гнилицями писки квасити?

— Тпру-у-у… — потягнув няньо на себе віжки. — А ти, соломонівський гатьоше, што би хотів?

Я незмигно подивився нянькові у вічі і твердо наказав:

— А ми завернемо додому, ці яблука висиплеме у комору, а наші гнилиці насиплеме міліціштові…

Няньо, наче причумлений, підтакнув головою, покірно розвернув серед дороги коней, і ми спрямували додому.

Наступного дня Гербіцид з піднесенням подзвонив начальнику міліції і запитав, чи доставлений вантаж і яке враження…

— Твої яблокі, дорогой, глотать би только жопой, — цьвіркнув крізь зуби сердито начальник міліції. — Ти у меня, єдрі твою качалку, так попляшеш за етот троянскій подарочек, что вместо волос у тебя на башке зуби будут проізростать…

— Но, Симку, спадьте на Бога! Тим мацкалям нічим не вгодиш, — забідкався Гербіцид, зустрівши батька. — Такі яблука лем у Єрусалимі на Великдень святити, а мацкалиско казав, жеби я їх гузицею їв…

— Так… так… Маєте правду, пане голово… — сполотнів сигіняшний нянько, відчуваючи, як зо страху у нього вмить замерзають нутрощі і зупиняється серце.

З тих пір не минає тижня, аби Гербіцида не трусили якісь перевірки. І найтрагічніше: бідний голова не може збагнути, за що йому така кара — він так і не дізнався про нашу диверсію. Але найбільше жаль батька: щодня на чім світ кляне мене, вечорами довго, пристрасно молиться і б’є поклони. А ночами не спить, крехче, тяжко зітхає і, видно, все чекає, коли за ним приїде і крякне під воротами „чорний ворон”".

Якимось дивом невеличкі іскорки просвітління і зацікавлення часом — хоч і з великими трудами — таки пробивалися до моєї голови. А оскільки це було дуже й дуже рідко, то такі дивовижні події ставали справжньою революцією, чи, вірніше, великим стихійним лихом, від якого потерпали й терпіли всі. Подібне трапилося і того дня, коли на уроці біології… От бачите, ще й тепер: тільки згадав про науку, голова вмить наповнилася безпросвітнім туманом і нічого не можу згадати!.. Одні три крапки…

Так ось: того дня на уроці біології пан Фийса розповідав про походження людини. Звісно, як в історично-науковому аспекті, так і в просторово-часовому плані я був вельми далеко від уроку і місця походження сучасної людини. В цей момент я подумки накреслював найбезпечніші підходи до курника нанашкулі Гітлєрки, а заодно проробляв плани, яким чином видурити десять рублів від діда Наполійона. І треба було такому статися, що в цю мить мені в голову залетіла та рідкісна іскра просвітління й зацікавлення наукою! Краєм вуха із учителевих слів зачепив, що людина походить від мавпи. І хоч я виховувався у сім’ї побожній і твердо засвоїв, що людина пішла від Бога, а ще точніше — від Адама і Єви, не це відкриття ошелешило мене… Я миттєво глянув на портрет Леніна і підніс руку. І хоч учитель ще не закінчив своєї оповіді, моя піднесена рука була у класі такою епохальною подією, що пан Фийса одразу перервав урок і дозволив слова.

— Пане Фийсо, а товариш Ленін, най ся не приказує, теж пішов від мальфи*?[2] — запитав нелукаво, по-сусідськи я, спрямувавши палець на портрет вождя.