І ось тепер, як не надривали горлянки прирічанці, Богумила нічого не могла второпати. І тут знову осяйнуло Ногавичку-старого: а чи не взяти б із вкраденого Меланею грамофона трубу і через неї вилити Богумилі у вуха свою біду.

Як не циганила, як не кривила душею Меланя, а супроти волі громади не плюнеш — мусила жертвувати поцупленим скарбом.

Під самвечір, коли прирічанці врешті донесли до серця Богумили свій біль, повітруля єхидно зміряла поглядом від підніжжя до вершини гору і продекламувала знаменитий в історії ораторського мистецтва монолог.

— Та най я не діждуся свого коханого, та най хоч сотню разів сваха Лінуца мене підстереже над Карпатами і поламає мої найліпші віники, а не заступлюся за цю стару хвойду, — ткнула пальцем у бік прирічанської гори. — На моїх руках і ногах стільки пальців немає, скільки разів я лупилася в неї і розбивала на тріски свої мітли. От і недавно, коли мені триста годочків сповнилось, кума Ельза настарала мені віника із голубої карельської берези. Такий пишний, красний, а швидкий, як стріла, — всіх повітруль завидки брали. І оце я лечу від свахи Лінуци — трохи перегостилась, та ще й туман — і придрімала. Незчулася, як і долетіла до цієї швенді. Довкола — уже казала — туман, очі сліпі, а ця хоча б голос подала: мовляв, сокотіться, Богумило. — Ні пари з уст. І тут, коли вріжуся у неї, — віник на дрібні прутики розлетівся, а я потому два дні свої кістки збирала по схилах. О, ні-ні-ні-ні! Не просіть! — замахала руками Богумила.

— Но, пані Богумило, не будьте такі гонорові, бо й не знаєте, яка доля саму чекає, — почав, ніби між іншим, Ногавичка-старий. — Видите, ми люди мирні, живемо з вами у супокої, бо ж одної, прирічанської, крові. Але пам’ятайте мої днешні слова: як тільки вонігівці приберуть нашу гору, будьте спокійні, полетить, як синичка, звідси і ваша хата, а за нею і ви. Ті не потерплять тут вашого прирічанського духу. Отоді із легким серцем летіть до свахи Лінуци, вмощуйтеся на Трансільванські гори і випозіруйте свого бетяра, — із убивчим спокоєм завершив монолог Ногавичка.

Богумила довго й підозріло вдивлялась в обличчя сельчан, відтак сіла на поріг, ураз зниділа і схопилась за голову. З годину щось міркувала, потім, знетерпелившись, жалісливим голосом спитала:

— А на чому я полечу? Мала файний віник французького майстра, та кілька днів тому летіла трохи хмільна із Високих Татр і втрапила в аварію: збилася над Волячим із молодою лопухівською відьмою. Ледве приземлилася на держаку біля Прирічного. А та молода бестія полетіла собі, сміючись, неушкоджена — хоча б руку простягнула. Що за молодь пішла! Мені, улюблениці шанованих повітруль Європи, стати посеред дороги! — зажурилась Богумила.

— Ну, а цей віник, що на ньому зі скелі злетіли? — вказав хтось на жалюгідний цурпалок.

— Е-е-е! — відмахнулась Богумила. — Це тільки для обійстя: на скелю вистрибнути, у ліс по гриби злітати, десь у ближній ресторан підскочити…

Доки точилась розмова, Федірцан, забувши про свою кульгавість, прудко збігав у село і приніс новенький, пишний, як хвіст павича, віник, котрий Меланя уже кілька років чомусь дуже пильнувала на горищі.

— Пані Богумило, акхи, — підніс Федірцан урочисто на руках, мов хліб-сіль, віник, — акхи, на цьому полетите, акхи…

Богумила глянула на несподіваний презент, очі її радісно спалахнули і, сяючи від щастя, мовила:

— Полечу! На цьому полечу, хвала тобі, господи. — І тричі перехрестилася.

Меланя, помітивши у руках Богумили свій віник, люто скреготнула зубами і вогненним поглядом обсмалила Петра: у Федірцана притьмом з’явилось відчуття, що зараз закульгає на обидві ноги.

Надалі ж події розгортались, як у казці, тільки з тою відмінністю, що у казки завше страшний початок і щасливий кінець, а в історії з Богумилою вийшло навпаки.

Темної ночі, коли в небі лишень прирічанські зорі сватались із вонігівськими, лопухівськими, заньківськими і волячівськими, прилетіла древня прирічанка до Вонігова і, опустивши віник на гальма, повисла тихо над селом. Внизу — море темряви. Тільки у вікні Бурчової хати ледве дихав острівець світла. Богумила, гамуючи душевне збентеження, нечутно опустилась на стріху. Як і слід було очікувати, у Бурчевій хаті перед генеральним наступом засідали найтямовитіші вонігівські авторитети. Головував на раді, яка проходила у цілковитій таємниці — Бурчова жінка з дітьми уже четверту добу ночувала у хліві поспіль зі скотиною, — мештер Соломончик. Богумила відклала обіч віник, видобула із міха трубу грамофона, засунула її у комин і, не дихаючи, прислухалась. Із усього мовленого мештером з димаря до неї таки долетіло, що вонігівці рушають приступом на прирічанську гору другого вересня — день, коли прирічанці, як завсігди, починають збір раннього винограду. Богумила підсунулася ближче до комина і несамохіть зачепила ногою віник. Той помалу розігнався і стрибнув зі стріхи прямо на поріг Бурчової хати. І, як на біду, у цей час старості допекло вийти на двір. Зупинився вражено перед порогом, підняв віник, прискіпливо оглянув і, гадаючи, що відтепер щастя саме починає падати з неба, подивився у темну вись, перехрестився і заніс мітлу до хати.

Богумила оціпеніла на стрісі. Пальці зі страху якось самі по собі розчепилися, і труба грамофона полетіла у димар саме тоді, коли Соломончик войовниче прорік:

“Отже, бій за виноградники на горі почнемо другого вересня, бо, як сказав усім нам відомий Діоген, людське щастя тільки тоді у бочці, коли вона повна вина”. Тут труба вилетіла із комина і гепнулась мештерові на голову: мовляв, правду кажеш, чоловіче.

Всі найтямовитіші вонігівські кебети остовпіли — тільки очиськами рячили один на одного. Першим отямився газда Бурч.

— Шпіони! Шпіони! — заверещав на всю хату. — Хапайте їх, в’яжіть!

І юрба ринула на двір. Богумила, в думках прощаючись із коханим купцем, французькою цімборкою Мір’є де Ларе Фуко, кумою Ельзою, свахою Лінуцею і посестрою Пірошкою, шубовснула зі стріхи і втрапила прямісінько у дерев’яне корито, котре звечора Бурчиха поставила під хату, аби за досвітку у ньому замісити тісто для хліба.

— Господи праведний, щастя яке! — прошепотіла пристрасно прирічанка, зручно вмощуючись у ночвах.

І тільки мештер заверещав: “Ось вона, змія!” — Богумила на очах вонігівських авторитетів різко шугонула у небо і полетіла, посміхаючись, до милого серцю Прирічного. Та доля-злодійка підстерегла її в образі ліпшого бомбардира “таліянського фронту” Гаракаля над лопухівськими болотами.

Семен із самого ранку сидів у секреті на диких качок. Зачувши над собою шелех, подібний на дихання пташиних крил, вистрелив з обох цівок берданки вгору і втрапив точнісінько в корито. Літаючий апарат, діставши величезну пробоїну, ще якусь мить летів, а далі, спікірувавши донизу, бебехнувся із патріотичною прирічанкою серед неозорих лопухівських боліт.

Тільки через два дні, порізана комишами, обляпана з голови до ніг жабуринням, допленталась Богумила до Прирічного і, виклавши перед вдячними сельчанами наміри вонігівців, мовила:

— А тепер хай вам чорти на весіллях за музик правлять, більше, антихристи, я вам не кума. Лечу собі ще ниськи у Трансільванію до свахи Лінуци і там дочікуватиму свого милого купця.

І того ж вечора, зваливши собі на плечі хату, полетіла на вінику сизокрилою горлицею за голубі обрії, де її нетерпляче ждала у Трансільванських горах сваха Лінуца.

— Коби Богумила, — витираючи сльози мовила Вариводиха, — одразу, тої ж ночі, повідомила нас, якось би сили нашкребли. А оце тільки вчора увечері сказала, а півсела тепер на заробітках. Когось зараз шукати пізно, бо узавтра вонігівці уже прийдуть смоктати кров із жил нашої гори.

Содом і гоморра,

або ж

Канни нащадків святого Ноя

…Події ранку 2 вересня 1939 року стародавній літописець, коли його твір перекласти на сучасну мову, очевидно, описав би приблизно так: “Вже охрипли, кричачи, півні, а ніч нізащо не хотіла покидати землю. Зрештою надійшов ранок — блідий, пом’ятий, невиспаний, немов цілу ніч бігав за дівками і дудлив сливовицю. І тут, наче непитущий начальник-педант, вчасно зійшло піднесено-бадьоре сонце і жахнулося від побаченого. Над Воніговом, Лопуховом, Занькою, Волячим, ніби над Содомом і Гоморрою, геркулесовими стовпами здіймалися дими. Але то не земля палала, а знімалась до небес курява з-під сотень ніг, возів, гарб, які прошкували до прирічанської гори. Сум з’їдав душу, не сльозами, а кров’ю обливалось серце, коли було глянути на благенькі юрби мужніх прирічанців, що обступили свою гору, поклявшись один перед одним скоріше втратити свої ногавиці, мешти, аніж відступити бодай на один крок…”