Магічні чари перелесниці,

або ж

Кінець могутньої фірми "Прашек на блехі"

…А тим часом Іван Сирота біля підніжжя гори Мелані перепитував прирічанський дощ:

— Милий, добрий, теплий дощику, кажеш, ти впізнав мене?

— Впізнав, як же тебе забути. Я хоч і старий уже, як світ, але пам’ять маю чіпку. Вона вмирає в мені пізньої осені, як достигнуть у селі перші морози, а весною народжується знову. Дощу без доброї пам’яті жити несила. Спробуй загубити її — все живе згорить на цій землі, — сказав задумливо і, розчулений несподіваною зустріччю, зронив над Сиротою кілька скупих сліз.

І при цій розмові подорожній ожив у пам’яті гори Мелані, трьох братів-горіхів, у водах потоку, у серці кожної травинки…

— Господи, і як тільки ми могли обізнатися? — мовили розгублено всі в один подих.

— Я знав, що ви упізнаєте мене, — шепотів Іван Сирота, — я знав, моя дорога земле, що чекаєш на мене, що доти не помру і душа моя не знайде спокою, доки серцем не відчую твоєї ніжної тверді, моя ласкава прирічанська земле…

Ходив Іван полями, час од часу зупинявся, набирав п’ятірні теплої ріллі, пересипав її обережно на долонях і пильно вдивлявся в обличчя рідної землі… Відтак, знеможений далекою дорогою, присів у затінку трьох добряків горіхів, задивився у крони могутнього прирічанського неба, котре ледь стримували на собі брати-дерева, і пам’ять почала його вести у давнє минуле…

Велелюдний базарний день уже позіхав на ніч, коли куми Вариводиха і Федірцаня врешті віднайшли у забутому закапелку торговиці фірму “Іван Сирота і К°”, що спеціалізувалася на продажі порошку проти бліх. Директор фірми і весь обслуговуючий персонал в особі Івана Сироти сидів, розіклавши перед собою мішечки із товаром, на дубовій лавиці, замріяно дивився на вечірнє сонце, і весь час йому сумовито усміхались, як Віра, Надія, Любов, три білі хризантеми із посивілого від інею вікна Марії Перелесниці. Більше півроку минуло з тих пір, відколи Сирота із тяжким серцем покинув Прирічне, але іній ще й досі не розтанув у його очах, а три білі хризантеми у вікні не в’яли, а з дня у день ставали ще більш юними і недосяжними. І коли б хтось тепер заглянув у душу Сироті, ніколи б не повірив, що поспіль із нечуваною силою у такому багатирському тілі може співжити стільки любові і ніжності.

Куми підійшли до могутньої “фірми”. Побачивши товар, вони зауважили, що “прашек на блехі”, як гласила вивіска, достоту подібний на терту червону глину із прирічанської гори, якою вони перед Великоднем хати вимальовували.

— Доброго здоров’я, Іванку, і дай вам Боже покупця щасного, — в один голос мовили прирічанки.

“Фірма” підняв голову, і обличчя його радісно спаленіло.

— Меланько, Вариводихо, звідки ви? — прудко схопився могутньою поставою і на радощах так обійняв прирічанок, що Федірцані і Вариводисі на мить повиділося, ніби сонце із вечірнього пруга знову підстрибнуло до середнеба.

— Як ся маєш, Іванку? — спитала, ледь дихаючи після ніжних обіймів, Вариводиха. — Ще не женився?

“Фірма” одразу посмутнів, сів на лавицю і задумливо проказав:

— Хіба я геть розуму позбувся? Он вуйко Василь позатої осені женився, так жінка його за зиму з’їла таку силу-силенну картоплі і капусти, що можна було двоє свиней, як бугаїв, вигодувати.

— Маєш правду, неборе, — засумувала і Федірцаня, — і сама б ніколи не давалася заміж, коби взимку одній не холодно спати.

— А в Прирічне не збираєшся навертатись? — почала хитро наводити мости Вариводиха.

— Ні! — простогнав із болем Іван. — Ви зрадили мене, і дорогу туди мої очі вже забули.

— Не сердься, голубе, ми просто так запитали, бо коли йшли у варош, перестріла нас Марія Перелесниця і вся у сльозах: “Коли зустрінете Іванка, — каже, — низько поклоніться і передайте йому мої плачі. Повідайте, що без нього вже серце стало черствішим від каменя”, — крутила облесливо і собі Федірцаня.

— Марі-і-я-я, — враз обм’як Сирота, і у далекім вікні, посивілим від інею, для нього знову озвалися три білі-білі хризантеми.

Достеменного прізвища Івана у Прирічному ніхто не пам’ятав. Родина Сироти вигинула одразу по першій світовій від чуми. За два дні смерть відправила на кладовище п’ятнадцять душ. Івана, який чудом уцілів, взяли на виживання жалісливі прирічанці. Звідси і прізвисько собі заробив — Сирота або Прирічанський Іван. Поживе хлопець півроку в одній сім’ї, відтак на якийсь час перейде до сусідів, а там знову найдеться добре серце… Наколи Іванові прирічанські зозулі накували сімнадцять, бідний Сирота вимахав більш як у два метри і вагою в шість пудів. Міг одним ударом звалити півторарічного бичка, однією рукою зупинити парову молотарку на повнім ходу чи підняти на спині молодого жеребця, зате не зобидив навіть комахи. Єдиним хибував прирічанський син — не дався роботящою натурою.

Прибіжить, скажімо, влітку, лишень зоріє, до Гаракаля і ще від воріт, не привітавшись, починає скоромовити:

— Дорогий нанашечку, учора йшов попри ваше поле, пшениця нівроку, тьфі, тьфі, тьфі, — хреститься, — абим тільки не наврочив, як божі дерева, зродила. А ще дочувимся, що нині косити збираєтеся. Я коси вам, дорогий, до рук не дам — час вам уже й на спочинок, роки немолоді нажили-сьте. Пшеницю впораю сам. Ви тільки поїсти добре дайте.

Іван спорожнить трилітровий глек молока, змолотить кілограм сала з десятком цибулин і круглу домашню хлібину, шанобливо поплескає себе по череву і умиротворено зітхне:

— Ой, дорогий нанашку, Богу дякувати, файно накормилисьте мене. Але, знаєте, я після ситої їжі, перебачаюся, не роботяга. Півгодинки погуляю, а там уже просто на поле до вас прибіжу — тільки обов’язково чекайте і не починайте без мене робити, бо дуже розсерджуся.

Коли б Гаракаль йняв віри Івановим словам і ждав його, побоюючись, що той справді образиться, достеменно дочекався б на своїм пшеничнім полі страшного суду.

А бідний Сирота тим часом лопотить босими ногами до гори Мелані — тільки весела курява шлейфом услід. Всядеться на голову горі і як затягне басом рекрутської — все навколо починає плакати.

Коли сонце стомлено присяде на обідній дорозі, співи на горі Мелані вмовкають: Іван Сирота знову побіг комусь проситися в поміч. Цікаво, чи не до Ногавички?

Як би там не було, влітку Іван — сам собі пан. Там гора Меланя садовиною чи виноградом нагодує, там горіхи дещицю плодів дарують, там малина, там чорниця, полуниця — рай на землі. За єдиним доводиться тільки жаліти, що Прирічне якимось чином не опинилося на Африканському контитенті, де вічне літо.

Зима прикручувала Івана. Коли надходили в село сніги, завжди щедрі прирічанці починали скупіти, і Іван мусів братися за розум і роботу. Тут він облюбовував вонігівські ліси. Як тільки стемніє, сокиру на плечі і в гущавину. Підійде до вибраного ще завидна бука. Мороз дихання перепиняє. Дерева змерзлі, аж стогнуть. Іван цюк-цюк сокирою — дерево задзвенить-заплаче.

— Не губи добру душу, Іване, — благає бучок.

Іван радий би все кинути і вернутись до тепла котроїсь із прирічанських осель, але життя — життям: або людина, або дерево, — голод не терпить жалісливих.

І по якомусь часі, згинаючись під вагою бучка, Сирота бреде снігами в Прирічне. Кине котромусь із дорогеньких нанашків у двір дерево, візьме їжею плату і йде до молодої вдовиці Марії Перелесниці — єдиної людини, для якої Іванові обіцянки ніколи не розходились із ділами.

У хаті тепло — звісно ж: Перелесниця найбагатша у селі дровами. Сидить Сирота коло печі. Вдовиця вишиває біля гасової лампи. Іван ніжно дивиться на неї, і йому здається, що в очах Марії цвітуть дивні-предивні квіти.

Вонігівці кілька разів по-доброму радили Сироті полишити в спокої їх ліс, а коли увірвався терпець, накликали у Прирічне жандармів. Стражі порядку найперше навідалися до обійстя Перелесниці.

— І все ж повідай, хто тобі дає віз, воли, якими привозиш оці буки? — вкотре випитували суворо жандарми перестрашеного Сироту.