Карла розвернулася до моря, вітер відкрив її обличчя сонцю. Легкий бриз малював на паралельних хвилях у пащі затоки нотний стан морської музики з пінистими нотками.

— Карло, що в біса сталося? Як ти думаєш, що тоді сталося?

— Я ж сказала, що ще не знаю. І де в біса був ти?

Де ж був я?

Клац-клац. Відрубані голови. Блу-Гіджаб.

— Я був на завданні. Ти щось чула від Абдулли?

— Ні, але в нього є мій номер, і він завжди телефонує, коли повертається до міста.

— В Абдулли є твій номер?

— Звісно.

— У мене немає твого номера.

— Ти не користуєшся телефоном, Шантараме.

— Суть не в цьому.

— А в чому ж суть?

— Ну...

— Я не повернуся до Ранджита,— швидко мовила вона, не посміхаючись.

— Що? Тобто — добре, але що це значить?

— Я вже забронювала номер у «Таджі».

— У «Таджі»?

— Речі привезуть увечері.

— Ти не повернешся додому, до Ранджита?

— Дозволь сказати тобі: якщо збираєшся зробити хід, Шантараме, то це твій шанс.

Найгіршим у коханні до жінки, яка розумніша за тебе, є те, що не можеш перестати повертатися до неї, але це, у свою чергу, є найкращим у цих стосунках.

— Що?

— Що саме ти сказав мені колись,— не заради відповіді допитувалась вона,— про до і після?

— Я... а...

— Після тільки-но почалося, Ліне. Після почалося сьогодні. Ти не можеш піти додому. Ти не підеш додому. Питання в тому, чи залишишся ти зі мною, чи без мене.

Я почувався тупим, не розумів її слів, і згадуючи це зараз, скажу: мабуть, так воно й було. Але я не знав, яке вона тоді прийняла рішення і чому це говорила.

Минали секунди, запорошені вітром. Це було все. Це було ніщо.

— Ми щойно втратили Лайзу,— мовив я.— Ми щойно втратили Лайзу.

— Лайза б...

Карла замовкла, знову засміялася і подарувала мені десь вісім сумовитих ферзів.

— Господи! — почала вона.— Я... насправді... намагаюся умовити тебе... знову зійтися?

— Ну, я...

— До біса тебе,— прогарчала вона.

— До біса... мене?

Вона несподівано встала і зупинила таксі.

— Карло, почекай хвилинку.

Вона сіла в таксі й поїхала геть.

Я стрибнув на свій мотоцикл і погнав занадто швидко і занадто необачно, але знайшов її таксі. Я супроводжував її аж до готелю «Тадж», об’їжджаючи навколо таксі та намагаючись привернути увагу Карли. Вона жодного разу навіть на мене не глянула.

Я припаркувався і спостерігав, як вона піднялася широкими сходами й зайшла до готелю. Тоді я підійшов до столу реєстрації та залишив для неї повідомлення.

Затим крізь потоки транспорту я від’їхав від гордого галеона готелю «Тадж» і почав розпитувати всіх чоловіків і жінок, яким ще міг довіряти, про Конкенона. Я навідався до гральних гнізд, опіумних салонів, місцевих барів, тусовок любителів гашишу і нелегальних лотерейних кутків. Я небагато дізнався, але вуличні голоси підтвердили, що Конкенон займався торгівлею героїну для компанії скорпіонів.

Усі називали їх компанією скорпіонів, а не бандою скорпіонів, усі визнавали їхній статус повноцінної мафіозної компанії.

Я мав доповісти Санджаю. У нас було призначено зустріч на другу годину дня після мого повернення зі Шрі-Ланки, хай у який день це станеться.

Санджай, безперечно, чекав на мою появу раніше. Він був у кепському гуморі. Але це було нормально. Санджай був у кепському гуморі по смерті свого друга Салмана.

Я припаркувався разом з іншими мотоциклами біля місцевого коледжу. Вручив паркувальнику сто рупій, попросивши його стежити за небезпечними типами.

— Це ж студенти,— сказав на хінді він.— Вони всі небезпечні. Хто знає, що вони влаштують завтра?

— Я маю на увазі людей, більш небезпечних за дітей.

— А, гаразд. Буде зроблено,— підморгнув він.

Я пройшов півкварталу до маєтку Санджая і подзвонив. Озброєний афганський охоронець відчинив двері, упізнав мене і провів усередину.

Я знайшов Санджая в кімнаті для сніданків у кінці будинку. Ряд вікон виходив на сумний сад, оточений високими стінами. Санджай був у піжамі й темно-синьому домашньому халаті з монограмою на кишені.

На столі виставили сніданок, що міг би втамувати голод трьох дебелих поплічників, але Санджай пив чай і палив цигарку.

У кімнаті стояв один стілець, і Санджай з нього не підвівся.

— Гарна робота,— сказав він, обдивляючись мене з голови до ніг.— Але, зрештою, ти ж завжди добре виконував свою роботу, хіба ні? Оплату за це завдання буде тобі надіслано. Усі твої речі з паспортної фабрики вже забрали. Вони в червоній валізі біля входу. Тож залишається тільки попрощатися. Тому прощавай.

— Як саме моє завдання опинилося під загрозою викриття? Чому я раніше повернувся додому?

Санджай загасив цигарку, сьорбнув чаю, делікатно поставив філіжанку на блюдечко й відхилився на спинку стільця.

— Ліне, знаєш, чому я радію з твого рішення піти? — запитав він.

— Бо думаєш, що я створений для величніших речей?

Він розреготався. Я знав його кілька років, але ніколи раніше не бачив сміху. Він, мабуть, приберіг його для вдалого прощання... Санджай перестав сміятися.

— Бо ти не командний гравець,— похмуро видав він,— і ніколи не будеш. Ти — чорна вівця. Подивися навколо. Усі до когось чи до чогось належать. Ти ж дивак-одинак. У тебе немає свого місця. Ти нікому не належиш. А тепер ти й у нас чужий.

— Це сталося через смерть Лайзи? Це тому ти надіслав людину в аеропорт?

— Як я вже сказав — ти не командний гравець. Неможливо було передбачити твою реакцію. Коли це сталося, ти був у Мадрасі.

— Коли ти дізнався?

— За п’ять хвилин після копів, звісно ж. Але ти вже розпочав, і завдання було занадто важливим, щоб зупинятися.

— П’ять хвилин?

— Ти ніколи не користуєшся телефонами, тож я знав: існує досить велика ймовірність, що ти так про це й не дізнаєшся. Це моє рішення — усе приховати до виконання завдання, і моє рішення — мати зв’язкових на кожному кроці твого шляху.

— Твоє рішення.

— Так. Якщо не подобається, то знаєш, завжди існує вихід — іди до біса.

— Ти не повідомив про смерть моєї дівчини.

— Саме ти вирішив тримати її подалі від сім’ї. Це був твій вибір, що ми так з нею й не познайомилися, коли знаємо матерів, сестер і дружин кожного брата в компанії.

Я поглянув на нього, розізлившись так, що ладен був його відгамселити. Моє серце вибивало первісну музику. Я роздумував, наскільки часто ватажки переживали схожі вбивчі секунди, навіть не усвідомлюючи, що сама Смерть завітала до кімнати, спокусившись на фальшиву тривогу.

— Ти й досі маєш бліду тінь мого захисту,— мовив Санджай.— Вона тебе покриває, бо на мою репутацію погано вплине смерть колишнього працівника в перші два тижні після закінчення служби. Але годинник уже цокає. Не змушуй мене раніше зняти цю тінь з твоєї спини. А тепер забирайся звідси до біса і дай мені спокійно доїсти сніданок.

Я відчинив двері та вже збирався піти, як Санджай знову озвався. Вони завжди так роблять — вони завжди жадають останнього слова, навіть якщо вже його сказали.

— Мені шкода твоєї дівчини,— мовив він.— Це справді сумно. Мабуть, стало пеклом для її родини. Але не дозволяй почуттям штовхати тебе на поспішні дії. Компанія дасть тобі згоріти, коли наступного разу напартачиш.

Вийшовши з маєтку, я поїхав до прилавків з їжею для офісних працівників біля Нариман-Пойнту. Я досі був злий і голодний. Приєднавшись до десятків інших, я їв булочки, начинені яйцями, смаженою картоплею та нарізаними овочами і випив пінту молока.

Я пропускав прийоми їжі й економив на сні. Потрібно було піти на тренування. Потрібно було не втрачати пильності. Кожен вуличний хлопець на Півдні вже за кілька годин дізнається, що я офіційно залишив компанію. Кілька з них мали на мене зуба і трималися подалі лише тому, що я був членом компанії. Вони намагатимуться мене дістати, коли дізнаються, що я вже став самотнім вовком.