— Їсти я точно не хочу.

— Чудово. Їжа — для людей, які не мають хоробрості зажити наркотики. І їжа знищує половину ефекту від алкоголю. Якось провели тест над п’яною мишею... чи то, може, був п’яний щур...

— Дідьє, просто зателефонуй йому.

Я запхнув кілька згортків з рупіями в одну з внутрішніх кишень свого джинсового жилета, а пачку американських доларів — в іншу. Відрізав шматок кашмірської марихуани, а решту повернув до сховку. Закріпив свої ножі в піхвах.

Знову зачинивши сховок, я повернув комод на місце — на той раз, якщо хтось інший, крім людини Дідьє, зайде до квартири.

Дідьє стояв біля відкритої кухні, шукаючи щось на полицях.

— Невже навіть куховарського хересу немає,— пробурчав він, а потім побачив мене і посміхнувся.— Мій хлопець Тито буде тут за півгодини. Як ти, друже мій?

— Недобре,— неуважно відповів я.

Я дивився на холодильник. Фото, які Лайза причепила до дверей, її світлини, які робив я, всі зникли. Шматки прозорої стрічки залишилися, обрамляючи порожні місця.

Вона наполягла на стрічці замість магнітів. «Я ненавиджу магніти,— заявила вона.— Вони такі підступні».

— Її батьки,— розповів Дідьє,— зібрали всі речі й забрали з собою. Вони пролляли багато сліз.

Я зайшов до ванни та вмився холодною водою. Це не допомогло. Я впав навколішки перед унітазом і позбувся чорної кислоти, що засіла в моєму нутрі.

Дідьє мене знайшов і вчинив по-чоловічому. Він відійшов, залишаючи мене розбитого.

Я знову вмився і поглянув у дзеркало.

Фотографія, яку Лайза припасувала у верхньому куті рами, тепер була розірвана. Лайзине обличчя відірвали, і залишилася тільки моя безглузда усміхнена фізіономія. Я її зняв, пошматував і викинув у сміття.

Дідьє сидів у вітальні, пив міцну чорну каву і смалив міцну чорну кашмірську марихуану. То був Лайзин запас, ідеальний, від якого злітаєш до неба, лише для найбільш особливих випадків, і саме тому я ховав його разом зі своїми речами.

І коли разом з Тито прибуло бренді та їжа, ми випили — разом з Лайзою — за коханих.

Тито допоміг мені знову відсунути від стіни важкого комода.

— Непогано,— вирішив він, коли побачив зброю та гроші.— Десять відсотків.

— Домовилися.

Він почав складати все це добро в мішок.

Це була моя страхувальна сітка в Місті-Острові, внесок у нашу з Дідьє справу, усе, що я мав, за винятком речей у кишенях і наплічнику.

Тито вже збирався зав’язати мішка, але я його зупинив.

— Зачекай хвильку.

Було ще одне місце, куди я не зазирав, а поліція могла недогледіти. У шафі був газовий бойлер. Лайза зробила поличку на поверхні бойлера, щоб сушити деякі веселі грибочки, які привіз їй друг з Німеччини.

Я відчинив двері й обшукав верх панелі. Там була коробка на взуття. Я побачив слова «ПРИЧИНИ ЧОМУ», написані по краю.

Я підтягнув коробку ближче, навпомацки попорпався всередині; рука перебирала пам’ятні дрібнички й фото, наче очерет у ставку.

То були прості речі: тоненький срібний шарф, який був на Лайзі під час нашої першої зустрічі; заводна дитяча іграшка; латунна запальничка «зіппо», яку нам презентував Дідьє як подарунок на новосілля і якою Лайза не дозволила мені користуватися, бо боялася, що я загублю її, і так, мабуть, і сталося б; собачий свисток, яким вона користувалася під час кожної нашої прогулянки по Марін-драйву, щоб можна було привернути увагу кожного собаки на шляху; прес-пап’є, яке я зробив для неї зі срібних кілець; а ще розкидані камінчики, мушлі, картинки, амулети й монети.

Це була коробка нісенітниць, шматочки речей, які не мали жодної цінності для всіх інших на світі. «І хіба ж це не кохання, Лайзо? — подумав я, дивлячись на коробку сувенірів. Коли щось не має жодного значення для всіх інших і означає все для нас, хіба ж це не кохання? — Хіба ми не кохали, Лайзо? Хіба ми не кохали?»

Я поклав коробку до мішка Тито разом з уламками меча Хадербгая і парою конопляних сандалій Лайзи. Він міцно його зв’язав і перекинув через плече.

— Як твоє прізвище? — запитав я його.

Я вивчав його обличчя. Це було важливе обличчя. Він тримав усе моє мирське добро у своїх руках, і ми були знайомі п’ятнадцять хвилин. Я хотів мати змогу впізнати це обличчя, хай як би воно змінилося.

— Дешпанде,— повідомив він.

— Бережи наші відсотки, пане Дешпанде.

— Не турбуйся,— засміявся він.

Ми потиснули руки. Він кивнув Дідьє і сходами загупотів униз.

— То як ми його вб’ємо? — поцікавився Дідьє, відмірюючи бренді, потому як пішов Тито.

— Кого вб’ємо?

— Конкенона, звісно ж.

— Я не хочу вбивати Конкенона. Я хочу знайти його і змусити розповісти про того, хто купив ту наркоту і віддав її Лайзі.

— Рекомендую зробити те й те,— уголос роздумував він.

— Маю поговорити з Навіном,— сказав я.— Можеш йому про це сказати і влаштувати зустріч? Я маю одразу по обіді відрапортувати Санджаю. Перекажи Навіну, що я зустрінуся з ним о п’ятій в Афганській церкві, якщо виберуся.

— Звісно. Ти знаєш, коли повернеться Абдулла?

— Ні.

— Він потрібен тобі зараз, у компанії.

— Я знаю.

Я оглянув кімнату і спальню.

— Я заночую сьогодні тут.

— Звісно ж, ні,— запротестував Дідьє.— Тут небезпечно. Я знаю одне місце біля «Метро». Менеджер має неперевершену колекцію маній та одержимостей. Він тобі сподобається. Дозволь тебе завезти туди просто зараз.

— Я спатиму тут.

— Ти, друже мій...— почав він, але потім розреготався.— Ну, якщо тебе не можна переконати, тоді Дідьє спатиме в цьому місці смутку і печалі з тобою.

— Ти не мусиш...

— Дідьє наполягає! Але, звісно ж, на дивані. І дякуй моїй передбачливості, завдяки якій Тито приніс дві пляшки.

Я спав на підлозі, біля ліжка Лайзи, узявши її колишню подушку. Дідьє спав, немов дитина, його руки й ноги широко розкинулися на дивані.

Ранок почався з холодного сніданку з харчів, які напередодні я не міг їсти, та з бренді з краплиною кави.

Ми прибрали на кухні, й Дідьє приєднався до мене біля дверей квартири, в яку він так часто навідувався і в якій любов сміялася востаннє.

— Мені соромно,— м’яко мовив він.— Мені так соромно, Ліне.

— Сором — це минуле. І якщо ще ним не стало, то незабаром стане.

Він на хвилинку замислився.

— Це один з виразів Карли, еге ж?

— Звісно.

Ми обоє на деякий час поринули в думки.

— Коли ти побачиш її...

— Дідьє.

— Ні, я просто збирався сказати, що коли побачиш Карлу, то будь з нею ніжний.

— Я говоритиму з Карлою ніжно, як і завжди. Я хочу запитати, чому саме вона знайшла тіло Лайзи. Дідьє, а ти пристав усі свої очі й вуха до Конкенона. І влаштуй зустріч з Навіном. У нас усе добре?

Я намагався рухатися, намагався втекти з клітки смутку, і Дідьє знав про це. Ми мовчки стояли, вдивляючись у порожні кімнати, поки він не заговорив.

— У мене не все добре, мій друже. Може, ми... хочу сказати, якщо ти дозволиш, я б хотів сказати кілька слів про Лайзу, тут, біля цих дверей, які ми більше ніколи не відчинимо.

— Гарна ідея. Давай.

— Лайзо, ми тебе любили, і ти відчувала це серцем. Ми любили твою усмішку, і твій вільний дух, і твою звичку танцювати без причини, і твоє махлювання в шарадах, і те, як ти нас усіх любила під час кожної зустрічі. Але більше за все ми любили твою щирість. Як то кажуть американці: ти ніколи не фальшивила, Лайзо. Ти завжди була справжньою. Якщо тут ще залишилася хоч якась сутність твого духу, то прийди в наші серця зараз і залишися там, коли ми покинемо місце, де ти від нас пішла, щоб можна було тримати тебе в собі й завжди любити.

— Дідьє,— трохи згодом мовив я.— Дякую тобі. Це було дуже гарно.

— Звісно,— відповів той, тягнучи мене у двері й замикаючи їх востаннє.— Якби ж ти міг почути слова, які я підготував для тебе, дорогий друже!

— Ти вже підготував промову для мого похорону? — запитав я, спускаючися сходами.

— Дідьє не можна заскочити зненацька, як то кажуть. Особливо якщо це стосується любого друга.