— Збіса гарна ідея! — погодилася Лайза.
— То ось для чого ця вечеря,— припустив Чандра.
— А якщо й так? — запитав Ранджит, чарівно посміхаючись.
— Забудь про це! — прогугнів Чандра, запихаючись їжею.— Гадаєш, ми з глузду з’їхали?
— Вислухайте мене,— наполягав Ранджит.— Один з моїх оглядачів дуже непогано пише і вже написав кілька сценаріїв для ваших конкурентів...
— У нас немає ніяких конкурентів,— втрутився Кліфф.— Ми на верхівці кінематографічного харчового ланцюжка, кидаємо кокоси на тих, хто далеко внизу.
— А все ж таки,— наполягав Ранджит,— цей молодий письменник зациклився на цій історії. Він уже почав писати сценарій.
— Той танцюрист був дурний,— сказав Кліфф.
— Той танцюрист мав ім’я,— тихо мовила Лайза.
Її манера була спокійна, але я знав, що вона розізлилася.
— Так, звісно він...
— Його звали Авінаш. Він був неймовірним танцюристом — до того, як юрба п’яних злодюг віддухопелила його до нестями, облила гасом і закидала сірниками.
— Як я й казав...— почав Кліфф, але партнер його втихомирив.
— Дивися, Ранджите,— залепетав Чандра.— Ти можеш зображати героя на сторінках своїх газет, пишучи про цього нещасного молодика...
— Авінаша,— додала Лайза.
— Так, так, Авінаша. Можеш про нього написати, ризикнути і залишитися цілим. Але будь реалістом. Якщо ми перетворимо цю історію на кіно, вони прийдуть по нас. І прикриють кінотеатри.
— Вони спалять бісові кінотеатри,— додав Кліфф.— І ми втратимо купу грошей просто так.
— Мені здається, є такі історії,— ніжно почав Ранджит,— настільки важливі, що ми маємо погодитися на ризики, пов’язані з їх оприлюдненням.
— Ми не єдині ризикуватимемо,— відповів Чандра.— Подумай про це. Якщо ми знімемо такий фільм, почнуться бунти. Можуть громити кінотеатри. І як слушно каже Кліфф, можуть навіть початися підпали. Люди можуть загинути. Чи варто так ризикувати лише для того, щоб розповісти історію?
— Дехто вже загинув,— крізь майже зціплені зуби просичала Лайза.— Танцюрист. Надзвичайно талановитий танцюрист. Ти колись бачив його в Національному центрі виконавських мистецтв?
Кліфф розбризкав на стіл ковток вина.
— Національний центр виконавських мистецтв? — глузував він.— Єдине виконання, яке цікавить Чандру — це те, чим займаються гарненькі дівчатка, коли гасне світло, еге ж, брате?
Чандра Мегта некомфортно засмикався.
— Ти б пригальмував з випивкою, Кліффе. Ти сьогодні зарано почав.
— Кажи за себе,— мовив партнер, зиркаючи на нього і наливаючи собі ще один келих вина.— Ти стурбований, бо я можу розповісти Ранджиту свою думку, що ця фальшива кампанія більше стосується його політичних амбіцій, ніж Авінаша, мертвого танцюриста? Ранджиту, а не нам потрібно турбуватися. Ми купуємо примірники його газет щодня.
— Чому б нам не залишити бізнес у офісі? — легенько посміхнувшися, сказав Ранджит.
— Ти сам підняв цю тему,— відповів Кліфф, розмахуючи келихом і розхлюпуючи трохи вина на кольорові браслети Снеги.
— У тебе є особиста думка про те, що сталося з Авінашем? — поцікавилась у Кліффа Лайза.— Враховуючи, що це сталося за п’ятсот футів від твоєї кіностудії і Авінаш танцював у трьох твоїх фільмах?
— Ліне,— швидко втрутився Чандра.— Допоможи мені. Що ти думаєш? Я ж маю рацію, «і? Якби ми зняли такий фільм, то кров полилася б на сидіння. Ми не повинні ображати почуття, і... почуття, розумієш, будь-якої комуни, еге ж?
— Це ваша тема хлопці, а не моя. Ви удвох володієте студією, Ранджит володіє газетами, і ні те, ні інше не має жодного стосунку до мене.
— Та ну,— наполіг Ранджит, поглядаючи на Лайзу.— Давай почуємо твою чесну думку про це, Ліне.
— Я вже дав тобі чесну відповідь, Ранджите.
— Прошу, Ліне,— умовляла Лайза.
— Гаразд. Хтось колись сказав, що витонченість будь-якої громади людей є обернено пропорційна їхній можливості збурюватися після почутого на публіці або зробленого конфіденційно.
— Я... не маю... гадки... що це в біса означає,— розтуливши рота, вичавив Кліфф.
— Це означає,— пояснив Ранджит,— що витончені люди не засмучуються через слова, сказані іншими людьми на вулиці, чи речі, зроблені у стінах їхніх власних будинків.
— Але... що це значить для мене? — запитав мене Чандра.
— Це значить, що я з тобою згоден, Чандро. Тобі не варто знімати цю історію.
— Що? — зойкнула Лайза.
— Бачиш? — сказав Кліфф, розмахуючи келихом.— Я не помилявся.
— Чому ні, Ліне? — здивувався Ранджит, його чарівна посмішка почала в’янути.
— Це не їхня бійка.
— Я ж тобі казав! — вишкірився Кліфф.
— Але це важливо, ти погоджуєшся, Ліне? — запитав мене Ранджит, проте скеровуючи свої насуплені брови на Лайзу.
— Звісно ж, важливо. Чоловіка вбили, жорстоко, і не за те, що він зробив, а за те, ким він був. Але це не їхня бійка, Ранджите. Вони в цьому його не підтримують, але Авінаш заслуговує на прихильників.
— Минулого тижня був Авінаш,— сказала Лайза, зиркаючи на мене.— Наступного тижня це можуть бути мусульмани, чи євреї, чи християни, чи жінки, яких поб’ють і підпалять. Або це можуть бути кінопродюсери. Тоді це стане справою загалу.
— На таке варто зважуватися лише тоді, коли ти в це віриш,— мовив я.— А Кліфф і Чандра не вірять. Вони взагалі чхати хотіли на Авінаша, без образ. Це не їхня бійка.
— Точно! — запевнив Кліфф.— Я просто хочу заробити купу грошей, може, виграти кілька нагород, і жити щасливим життям на червоній доріжці. Невже це так погано?
Принесли перші страви, говорити було неможливо, і всі звернули увагу на невеличку юрбу офіціантів, які подавали «клумбу» їжі.
Поки подавали страви, до нас підійшов кур’єр з рецепції. Він уклонився гостям, а потім прошепотів мені на вухо:
— Сер, на рецепції стоїть пан Навін. Він каже, що негайно має з вами поговорити.
Я вибачився і пішов до фойє. Мені було неважко знайти Навіна й Дівію, будь-хто в радіусі десяти метрів міг почути їхню сварку.
— Я не буду! — верещала Дівія.
— Ти така...
— Забудь про це! — відрізала вона.— Я цього не робитиму!
— Привіт, друже,— зітхнув Навін, коли я до них приєднався.— Вибач, що вриваюся на твою вечерю.
— Усе гаразд,— відповів я, тиснучи йому руку та киваючи сердитій світській левиці.— Що сталося?
— Ми йшли з приватної вечірки на вісімнадцятому поверсі...
— З вечірки, яка лише почала набирати обертів! — насупилася Дівія.
— З вечірки, яку ось-ось мали прикрити за безчинство,— виправив її Навін,— і саме тому ми пішли. І хто ж заходить до нашого ліфта дорогою вниз? Ніхто як наш таємничий чоловік.
— Пан Вілсон.
— Саме він.
— Ти з ним розмовляв?
— Не міг утриматися. Знаю, що ми вирішили зачекати і поговорити з ним разом, але це видалося Божим даром, тож я вирішив погратися з ним.
— Що ти сказав?
— Сказав, що Скорпіон Джордж є моїм другом і я знаю про його пошуки. Я запитав, навіщо все це і чому він вистежує мого друга.
— І?
— Він адвокат,— втрутилася Дівія.
— Ти дозволиш мені розповісти, будь ласка? — пробурмотів Навін, скрегочучи зубами.— Він стверджує, що працює адвокатом і що має передати Скорпіону важливе повідомлення. Щоправда, він називає його паном Джорджем Бредлі. Це і є прізвище Скорпіона?
— Так. Вілсон казав, що за повідомлення він має?
— Цей тип тримає кришку міцно закритою. Я б його найняв. Але він запевнив, що це не може нашкодити Скорпіону.
— Якраз я й витягнула з нього цю інформацію! — просичала Дівія.
— Справді, погрожуючи розірвати блузу й заверещати, що він напав на тебе в ліфті. Трохи перегнула палицю, як на мене.
— Якраз для цього і є палиця, дурнику! Щоб її перегинати. Для чого ж іще може бути палиця?
— Він ще щось казав? — запитав я.
— Ні. Він відмовився розповідати більше. Сказав, що це професійна етика.
— Якби ти просто дозволив мені закричати,— не вгамовувалася Дівія,— то уже б дізнався про все. Але — о ні! Крик — неприйнятний метод для великого детектива!