— Як часто ти згадуєш Карлу? — поцікавилася Лайза.

«Дідько,— подумав я, прокидаючись,— як жінкам це вдається»?

— Часто останнім часом. Я вже втретє за останні дні чую її ім’я.

— Хто ще про неї говорив?

— Навін, молодий приватний детектив, і Ранджит.

— Що казав Ранджит?

— Лайзо, давай ми не будемо говорити про Карлу й Ранджита, гаразд?

— Ти заздриш Ранджиту?

— Що?

— Ну, знаєш, останнім часом я проводила багато часу з ним поночі.

— Мене тут останнім часом не було, Лайзо. Тому я не знаю, як багато часу ти проводила з Ранджитом.

— Він створив збіса добру рекламу для шоу. До нас почало приходити набагато більше людей, потому як він приєднався. Але між нами абсолютно нічого немає.

— До-обре. Що?

— То як часто ти насправді думаєш про Карлу?

— Ми справді говоримо про це заразі — запитав я, повертаючись до неї.

Вона обіперлась на лікоть, нахиливши голову до плеча.

— Я вчора її бачила,— повідомила вона, пильно спостерігаючи за мною. Її блакитні очі були безневинні, неначе квіти.

Я мовчки насупив брови.

— Я натрапила на неї в крамниці суконь. Отій, що на Брейді-лейн. Я гадала, що ця крамничка — таємниця, моя таємниця, а потім я озирнулась — і помітила Карлу, яка стояла просто біля мене.

— Що вона сказала?

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що вона тобі сказала?

— Це... якось дивно,— видала Лайза, насупившись до мене.

— Що дивно?

— Ти не запитав про те, який у неї вигляд чи як вона почувається,— ти запитуєш, про що вона говорила.

— І?

— Тож... ти не бачив її майже два роки, і перше, про що ти питаєш мене, це про що вона говорила. Я не знаю, що химерніше: те, що ти це сказав, чи те, що я начебто розумію тебе, бо це ж Карла.

— Тож... ти таки справді розумієш.

— Звісно.

— То... це не дивно.

— Дивним є те, що мені це говорить про тебе та неї.

— Повтори, про що ми з тобою говоримо?

— Карла. То ти хочеш знати, що вона сказала, чи ні?

— Добре,— мовив я.— Не хочу.

— Звісно, хочеш. По-перше, маю зізнатися, що вона мала чарівний вигляд. Абсолютно чарівний. І, на перший погляд, з нею було все гаразд. Ми пішли на каву до кав’ярні «Мадрас», і я сміялася, неначе дурненька. Зараз вона поведена на релігії. Сказала... ні, стривай, мені треба правильно сформулювати. А, так, вона сказала: «Релігія — це лише довге змагання для тих, хто може створити найбезглуздіший капелюшок». Вона така кумедна! Це, мабуть, дуже важко.

— Бути кумедною?

— Ні, завжди бути найрозумнішою особою в кімнаті.

— Ти — розумна,— заявив я, перевертаючись на спину та вкладаючи руки за голову.— Ти — одна з найрозумніших людей, яких я знаю.

— Я? — розсміялася вона.

— Чорт забирай!

Вона поцілувала мої груди, а потім умостилася біля мене.

— Я запропонувала Карлі працювати зі мною в артгалереї,— оголосила вона, переминаючи ногами в такт зі словами.

— Це не найкраща ідея, яку я чув цього тижня.

— Ти щойно заявив, що я розумна.

— Я сказав, що ти розумна,— подражнив її я.— Я не сказав, що ти мудра.

Вона вдарила мене в бік.

— Якщо серйозно,— засміявсь я.— Я... я не... я маю на увазі, я не певен, що хочу бачити Карлу в квартирі мого життя. Кімнати, у яких вона жила, тепер замкнені. Я хочу залишити все, як є, ще деякий час.

— Вона також є привидом у моєму маєтку,— з жалем сказала Лайза.

— А, розумію. У тебе є уявна квартира, а до неї ще й уявний маєток?

— Звісно. У кожного всередині є маєток. У кожного, крім людей, у яких є проблеми з самооцінкою, як у тебе.

— У мене немає проблем із самооцінкою. Я — реаліст.

Вона зареготалася. І довго сміялася — досить довго, щоб я почав задумуватися, що ж такого сказав.

— Будь серйозним,— мовила вона, заспокоївшись.— Я побачила Карлу вперше за останні десять місяців, і я... я дивилася на неї... і... усвідомила, як сильно її люблю. Цікава штука — згадати, наскільки ти любиш когось, тобі не здається?

— Я просто хочу сказати...

— Я знаю,— пробурмотіла вона, нахиляючись, щоб мене поцілувати.— Я знаю.

— Що ти знаєш?

— Я знаю, що це не назавжди,— прошепотіла вона. Її обличчя було близько, губи й досі торкалися моїх, а блакитні очі змагалися красою з ранковим небом.

— Лайзо, після кожної твоєї відповіді на запитання я дедалі більше заплутуюся.

— Я навіть не вірю у вічність,— вирішила вона, відкидаючи ту саму вічність помахом своїх білявих кучерів.— Ніколи не вірила.

— Лізі, мені почне подобатися наша розмова, коли я зрозумію, про що вона?

— Я начебто фанатик теперішнього, якщо ти мене розумієш. Можна сказати, що я фундаменталіст теперішнього.

Вона почала мене цілувати водночас зі словами: її вуста бубоніли слова мені в рот.

— Ти ніколи мені не розкажеш про цю твою бійку, еге ж?

— Бійки як такої не було. Якщо вдаватись у технічні терміни, то це взагалі була не бійка.

— Я хочу звернутися до технічних термінів. Що сталося?

— Сталося? — запитав я, продовжуючи її цілувати.

Вона відсунулася від мене і сіла на ліжку, схрестивши ноги.

— Припини,— сказала вона.

— Гаразд,— зітхнув я, теж сідаючи та обпираючись на купу подушок.— Поговорімо.

— Компанія,— категорично видала вона.— Паспортна фабрика. Санджайська компанія.

— Ну ж бо, Лайзо. Ми вже це проходили.

— Не останнім часом.

— А мені здається, наче це було вчора. Лайзо...

— Тобі не потрібно цим займатися. Ти не маєш таким бути.

— Ні, маю, бодай ще трохи.

— Ні, не маєш.

— Ну звісно. І я зможу працювати в банку — втікач, за чию голову призначена ціна.

— Ми будемо економити. Ми проживемо на мої доходи. Ринок мистецтва починає набирати тут обертів.

— Я вже пробував так жити до того, як ми зійшлися...

— Знаю, знаю...

— І ти на це погодилася. Ти...

— У мене погане передчуття,— прямо сказала вона.

Я посміхнувся, торкнувшись долонею її личка.

— Я не можу просто відмахнутися,— тихо додала вона.— У мене... у мене дуже погане передчуття.

Я взяв її руки у свої. Наші ноги торкалися, і її пальці обвилися навколо моїх, хапаючись із несподіваною силою. Світанок почав пропалювати діри в дерев’яних віконницях.

— Ми вже про це говорили,— повільно відповів я.— Уряд моєї країни призначив ціну за мою голову. І якщо мене не вб’ють, намагаючись упіймати, то кинуть до тієї самої в’язниці, з якої я втік, а там прикують до тієї самої стіни й почнуть мене обробляти. Лайзо, я не збираюся туди повертатися, тут я в безпеці — поки що. Це чогось варте. Принаймні для мене.

— Я не кажу тобі здатися. Я кажу, щоб ти не ставив на собі хреста.

— Що ти мені пропонуєш?

— Ти можеш почати писати.

— Я вже пишу, щодня.

— Я знаю, але ми могли б насправді на цьому сконцентруватися, розумієш?

— Ми? — розсміявся я.

Я не насміхався, просто вона вперше згадала про мої заняття письменством, а ми жили разом уже майже два роки.

— Забудь,— відрізала вона.

Вона знову замовкла. Її очі повільно заплющилися, а пальці на ногах відпустили мої. Я забрав з її очей одиноке пасмо і провів рукою крізь морську піну білявого волосся.

— Я винен, я давав їм обіцянку,— категорично заявив я.

— Ні, не винен,— заперечила вона. Але в її протесті не було переконливості, коли вона поглянула мені в очі.— Ти нічого їм не винен.

— Я в боргу перед ними. Усі, хто з ними знайомий,— у боргу перед ними. Ось як це працює. Ось чому я не знайомлю тебе з жодним з них.

— Ти вільний, Ліне. Ти переліз через стіну — і навіть не усвідомлюєш, що вільний.

Я вдивлявся в її очі, немов озера, у яких віддзеркалювалися небеса. Задзвонив телефон.

— Я достатньо вільний, щоб дозволити цьому телефону дзвонити.— мовив я.— А ти?

— Ти ніколи не піднімаєш слухавки,— відрізала вона.— Тому це не рахується.