— Таким чином я оголошую цю зустріч Анонімних грішників відкритою! — проголосила Кавіта.

— Вітаю, мене звати Навін,— заявив молодий детектив, підіграючи,— і я грішник.

— Привіт, Навіне,— відповіли ми.

— Звідки ж почати...— розсміявся Навін.

— Нам підійде будь-який гріх,— підказав Дідьє.

Навін вирішив про це трохи подумати.

— Тобі личить цей новий вигляд,— сказала мені Кавіта Синг, доки ми влаштовувалися за столом.

— Упевнений, що ти кажеш це всім синцям.

— Лише тим, які я сама залишила.

Кавіта — вродлива інтелігентна журналістка, яка надавала перевагу дівчатам і була однією з небагатьох жінок у місті, що не боялися це оголосити.

— Кавіто, Навін не розкриє своїх гріхів! — насупився Дідьє.— То бодай розкажи мені про кілька своїх.

Вона розсміялась і почала перераховувати свої гріхи.

— Те каміння у твоєму душі,— тихо зауважив Навін, прихиляючись до мене,— виконало роботу професійно.

Я швидко на нього поглянув. Я був готовий почати йому симпатизувати. Я вже йому симпатизував. Але він був чужинцем, і я не був певен, чи можна йому довіряти. Як він міг знати, що мене побили професійно?

Побачивши мій вираз обличчя, він посміхнувся.

— Всі удари, з обох боків твого обличчя, малюють щільний візерунок, ліворуч і праворуч,— прошепотів він.— Очі вже почорніли, але й досі розплющені, й ти можеш нормально дивитися. Цього не дуже легко досягти. Твої зап’ястки також зі слідами. Не надто важко здогадатися, що хтось, хто добре знає свою роботу, непогано до тебе приклався.

— Мабуть, десь у всьому цьому є суть.

— Суть у тому, що я ображений.

— Ти ображений?

— Ти мене не запросив.

— Не я розсилав запрошення.

— А ще будуть вечірки? — посміхнувся він.

— Не знаю. Тобі самотньо?

— Якщо наступного разу тобі буде потрібне товариство, то розраховуй на мене.

— Навряд чи,— відповів я.— Але дякую за пропозицію.

— Будь ласка! — наполягав Дідьє, доки сердитий офіціант стукотів склянками з напоями по столу.— Перестаньте шепотітися, ви двоє. Якщо це не таємна коханка і не ревний чоловік, про якого можна похвалитися, то ти маєш запропонувати на розгляд інший гріх.

— Я за це вип’ю,— заохочувала Кавіта.

— Ти знаєш, чому гріхи заборонені? — запитав у неї Дідьє, виблискуючи блакитними очима.

— Тому що це весело? — припустила Кавіта.

— Тому що доля знущається з тих людей, які забороняють гріхи,— відповів Дідьє, піднімаючи келиха.

— Я виголошу тост! — заявила Кавіта, приєднуючися до Дідьє.— За зв’язування людей і гарні ляпаси!

— Чудово! — загорлав Дідьє.

— Я «за»,— приєднався Навін, піднімаючи келиха.

— Ні,— заявив я.

Це був невдалий день для тостів про зв’язування людей — не для мене.

— Гаразд, Ліне,— відрізала Кавіта.— Чому б тобі не запропонувати тост?

— За свободу в усіх її формах,— промовив я.

— Я знову «за»,— сказав Навін.

— Дідьє завжди за свободу,— погодився Дідьє, піднімаючи келиха.

— Добре,— погодилася Кавіта, стукаючи своїм келихом об наші.— За свободу в усіх її проявах.

Ми тільки поставили келихи на стіл, як до нас приєдналися Конкенон і Стюарт Вінсон.

— Агов, друже,— мовив Вінсон, потискаючи мені руку й добродушно посміхаючись.— Що з тобою в біса сталося?

— Хтось надер йому бісову сраку,— розреготався Конкенон, розтягуючи слова з північно-ірландським акцентом.— І здається, заодно ще й голову, до всього іншого. Чим ти займався, хлопче?

— У нього проблеми з душовою кабіною,— відповіла Кавіта.

— Проблеми з душовою, справді, еге ж? — вишкірився Конкенон, нахиляючися до Кавіти.— А з чим проблеми у тебе?

— Ти перший,— запропонувала Кавіта.

Він знову вишкірився, неначе вже виграв.

— Я? У мене проблеми з усім, що й досі мені не належить. І коли я вже випустив цього кота з торби, то повторю, з чим проблеми у тебе?

— Проблеми з привабливістю. Але я отримую терапію.

— Терапія антипатією визнана дуже ефективною,— додав Навій, зиркаючи на Конкенона.

Конкенон розреготався, дивлячись на них обох, без зайвих слів узяв два стільці біля сусіднього столика, підтягнув їх до нашого і всадовив на одного з них Вінсона.

Власного стільця він розвернув задом наперед і, сівши на нього, поклав свої солідні передпліччя на спинку.

— Що ми п’ємо? — запитав він.

Я усвідомив, що Дідьє не замовив напої всупереч його звичці робити це, коли хтось новий приєднувався до нього в «Леопольді». Повернувши голову, я помітив, як він пильно дивиться на Конкенона. Востаннє коли я бачив, щоб Дідьє отак на когось дивився, у нього в руках був пістолет. За тридцять секунд він ним скористався.

Я підніс руку, щоб покликати офіціанта. Коли ми замовили напої, я перевів тему розмови, щоб відвернути увагу Дідьє.

— Добрий вигляд маєш, Вінсоне.

— Я збіса щасливий,— відповів молодий американець.— Ми щойно зірвали куш. Опинився просто в моїх руках. Ну, точніше, в наших руках, Конкенона і моїх. Тому, агов, напої за наш рахунок.

Принесли напої. Вінсон заплатив, і ми підняли келихи.

— За солодкі мрії! — мовив Вінсон.

— І за невдах, які їх підсолоджують,— мерщій додав Конкенон.

Ми цокнулися, але Конкенон устиг зіпсувати тост.

— Десять штук зелених кожному! — додав Конкенон, грюкаючи келихом по столу.— Немає кращого почуття! Наче задовольняєшся в рот якоїсь багатенької дівки!

— Заспокойся, Конкеноне! — сказав я.

— Це не місце для такої розмови,— додав Вінсон.

— Що? — запитав Конкенон, розкинувши руки від подиву.— Що?

Він повернув голову й боком присунув свого стільця ближче до Кавіти.

— Ну ж бо, дорогенька,— провадив він, широко посміхаючись, наче запрошував її на танець,— я не повірю, що ти новачок у цій справі. Тільки не з таким личком і фігурою.

— Може, поговориш про це зі мною? — пробурчав крізь зціплені зуби Навін Едеїр.

— Хіба що ти довбана лесбіянка! — не вгамовувався Конкенон, регочучи так сильно, що його стілець відхилився і дивом не впав.

Навін почав підводитися. Кавіта поклала руку йому на груди, стримуючи.

— Заради всього святого, Конкеноне! — просичав Вінсон, здивований і збентежений.— Та що з тобою в біса сталося? Ти привів мені золотого клієнта, ми заробили купу грошей і ми повинні бути начебто щасливі та святкувати. Припини вже всіх мучити!

— Усе нормально,— запевнила Кавіта, спокійно дивлячись на Конкенона.— Я вірю у свободу слова. Якщо ти мене торкнешся, то я відірву тобі руку. Але якщо ти просто сидітимеш, верзучи нісенітниці, наче ідіот, то можеш так продовжувати аж до самого ранку, мені байдуже.

— О, то ти лижеш тільки піхви,— вищирився Конкенон.

— Власне кажучи...— почала вона.

— Власне кажучи,— перебив її Дідьє,— тебе це не стосується.

Оскал Конкенона на краях рота став натягнутим. Очі заблищали, неначе сонячне сяйво на капюшоні кобри. Конкенон обернувся до Дідьє. Від нього хвилями напливала загроза. Грубість до Кавіти була хитрістю для провокації Дідьє.

Це спрацювало. Очі Дідьє перетворилися на полум’я кольору індиго.

— Тобі треба припудрити носика й одягнути сукню, солоденький,— прогарчав Конкенон.— Усі ви, довбані гомики, маєте носити сукні. Як застереження для решти. Якщо ти трахаєшся, як жінка, то ти маєш і відповідно одягатися.

— Тобі має вистачати сміливості, якщо відсутня гідність,— спокійно відповів Дідьє,— обговорити це віч-на-віч. Надворі.

— Ти чортове неприродне створіння,— просичав Конкенон крізь ледь розтулені губи.

Ми всі вже були на ногах. Навін потягнувся, щоб схопити Конкенона за сорочку. Ми з Вінсоном розвели двох чоловіків, а офіціанти кинулися до нас з усіх боків бару.

У ті роки в офіціантів «Леопольда» було своєрідне стажування. Вони одягали боксерські рукавички, а потім виходили проти дуже міцного адміністратора Сикха. Якщо вони могли вистояти проти нього дві хвилини у провулку за баром, то отримували роботу. Й от шестеро таких офіціантів, керованих дуже великим, дуже міцним Сикхом, оточили наш столик.