Кремезний ватажок замислився над пропозицією. Це забрало трохи часу. Моя рука й досі залишалася на ножі.

— Ти людина логіки,— мовив він.— Кажуть, ти вів філософські суперечки з Хадербгаєм.

— Ніхто не вів суперечок з Хадербгаєм.

— Навіть так, ти ж бачиш, що твоя позиція є ірраціональною. Я нічого не втрачу, вбивши тебе. Ти отримаєш усе, залишившись живим досить довго, щоб дізнатися, чого я хочу.

— Усе, окрім одного: ти не помреш. Цей шанс я втрачу. А на цю мить, це найкращий шанс.

— Так, окрім нього,— посміхнувся він.— Але ти помітив, скільки зусиль я доклав, щоб з тобою поговорити? Якби я хотів тебе вбити, то одна з моїх вантажівок уже переїхала б твого мотоцикла.

— Дай моєму мотоциклу спокій.

— З твоїм мотоциклом нічого не станеться, яар,— розсміявся він і кивнув худорлявому чоловіку з вусами.— Данда поведе його замість тебе. Залазь у машину.

Він мав рацію. Це був єдиний логічний висновок. Я відпустив ножа. Ватажок кивнув. Данда одразу ж відійшов від мене, завів мотоцикла і повернув на місце бокову стійку. Натиснув на газ, воліючи якнайшвидше поїхати.

— Якщо зачепиш цього мотоцикла...— заволав йому я, але не встиг я закінчити свою погрозу, як він перемкнувся на першу передачу і заревів, пірнувши в потік транспорту, а двигун протестував від натиску.

— У Данди відсутнє почуття гумору, на жаль,— повідомив ватажок, доки ми спостерігали, як Данда метлявся і гальмував на дорозі.

— Добре, бо якщо він пошкодить мого мотоцикла, то йому буде невесело.

Ватажок розсміявся і пильно поглянув мені в очі.

— Як ти міг обмінюватися філософськими поглядами з Хадербгаєм?

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що Хадербгай був навіжений.

— Навіжений чи ні, він ніколи не був набридливим.

— І що ж нам ніколи не набридає? — запитав він, сідаючи в машину.

— Почуття гумору? — припустив я, сідаючи біля нього.

Я був у них у руках, просто як у в’язниці, бо я нічого не контролював. Він знову розсміявся і кивнув водію, чиї очі заповнили тонкий прямокутник дзеркала заднього огляду.

— Веди нас до істини,— скомандував ватажок водієві на хінді, пильно за мною спостерігаючи.— Це завжди так освіжає, у цю пору доби.

Розділ 10

Водій пробивав собі дорогу крізь щільний полудневий трафік і вже за декілька хвилин досяг складу в індустріальному районі. Склад стояв далеченько від інших будівель. Данда вже був на місці. Мого мотоцикла припарковали на гравійній доріжці перед будівлею.

Водій припаркував автомобіль. Вхідні ролети складу піднялися трохи більше ніж наполовину. Вийшовши з машини, ми зупинилися біля дверей, а потім почувся гуркіт ланцюга, і ролети знову опустилися.

У мене було почуття великої тривоги. По-перше, мені не затулили очей і дозволили побачити місцезнаходження складу й обличчя вісьмох чоловіків усередині. По-друге, на лавках попід стіною складу лежала велика кількість електроінструментів, факелів і важких молотів.

Було важко на все це не витріщатися. Отож натомість я зосередився на низькому кріслі, що самотньо стояло біля дальньої стіни невеликого складу. Воно було з меблів для басейну — шезлонг, оббитий вінілом кислотно-зеленого і лимонного кольорів. Під кріслом була велика пляма.

Данда — вузенькі вуса й коротка історія в очах — ретельно мене обшукав. Вилучив мої два ножі та віддав їх ватажку, який, трохи порозглядавши мою зброю, акуратно поклав ножі на лавку.

— Сідай.

Я не ворухнувся, і він терпляче склав руки і кивнув високому м’язистому чоловікові, який сидів разом з нами в машині. Чоловік почав рухатися в мій бік.

«Бий першим, і бий щосили»,— колись казав мені старий шахрай.

Тож коли здоровань підійшов до мене й замахнувся, щоб розтуленою долонею дати навідліг з правого боку голови, я ухилився від його руки та вдарив коротким сильним аперкотом. Я влучив йому в підборіддя.

Здоровань відступив на крок назад. Двоє інших дістали зброю. Це були старомодні револьвери армійського виробництва, що залишилися після забутої війни.

Ватажок знову зітхнув і кивнув.

Четверо чоловіків кинулись уперед, штовхаючи мене на зелено-жовте крісло. Вони прив’язали мені руки до задніх ніжок крісла мотузками з кокосового волокна. Просунувши мотузку під передньою частину крісла, вони прив’язали мої ноги.

Ватажок нарешті випростав руки і підійшов до мене.

— Ти знаєш, хто я?

— Критик? — припустив я, намагаючись не показувати свого страху.

Він нахмурився, оглядаючи мене з голови до ніг.

— Та нічого,— сказав я.— Я знаю, хто ти. Я впізнаю скорпіона, коли його бачу.

Ватажок кивнув.

— Мене називають Вішну,— повідомив він.

Вішну — чоловік, якого Санджай помилував після виснажливої війни; чоловік, який повернувся, створивши банду під назвою скорпіони.

— От чому так багато гангстерів називають себе на честь богів?

— А давай я назву тебе мертвим, ти, багінчудг! — просичав Данда.

— Якщо подумати,— задумливо провадив я,— Данда — це не бог. Виправ мене, якщо я не правий, але Данда лише напівбог. Хіба ні? Незначний божок?

— Стули пельку!

— Спокійно, Дандо,— угамовував його Вішну.— Він просто намагається змінити тему розмови. Не купуйся на його маячню.

— Напівбог,— міркував я.— Ти коли-небудь запитував себе, як часто ти витягуєш короткого сірника, Дандо?

— Стули пельку!

— А знаєш що? — сказав Вішну, починаючи нудитися.— Намахай його. Ну ж бо, Дандо. Намахай його, щоб не так радів, якщо хочеш.

Данда накинувся на мене, сиплячи ударами. Я вдало повертав голову праворуч і ліворуч, тому він влучав у мене лише один раз із трьох. Раптом він зупинився. Коли я перестав рухати головою в різні боки, то помітив здорованя, якому заїхав у підборіддя. Він відтягнув Данду, тримаючи його за плече.

А тоді здоровань зацідив мені в обличчя. У нього на середньому пальці був мідний перстень. Я відчув, як той перстень прохрустів по моїй щоці та щелепі. Чолов’яга знав свою справу. Він нічого не зламав, а просто ушкодив. Потім він змінив тактику і сильно ляпнув мене долонями з обох боків голови.

Якщо ти б’єш людину кулаками занадто довго, то незабаром або ти собі розкришиш кісточки на пальцях, або бідолаха помре, або можливі обидва варіанти. Але якщо ти потроху ламаєш людину, переконавшись, що хороший міцний ляпас дійсно болить, то можна продовжувати побиття цілий день, навіть не стискаючи руку в кулак.

Тортури. Все гладко, але тяжко. Тортурам притаманна напруженість, доцентрова сила, з якою просто неможливо боротися; тут нема чого навчитися — тут повсякчас темно.

Але я затямив одну річ: коли починають бити, ти тримаєш рота стуленим. Ти не патякаєш. Ти тримаєш язика за зубами, доки все не закінчиться. І не кричиш, якщо можеш витерпіти.

— Добре,— сказав Вішну за дві хвилини, які видалися місяцем.

Здоровило відійшов назад, узяв у Данди рушника і витер спітніле обличчя. Данда почав масажувати йому плечі.

— Розкажи мені про Пакистан,— зажадав Вішну, підносячи мені до рота цигарку.

Я затягнувся, усмоктуючи крапельки крові разом з димом, а потім видихнув усе це. Я гадки не мав, про що він.

— Розкажи мені про Пакистан.

Я просто на нього витріщився.

— Ми знаємо, що ти був на Гоа,— повільно мовив Вішну.— Ми знаємо, що ти забирав там зброю. Тому я запитаю тебе ще раз. Розкажи мені про Пакистан.

Зброя, Гоа, Санджай — усе поверталося назад одним вивертом кармінного керма. Але в мого страху є голос, і рано чи пізно він скаже: «Кінчаймо з усім цим».

— Чимало людей вважає, що столицею Пакистану є місто Карачі,— відповів я розпухлими губами.— Але це не так.

Вішну розреготався, а потім перестав.

— Розкажи мені про Пакистан.

— Чудова їжа, хороша музика,— повідомив я.

Вішну глянув на кінчик своєї цигарки, а потім на здоровилу.

І все почалося спочатку. І я кульгав крізь в’язке болото з кожним ляпасом, що наближав мене дедалі ближче до туману.