— Я не посміхаюсь телевізору.
— Усі посміхаються телевізору. Саме тому ми їх купуємо.
— Я не посміхаюсь телевізору.
— Друга Посмішка,— наполягала вона,— ввічлива, та, яку ми використовуємо, щоб запросити друзів у дім, коли вони стоять на порозі, або коли вітаємося з ними в ресторані.
— А вони там платять? — запитав я.
— Ти хочеш почути решту чи ні?
— Якщо я скажу — ні, ти зупинишся?
— Третя Посмішка — це та, яку ми використовуємо проти інших.
— Посміхаємося проти інших людей, так?
— Звісно. Ця — хороша. Для деяких дівчат найкращою посмішкою є та, яку вони використовують, щоб тримати людей на відстані.
— Я навіть не коментуватиму цього, тож перейдімо до четвертої.
— А-а-а! Четверта Посмішка — це та, яку ми даруємо своїм коханим. Це та, яка говорить: «Ти — єдиний». Ніхто інший не отримує цієї посмішки. Неважливо, наскільки ти щасливий з кимсь, і неважливо, наскільки тобі хтось подобається, навіть якщо ця людина подобається дуже-дуже — якщо ти її любиш. Ніхто ніколи не отримає Четвертої Посмішки, крім того, в кого ти по-справжньому закоханий.
— Що станеться, якщо ви розійдетесь?
— Четверта Посмішка зникне разом з дівчиною,— того дня сказала вона мені.— Четверта Посмішка завжди зникає з дівчиною. Для колишніх хлопців резервується Друга посмішка, ну, якщо він хороший колишній хлопець. Погані колишні хлопці отримують лише Третю Посмішку, якими б чарівними вони не були.
Я побачив, як Лайза нагородила продюсера-невдаху своєю найкращою Третьою Посмішкою. Потім пішов до чоловічого туалету, щоб змити новий бруд, що осів на мені після розмови з Ранджитом.
Обкладена чорно-кремовими кахлями вбиральня була більшою, елегантнішою, освітленішою, краще обставленою і комфортнішою за вісімдесят відсотків ванних кімнат у місті. Я закотив рукави сорочки, плюснув трохи води на своє коротке волосся, умився і помив руки аж до ліктів.
Прислужник вручив мені чистого рушника. Він посміхнувся, киваючи на знак привітання.
Однією з найбільших загадок Індії, а також її найбільшою радістю є ніжна сердечність бідняків. Чоловік не напрошувався на чайові. Більшість чоловіків, які користувалися вбиральнею, нічого не залишали. Він просто був доброю людиною у місці обов’язкового користування, він дарував мені по-справжньому люб’язну посмішку, передавав від однієї людини — іншій.
Ця доброта, яка йшла з глибини індійського серця, і була справжньою емблемою цієї нації та тим зв’язкам, що знову й знову вабить тебе в Індії або тримає тебе там вічно.
Я потягнувся до кишені, щоб дати йому чайових, і витягнув разом з грошима сріблястого конверта з листом Хадербгая. Передавши чоловікові чайові, я поклав конверта на широку стійку біля раковини, а потім, зіпершись обіруч, вирячився на своє віддзеркалення.
Я не хотів читати цього листа: я не хотів відкочувати камінь від входу в печеру, де заховав так багато подій свого минулого. Але Тарик сказав, що в листі згадувалася Шрі-Ланка. Я мусив його прочитати. Замкнувшись у кабінці, я поставив меча в кутку біля дверей і сів на тверду кришку унітаза, щоб прочитати листа Хадербгая.
Цього дня я тримав у руці маленьку блакитну скляну кульку — з тих, які в Англії називають мармуровими, і думав про Шрі-Ланку і про тих, хто помандрує туди від мого імені, як ти й обіцяв зробити. Я довго дивився на ту блакитну скляну кульку, що лежала на долоні після того, як підняв її з землі. Візерунок нашого життя відображається саме в таких крихких речах і ледь помітних формах. Ми є колекцією речей, які знаходимо, переживаємо, цінуємо та приховуємо в собі, інколи свідомо, інколи несвідомо, і саме ця колекція речей робить нас такими, якими є ми зараз.
Я додав тебе до своєї колекції, Шантараме. Ти є однією з прикрас мого життя. Моїм любим сином, як і решта моїх любих синів.
Мої руки почали тремтіти: може, від злості, може, від смутку, я не знав. Я не дозволив собі його оплакувати. Я не ходив на його могилу на цвинтар Марін-Лайнз. Я знав, що його тіла там немає, бо допомагав його ховати.
Гарячка почала обпікати мені обличчя, пробираючи до кісток. «Мій любий сину...»
...Думаю, ти мене зненавидиш, коли дізнаєшся всю правду про мене. Пробач мене, якщо зможеш. На мене тисне ніч. Я з тих чоловіків, яких би всі ненавиділи, якби знали всю правду про них. Але з чесністю, необхідною для такого листа, написаного напередодні війни, на яку ми йдемо разом, я не можу заперечити, що заслуговую на ненависть деяких. І якраз цим особам я зараз скажу: «Ідіть до біса, всі ви».
Я народився, щоб так жити. Я народився, щоб за будь-яку ціну досягти мети. Чи я використовую людей? Звісно, використовую. Чи я маніпулюю людьми? Звісно, так. Чи я вбиваю людей? Я вб’ю будь-кого, хто жорстоко мені протистоїть. І це мій захист, і я терплю та стаю сильнішим, доки всі навколо падають, бо я слідую власній долі. У серці я не зробив нічого поганого, і мої молитви щирі. Думаю, що ти якимось чином це розумієш.
Я завжди тебе любив, ще з нашої першої зустрічі тієї ночі. Ти пам’ятаєш? Коли я відвів тебе до сліпих співаків? Це така ж істина, як і будь-яка погана річ, про яку ти дізнаєшся. Погані речі насправді відбувались, і я вільно про це кажу. Але хороші речі — настільки ж правдиві, навіть попри те, що вони є істинами серця і не мають іншої реальності поза тим, що ми відчуваємо і пам’ятаємо. Я обрав тебе, бо люблю, і люблю тебе, бо обрав. Це і є правдою, синку.
Якщо Аллах покликав мене до Себе, і ти це читаєш після того, як мене не стало, то немає причин для суму. У мене є багато запитань, а Всевишній, як ти знаєш,— це відповідь на всі запитання. Тож нехай мій дух зіллється з твоїм і духом усіх твоїх братів. Ніколи не бійся. Я завжди буду поряд. Якщо ти заблукаєш, або будеш у меншості, або опинишся покинутим, то відчуєш батькову руку на своєму плечі і зрозумієш, що моє серце — там, з тобою та усіма моїми синами, у битві.
Будь ласка, дозволь моїй душі покірно схилитись у молитві з твоєю, хоч ти й не набожна людина. Спробуй знайти хвильку, бодай на невеличку молитву щодня, якщо зможеш. Я буду інколи відвідувати тебе під час молитви.
І запам’ятай цю — останню — пораду від мене. Люби правду, яку ти знайдеш у серцях інших. Завжди дослухайся до голосу любові у своєму серці.
Я поклав листа і конверта собі до гаманця, і моє серце гайнуло на вершину гори.
Я побачив почерк Хадербгая. Побачив, як денне світло сяє на його шкірі кольору кориці. Побачив, як тріпочуть під час розмови його красиві довгі пальці — настільки елегантні, неначе мають морське походження. Побачив його посмішку. Побачив сяйво його думок, що лилося з його бурштинових очей, відбиваючись від блакитної скляної кульки, і я його оплакав.
На мить я уявив нас — мого прийомного батька та його покинутого сина — у якомусь зовсім іншому місці, поза осудом і провиною, у місці прощення та спокути.
Любов, яку ми не віддали світу,— це гріх проти самого життя, а сум — це один зі способів виявити свою любов. Я відчув це тоді і дозволив цьому відбутися — дозволив повернутися тузі за ним. Сила в його очах, і гордість від того, що я зробив щось, чим він захоплювався, і любов у його посмішці... Туга, туга за втраченим.
Наповнений кров’ю барабан стукотів десь недалеко. Зненацька мені стало жарко, і я почав задихатися. Я схопив меча. Я мав піти. Я мав підвестися й піти.
Було вже запізно. Горе, роками приховане за запиналами люті, перетворилося на сльози. Безладні й гучні.
— Сер? — крикнув мені прислужник, мабуть, уже наслухавшись моїх ридань.— Може, вам потрібно більше туалетного паперу?
Я зареготався. Бомбей мене врятував, і вже не вперше.
— Зі мною все гаразд,— відповів я.— Дякую за турботу.
Я вийшов з кабінки, поклав меча на полицю для рушників і вмився холодною водою.