— І дівчата приходять до тебе і йдуть з твоєї зеленої кімнати?

— Я втратив надію ще колись побачити Карлешу,— пояснив він, відводячи погляд.— Стратегія Дідьє з тими футболками не спрацювала. Може, просто така наша доля.

— Гадаєш, кохання може спалахнути з однією з цих дівчат?

— Ні,— мерщій відповів він, знову засяявши.— Я ж росіянин. Ми, люди Р, кохаємо дуже міцно і дуже глибоко. Саме тому наші твори й музика такі навіжені від пристрасті.

Він навіжено та пристрасно працював з Навіном, і вони стали інтуїтивною командою. Дідьє працював з ними над справою, яка привернула загальну увагу: вони возз’єднали втрачених коханців і водночас розкрили рабовласницьке угрупування, що призвело до арештів і знищення банди.

Після цього наш небезпечний елегантний француз присвячував дедалі більше часу й серйозності «Бюро втраченого кохання», і коли не займався справами в «Леопольді», то завжди був з молодими детективами, працюючи над разюче невідкладною справою.

Вінсон продав свій наркобізнес конкуренту і повернувся до ашраму з Ранвей. Після кількох тижнів покутного миття підлоги він надіслав Карлі листа, розповідаючи, що не дуже ладнає зі святим у ашрамі, але непогано зійшовся з садівниками, які вирощують марихуану. Він був щасливий і працював над новим бізнес-планом з Ранвей.

Халедова компанія не фінансувала жодних фільмів, і коли на півдні вбили копа, перемир’я між поліцейською бандою і мафіозною бандою порушилося. Блискавичний Диліп працював на потрійних змінах, бо кількість в’язнів зростала.

Журналістку побили на власному порозі за правду, а політика побили на власному порозі за те, що не збрехав. Сутички між поліцією і компанією Халеда під час судових засідань були звичною справою, а інколи перетворювалися на заворушення. Компанія звинувачувала кожного прокурора в релігійному упередженні, а копи вважали кожен удар умисним.

Корона Халеда почала сповзати, й Абдулли не було, щоб її поправити. Містично-схиблений мафіозний дон втрачав контроль, його зайве насилля було образою для беззаконня, і всі на чорному ринку хотіли це зупинити.

Ми не могли зупинити Халеда, але таки зупинили Блискавичного Диліпа. Карла сказала, що має для мене подарунка на день народження, але хотіла презентувати його раніше.

— Я не святкую...

— Твій день народження. Я знаю. То хочеш дізнатися, що це за подарунок, чи ні?

— Гаразд.

— Коп, якого ми записали на фетиш-касети,— сказала Карла.— Це Блискавичний Диліп.

«Карма — це молот, а не пір’їна»,— згадав я слова Карли.

— Дуже цікаво.

— Хочеш дізнатися його фетиш?

— Ні.

— Багато харчової плівки,— розповіла Карла.

— Прошу, зупинися.

— Залишили відкритими лише його рот і соромоту.

— Гаразд, досить.

— А дівчина мала бити його по соромоті мухобійкою.

— Карло.

— Пластиковою, звісно, а потім...

Я приклав долоні до вух, та повторював «ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля», аж доки вона не зупинилася. Це було дітвацтво і принижувало нас обох, але спрацювало.

— Добре. Оскільки це твій подарунок на день народження і ми можемо змусити Диліпа робити, що забажаємо,— мовила Карла, і лиха посмішка засяяла бунтівним духом,— як ти хочеш розпорядитися фільмом Блискавичного Диліпа?

— Здогадуюся, що ти вже це обдумала.

— Гадаю, йому пора піти на пенсію,— запропонувала Карла.— І хай покається через своє жорстке поводження з ув’язненими. Розжалуваний, знеславлений і без пенсії.

— Круто.

— Блискавичний Диліп роками копав власну могилу, кожним своїм ударом,— заявила Карла.— Думаю, уже прийшов його час упасти в неї.

— Коли?

— Я завтра попрошу «Без проблем» доправити повідомлення з вимогою звільнитися протягом двадцяти чотирьох годин, або ми все опублікуємо. Тобі підходить?

— Без проблем,— посміхнувсь я, радіючи можливості позбутися Диліпа і роздумуючи, хто стане наступним Блискавичним Диліпом і наскільки більше нам доведеться платити.

— Я також думала, що йому варто усамітнитись десь у далекому селі,— уголос міркувала Карла.— Те, з якого він приїхав, якраз підійде. Я певна, що люди, які спостерігали, як він ріс, знатимуть, що робити зараз.

— Вони зроблять це десь у віддаленій місцині, якщо добре його знають.

Розділ 86

Близнюк Джордж перебував у спеціально обставленій кімнаті пентгауза в готелі «Магеш», і за ним доглядав Скорпіон Джордж і найпрестижніші лікарі. Готель надав спеціалістів завдяки міжнародним зв’язкам, і Скорпіон найняв медиків з найкращих індійських лікарень.

Схоже, для Близнюка було вже запізно, бо худе тіло здавалося і в’яло з кожним днем, але він обов’язково вітав кожного нового медика жартом і посмішкою.

Скорпіон змушував нас страждати, дивлячись на Близнюка, бо ніхто інший не залишався так надовго, щоб страждати, слухаючи його.

— Я не пам’ятаю, коли їв,— сказав Скорпіон, коли ми стояли біля дверей кімнати Близнюка.— І в мене з’явився мозоль від ходіння туди-сюди, коли я хвилююся за Близнюка. І це заслужено, бо в усьому винен я.

— Усе гаразд,— мовила Карла, беручи його за руку.— Ніхто не звинувачує тебе, Скорпіоне.

— Але це моя провина. Якби я не шукав того святого, то Близнюк не підхопив би лихоманку денге і все було б нормально, як раніше.

— Ніхто так не любить Близнюка як ти,— відповіла Карла, відчиняючи двері.— Він це знає.

Близнюк лежав на повністю регульованому лікарняному ліжку, з трубками, які стирчали звідусіль. Його ліжко накривав новий поліетиленовий тент. За Близнюком наглядали дві медсестри, перевіряючи покази приладів, встановлених ліворуч від ліжка.

Близнюк усміхнувся, побачивши, як ми підходимо. Він мав жахливий вигляд. Його худе тіло було кольору розрізаної хурми, а шкіра обтягувала череп.

— Привіт, Карло,— радісно озвався Близнюк, хоча голос його був зовсім слабкий.— Привіт, Ліне, друже. Так добре, що ви завітали.

— Збіса приємно бачити тебе, чоловіче,— сказав я, махаючи йому крізь поліетилен.

— А може, пограємо? — замуркотіла Карла.— Ну, хіба що ти вважаєш, що ці медикаменти притупили твою концентрацію.

— Ще не можу грати в карти, хоча й хотілося б. Я лежу в цьому поліетиленовому наметі вже кілька тижнів, розумієте, і лікарі не наважуються його забирати. Кажуть, що моя імунна система не працює. Гадаю, ці апарати лише для вистави. Вони підтримують моє життя за допомогою гумок і доброти. Мої органи здаються один по одному, як пасажири, що виходять з поїзда, знаєте?

— Тобі щось болить, Близнюче? — запитала Карла.

Він дуже повільно посміхнувся, а сонячне проміння розганяло тіні.

— Я здоровий, як огірочок,— заявив він.— Мене підсадили на крапельницю. І так ти знаєш, що вже помираєш, хіба ні? Коли всі найкращі наркотики раптом стають легальними, і ти можеш вживати скільки заманеться. Це позитив негативу, так би мовити.

— Я все одно не проти зіграти кілька партій,— усміхнулася Карла,— поки ми в позитиві.

— Як я вже казав, моя імунна система у стічній канаві. Саме тому тут цей тент. І ти можеш нашкодити мені. Кумедно, еге ж?

— Близнюк Джордж здається? — дражнила Карла.— Ну звісно, ти здатен пограти з нами в карти. Ми роздамо партію, а я триматиму карти для тебе, не дивлячись на них. Ти ж довіряєш мені, правда?

Карла ніколи не махлювала в жодній грі, і Близнюк це знав.

— Спочатку треба це узгодити з ними,— мовив Близнюк, киваючи на медсестер.— Вони тримають мене на короткому повідку.

— Починаймо,— відповіла Карла, підморгуючи жінкам.— А якщо вони хвилюватимуться, ми зупинимося. Де карти?

— У верхній шухляді комода, якраз біля вас.

Я висунув шухляду. Там була колода карт, дешевий годинник, невеличкий дзвіночок з браслета, бойова медаль, що могла дістатися від батька, хрестик на ланцюжку і зношений терплячими злиднями гаманець.

Карла підсунула ближче до ліжка три стільці. Я дав їй карти, і вона їх перетасувала, розкладаючи партію на вільному стільці. Вона тримала карти Близнюка біля поліетиленового щита.