Я повернувся до нього. Він тримав у руці зброю.

— Саламалейкум, Халеде,— привіталася Карла: вона теж тримала пістолета.

— Валейкумсалам,— відповів він.— Що ви робите?

— Де Абдулла? — запитав я.

— Він мертвий.

— Ой, ні, ні,— вичавив я.— Прошу, ні.

— Нехай Аллах забере його душу,— мовила Карла.

— А ти певний, що він загинув? — перепитав я, давлячись словами.— Де він?

— Коли я його знайшов, то згори лежало ще четверо мерців. Одним з них був Вішну. Я знав, що цей зарозумілий горлоріз сам тут з’явиться, щоб позловтішатися. А тепер він мертвий, і моя компанія забере все його майно.

— Де тіло Абдулли?

— З тілами моїх загиблих,— розповів Халед.— У їдальні. І я питаю востаннє: що ви тут робите?

— Цей негідник забрів куди не слід,— пояснив я, відкидаючи тканину, щоб показати обличчя ДаСилви.— Ми повертаємо його назад. Він був одним з твоїх чи їхніх?

— Його ми використали, щоб поставити пастку,— сказав Халед.— Я сам стріляв у нього, коли ця сволота відіграла свою роль, але він утік.

— Він повернувся,— повідомила Карла.— Халеде, ми можемо залишити його тут? Ми не хочемо вплутувати сюди Ідриса.

— Залиште його. Мої люди незабаром повернуться з вантажівками. Я покладу його з іншими тілами, які ми завтра викинемо у стічну канаву.

— Халеде, я не хочу бачити тіло Абдулли,— зізнався я.— Ти можеш мені присягнутись, що він загинув?

— Валла! — відповів він.

— А я хочу його побачити,— сказала мені Карла.— Але ти не мусиш іти зі мною.

Скрізь разом, ніколи окремо,— але інколи ви двоє робите те, що мусить робити лише один.

— Я піду,— вирішив я, уже почуваючись погано.— Я піду.

Халед повів нас крізь художню залу до головної їдальні. На столі акуратно було покладено чотири тіла — так наче безхатченки спали разом на вулиці.

Я одразу ж помітив Абдуллу, бо його довге чорне волосся звисало з краю стола. Я хотів відвернутись. Я хотів утекти. Те красиве обличчя, те левине серце, те полум’я в небі — я не міг бачити його спустошеним і холодним.

Але Карла підійшла до нього, поклала голову на груди і розридалася. Я змусив себе рухатися. Почовгав до столу; провів пальцями по головах мертвих, відчуваючи наче бриз, і взяв Абдуллу за руку.

Його обличчя було суворе, і мене це втішило. Він був у білому, але скрізь проглядалася кров. Рана перетинала його чоло там, де натягнули білий каптур, але горде обличчя, брови, ніс і борода, неначе у літнього короля, були окроплені й залиті червоним.

У нього стріляли і кілька разів проштрикнули ножем, але почервоніле обличчя було без травм.

Всередині мені аж засудомило: його час зупинився! Мої власні нитки часу завібрували, відчувши одну втихомирену струну гармонії.

Боліло бачити відсутність подиху, життя, любові. Було важко дивитися на тіло чоловіка, якого вже колись оплакував.

Карла правильно змусила нас плакати. «Якщо не попрощаєшся,— колись сказав мені один ірландський поет,— то вже ніколи цього не зробиш». І нам знадобилося багато часу, щоб попрощатися.

Нарешті я відпустив мертву руку, і разом з нею рухнула і легенда про цього чоловіка. Кожен, хто нас залишає, також залишає незаповнений простір. Карла повернулася зі мною на веранду, вже заспокоївшись, але зажурена: знала, що всередині нас обох порожня печера — печера, яка знову і знову затягатиме нас у розпач і спогади.

Халед чекав на нас.

— Ви маєте поквапитися,— порадив він.— Моя компанія сьогодні дуже нервова.

— Твоя компанія?

— Компанія Халеда, Ліне,— відповів Халед, насупивши брови.— Сьогодні вночі ми відібрали життя Вішну, а тепер заберемо все, що він мав. Сьогодні вночі народилася компанія Халеда. Такий був план. Узагалі-то, це Абдулла придумав використати себе як приманку.

— А знаєш, Халеде...— почав я, щоб розібратися з ним, але зупинився, бо цієї миті з тіні вийшов чоловік.

— Саламалейкум, Шантараме,— сказав Таурег.

— Валейкумсалам, Тауреже,— відповів я, стаючи ближче до Карли.

— Таурег тимчасово запропонував свої послуги,— пояснив Халед.— Він усе це організував. А тепер він удома, у компанії Халеда.

— Це ти все спланував, Тауреже?

— Так. І тримав тебе подалі, натравивши на ірландця,— зізнався Таурег.— Бо ти потиснув мені руку.

— Прощавай, Халеде,— мовив я.

— Аллагафіз,— озвалася Карла, на сходах беручи мене за руку, бо ми обоє трохи похитувалися.

— Худагафіз,— відповів Халед.— До наступної зустрічі.

Коли ми досягай підніжжя гори, Карла мене зупинила.

— У тебе є ключі від стану благодаті?

— Я завжди маю ключі до свого мотоцикла,— запевнив я.— Хочеш проїхатись?

— О так, прокатаймося,— сказала вона.— Я настільки розбита, що лише свобода може врятувати.

Ми поїхали до храму, де тієї ночі заховалися Ідрис та учні, й розповіли їм, що небезпеки вже немає. Ідрис послав спортивного молодого учня розповісти все Силвано. Ми прийняли благословення від мудреця і поїхали далі.

Ми каталися кілька останніх годин перед світанком, довго їхали в нікуди, мотоцикл торохтів порожніми бульварами, на яких світлофори з обох боків миготіли зеленим, бо ніхто в таку годину не зупинявся на червоне.

Ми припаркувалися біля повільнішого, не такого крутого шляху на гору. Я припнув мотоцикла до молодого дерева, щоб він не боявся, і ми пішли довгим, пологим, звивистим шляхом на вершину.

Карла трималася за мене. Я обхопив її за талію, підтримуючи і трохи полегшуючи дорогу.

— Абдулла,— кілька разів тихо повторила вона.

Абдулла.

Я згадав, як вона повторювала це, щоб розвеселити мене на крутому шляху. Я згадав, що Абдулла був другом, з яким я міг сміятись і дражнитися. Ми з Карлою обоє плакали під час підйому.

Досягнувши табору, ми побачили там учнів, які вже почали повертатися всі до роботи і віри.

— Гаразд, тут занадто метушливо,— вирішила Карла, зіпершись на моє плече.— Ходімо на зелений пагорб.

Ми попрямували до імпровізованого тенту на пагорбі. Я безперешкодно всадовив її там. Карла просто впала на ковдру, неначе уві сні, й за хвилину вже відключилася.

Серед наших припасів була велика пляшка води. Я намочив рушника і промив порізи й садна, які вже уявив, а тепер віднайшов на її руках і ногах.

Вона час до часу стогнала, коли тканина і вода заважали сну, але не прокинулася.

Коли рани на її руках і ногах були чисті, я обробив їх олією куркуми. Ці ліки використовували всі на горі, щоб гоїти порізи й подряпини.

Коли я закінчив втирати олію в її поранені ноги, Карла згорнулася на боці й поринула в сон, який усе стирає.

Абдулла. Абдулла.

Я взяв воду до лісу, сходив до вітру, обмився, відшкрябався і повернувся: Карла вже сиділа, задивившись на шматочок неба.

— З тобою все гаразд? — запитав я.

— Зі мною все гаразд,— сказала вона.— Де ти був?

— Мився.

— Після того як обробив мені порізи на руках і ногах.

— Я люблю гігієну.

Я вмостився біля неї, а вона вмостилася біля мене.

— Його вже немає,— мовила вона, притискаючи обличчя до моїх грудей.

— Його вже немає,— відгукнувсь я.

День підняв блакитного прапора, і звуки життя пробудилися від сну — вигуки, сміх, пташиний щебет, знахабнілий у світлі дня, а ще голубині тремтливі історії кохання.

Карла знову заснула, а я вгамувався поруч, у спокої, який може створити лише сонне кохання, і все це попри думки про Абдуллу, які, немов отвори від куль у свідомості, все продовжували кривавитися.

Він був дисциплінований, він був готовий пролити кров за друга, він був достатньо безжалісний, щоб зганьбити власну честь, і я був по-своєму такий самий.

Нарешті я теж заснув, опинившись на хвилі словесної розради: слова, сказані Ідрисом, прокручувались у голові знову і знову, вівці рахували овець.

«Таємниця любові полягає в тому, ким ми станемо»,— повторювалася фраза. «Таємниця любові полягає в тому, ким ми станемо». І коли ми прокинулися наступного ранку, гомін складів перетворився на перший ніжний дощ нового мусону.