— Гаразд. Справедливо. Але я вважаю своїм завданням попереджати тебе про загрози.
— Твоїм завданням? — хихикнула вона.
— Так, а твоє завдання — попереджати мене,— посміхнувсь я.— Тож Діва поїхала з дівчатами?
— Охорона провела їх додому. Їм ще пояснювати свою відсутність цілу ніч.
— І я все це проспав?
— Так і було. Ми допомогли Джасванту поставити барикаду назад, я прийняла душ, повернулась у ліжко, і ти дуже зрадів мене побачити. До речі, дівчата переказували вітання.
Я почувався якось дивно. Я завжди прокидався перший, незалежно від того, який був зморений, і якщо в когось у сусідній кімнаті впала ручка на підлогу, то мій глибокий сон відразу переривався. Але якимось чином я проспав цілу розмову на власному ліжку.
Це було незвичне почуття, воно збивало з пантелику, доповнювалося повільним пульсом і розмитою свідомістю, а змагатися з ним було неначе ходити по палубі корабля, що розхитувався на хвилях. Мені знадобився час, щоб збагнути: я почувався спокійно.
«Спокій,— сказав мені колись Ідрис,— це ідеальне прощення і є протилежністю страху».
— Ти слухаєш, Шантараме? — посміхнулася Карла, трусячи мене за підборіддя.
— Я уважно слухаю, Карло.
— Добре,— розсміялася вона.— То на чому ми зупинилися?
— Ти розповідала мені, як ви з Кавітою все це організували,— нагадав я, тримаючи її близько.
— Кавіта, Діва і я. Зараз, Діва — найзаможніша дівчина Бомбея, тож коли вона влаштувала вечірку для фетишистів, багатії вишикувались у лімузинах.
— Але ж Діви там не було.
— Ми підлаштували, щоб її завернули на блокпосту і відіслали в місто: це пристойна відмовка за будь-яких непередбачених подій під час вечірки.
— Щоб захистити її активи.
— Щоб захистити її активи,— підтвердила Карла, ляскаючи мене по грудях на знак згоди.
Це вперше вона таке зробила: цей легенький жест цілком розслабленої у коханні жінки прошив мені шкіру.
— Тож ви влаштували ігри для фетишистів і камери?
— У нас було сім цілей, разом з редактором, але з’явилися лише п’ятеро.
— Цілі?
— Перешкоди на шляху прогресу, які ми хотіли перетворити на посудини змін.
— І тепер ці п’ятеро стали...
— Посудинами змін, і ми доможемося розселення нетрищ і ще більше уваги до прав жінок. Безпрограшний варіант у жіночому стилі.
Я сів на ліжку. Карла запропонувала мені рушника, просякнутого імбиром, і ми витерли обличчя й руки.
— Якщо ці хлопці справді великі цабе, Карло, то вони автоматично небезпечні. Це відео — бомба, і воно продовжуватиме цокати, доки існує.
— У нас є посередники,— зізналася вона, знову обіпершись на мою руку.
— Вони мають бути куленепробивними.
— Так і є,— сказала вона.— Ми попросили велосипедних убивць бути нашими представниками.
— Оце додає ситуації здорового глузду. Велосипедні вбивці?
— Я не маю жодних безпосередніх контактів. Вони самі ведуть переговори з тою стороною.
— Як це відбулося?
— Ти справді хочеш знати?
— Звісно ж, я хочу знати.
— Ну,— здалася вона, сідаючи обличчям до мене в позу лотоса.— Ми з Рендаллом помітили, як велосипедні вбивці двічі слідкували за тобою, тож я послала Рендалла з’ясувати, чого їм треба.
— Він сам пішов на зустріч з велосипедними вбивцями?
— Без вагань.
— А він справжній охоронець,— посміхнувсь я.— Добре, що він з тобою.
— З нами,— виправила вона.
— Що ти про це думаєш, про Рендалла й Діву? Я знаю, що Навін божеволіє через неї і гадав, що вона теж добре до нього ставиться.
— Ми ж у ізоляції, Шантараме. Те, що відбувається в ізоляції, зостається в ізоляції. Краще не втручайся в це.
— Ти маєш рацію, мабуть. Повертаємось до велосипедних убивць.
— Тож Рендалл дізнався, що Абдулла найняв їх наглядати за тобою, а ще знайшов там кількох друзів.
— А коли ти дізналася, що їх можливо найняти, то так і вчинила.
— Так, і вони радо погодилися.
— Ага.
— Так, вони працюють над своїм іміджем. Вони б хотіли працювати в більш порядних галузях, ніж убивство людей за гроші.
— Щось на зразок погроз людям за гроші.
— Щось на зразок цього,— погодилася вона.— Це буде покращенням іміджу, але гадаю, що вони серйозно. Думаю, вони хочуть знайти власну нішу.
— Ага.
— Коли велосипедні вбивці погодилися проводити за нас переговори, я склала план. Я б не могла виконати його без них, бо важко було повірити, що хтось інший не прогнеться під тиском і не здасть нас. Коли Доля поставила їх у тебе за спиною, я поставила їх у себе за спиною.
— Узагалі-то, перед собою.
— Отож бо. Ішміт — бос, який веде переговори з посудинами змін.
— Я знайомий з Ішмітом.
— Він справжній джентльмен,— мовила вона.
— Просто сіль місяця.
— А Панкадж, його друг, якому ти справді подобаєшся,— він бунтівник. Я запросила його на вечірку фетишистів.
— Ну звісно. І тобі справді потрібно було тримати мене в невідомості під час цієї брудної оборудки ?
— Я захищала тебе,— запевнила вона.— Я тримала тебе подалі від лінії вогню.
— Неначе дурня?
— Неначе споріднену душу,— виправила вона.— Якби все це вибухнуло, то я мала переконатися, що тебе не зачепить вибухова хвиля. Ти ж також переховуєшся, пам’ятаєш?
Вона була прегарна у новому світлі. Вона захищала мене, оберігаючи часточкою своєї душі.
Вона запалила ще сім ароматичних паличок, і вони були неначе світлячки, що кружляли в різнокольоровій кімнаті, та вклала їх у пащі глиняних драконів. Я спостерігав, як вона ходить по спальні, і моя свідомість боролася з Часом, намагаючись зупинити все, окрім цього.
Карла знову сіла біля мене, узявши за руку.
— Якби я розповіла, що збираюся підштовхнути все місто в напрямку гуманного розселення нетрищ,— поцікавилася вона,— то ти приєднався б до цієї справи чи намагався б мене зупинити? Тільки чесно.
— Я спробував би тебе перевезти, й ми б разом оселилися в іншому місті.
— Саме тому я тебе і захищала,— мовила вона.
— І це причина?
— Ти допоміг би мені, бо кохаєш, але наміри були б чисті від самого початку, і це зробило б тебе вразливим. І мене, мабуть, також.
Я це осмислив, не до кінця розуміючи, але з’явилося інше запитання.
— Навіщо ти це зробила, Карло ?
— Ти не вважаєш цю справу досить важливою?
Вона мене дражнила.
— Навіщо ти це зробила, Карло?
Тепер вона мала подумати. Вона всміхнулась і пішла шляхом чесності.
— Щоб перевірити, чи зможу,— сказала вона.— Я хотіла побачити, чи зможу це втілити.
— Гадаю, що ти на все здатна, Карло. Але ми мали зробити все разом.
Вона знову розсміялася.
— Ти такий любий! — заявила вона.— І я дуже щаслива тобі про це розповісти.
Це вже занадто — це втілення всіх мрій. Сумнів — річ, яка бореться з коханням, підштовхував мене зі скелі, спонукаючи стрибнути. Я стрибнув.
— Я так кохаю тебе, Карло, що загубився в цьому, і так буде завжди.
Чоловіки в коханні не люблять настільки відкривати свої почуття, укладати зброю в руку жінки і підносити до власного серця, кажучи: «Агов, отак ти можеш мене вбити». Але це було нічого. Усе було гаразд.
— Я теж тебе кохаю, любий,— підтвердила Карла, сяючи всіма зеленими ферзями.— І завжди кохала, навіть коли здавалося, що це неправда. Я звихнута на тобі, тож краще звикай до цього, бо відтепер ми будемо нерозлучні. Ти ж розумієш це, правда?
— Розумію,— сказав я, підтягуючи її для поцілунку.— Ти все це довго й скрупульозно обдумувала, еге ж?
— Ти ж мене знаєш,— промуркотіла вона.— Я все роблю довго і скрупульозно.
Частина XIII
Розділ 72
Я надовго позичив Олегові своє житло. Оренду було сплачено на рік, і я радів, що в нього з’явився дім. Олег став щасливіший. Він обійняв мене аж з підлоги і поцілував. «Це російська традиція»,— сказав він.