Спочатку родина страждала через навернення, та коли Домінік з дружиною створювали свою сім’ю, вони вже цілковито інтегрувались у християнську комуну, так само як багато інших стали буддистами чи мусульманами, щоб позбутися ланцюгів кастової ієрархії.

Вони були тими самими людьми, тими самими сусідами, які лише обрали інше місце, щоб поєднатися з Джерелом. Але кожна релігія обурювалась, а інколи й жорстоко протистояла тертям усередині власного кола, і питання лишалося дуже спірним.

Ми проїхали Домініковим маршрутом по місту, від Нейві-Нагару до «Ворлі Джанкшн», перевіривши всі можливі дороги. Нас оминали вантажівки, переповнені індусами й мусульманами в молитві, їхні стяги маяли навколо — помаранчеві для індусів і зелені для мусульман.

Політики й багатії не зважали на ізоляцію, їздячи з озброєними кортежами порожніми дорогами, завжди женучи, неначе боялися погоні. Тут і там кілька сміливців ризикували вийти на вулицю. Коли ми їх помічали, а вони нас теж, то втікали геть. Але в іншому місто перед світанком було безлюдним.

Не було жодних зомбі, але вдосталь собак і щурів вешталися вулицями, шукаючи їжу, бо люди не забороняли їм цього. Вони захопили багато порожніх вулиць, завиваючи та гребучись у відходах.

Домінік був надзвичайно обережний. Індуси люблять собак і щурів. Індуси практично всіх люблять. Він навіть зупинився, коли навала щурів заблокувала нам проїзд, наче ті вівці на сільській дорозі.

Він газонув, блимнув дальніми фарами і посигналив. Щурі навіть не ворухнулися.

— Є якісь ідеї? — запитав він.

— Ти можеш постріляти в повітря, щоб їх розігнати. Копи чинять так з людьми, коли ті перегороджують дорогу.

— Не варіант,— сказав Домінік.

Худоребрий вуличний пес почав наближатися до нас, тремтячи, його тоненькі ноги дригалися на бігу. Індійські вуличні собаки жили тут тисячі років, і цей точно знав свій район. Він зупинився і почав якось складно гарчати і гавкати, неначе щось розповідаючи.

Щурі заметушилися, продріботіли геть, як густий сірий кожух, шукаючи іншого скупчення сміття. Собака почав на нас гавкати.

«Забирайтеся геть»,— начебто погрожував він.

Ми поїхали далі.

— Гарний собака,— озирнувся Домінік.

— Так, добре, що в нього не було друзів неподалік. В Індії від сказу щорічно гине тридцять п’ять тисяч осіб.

— Ти справді бачиш усе в негативному світлі,— зауважив він, повертаючи мотоцикла до Ворлі-Нака.

— Я бачу все з точки зору виживання, Домініку.

— Ти маєш впустити в серце Ісуса.

— Ісус уже й так у кожному серці, брате.

— Ти серйозно?

— Звісно. Я обожнюю його. А хтось хіба ні?

— Багато людей,— розсміявся він.— Дехто навіть ненавидить Ісуса.

— Ні. Блискучий розум, любляче серце, значна спокута: Ісус був неабиким. Вони можуть недолюблювати деяких християн, але ніхто не ненавидить Ісуса.

— Сподіваймося, що сьогодні вночі Його ніхто не зненавидить,— мовив Домінік, роззираючись навколо.

Ми досягай Ворлі-Нака — перехрестя на п’ять смуг під яскравими ліхтарями, з футбольним полем простору навколо єдиного копа, який був на патрулюванні.

Домінік під’їхав до нього і вимкнув двигун.

— Ти один, Магане? — звернувся на маратхі він.

— Так, сер. Але не зараз, сер. Бо ви приїхали сюди, сер. Хто цей білий тип?

— Він перекладач. Волонтер.

— Волонтер?

Маган мене огледів, ретельно стежачи, щоб я не робив жодних непотрібних рухів, бо лише безумець добровільно вийде на вулицю.

— Волонтер? Він що — божевільний?

— Та рапортуй уже в біса, Магане,— гаркнув Домінік.

— Сер! Усе спокійно, сер, відколи почалася моя зміна о...

Долинув подвійний глухий удар: доверху набита вантажівка досягла «лежачого поліцейського». Ми обернулись і побачили, як вона наближається зі сходу.

Величезна вантажівка мала дерев’яний кузов з бортами, що сягали по груди людям, які туди напхалися. Коли вантажівка проїжджала під ліхтарями, то помаранчеві прапори здавалися спалахами жовтогарячого світла.

Вантажівка подолала другого «лежачого поліцейського»; співаючі люди в кузові підстрибували вгору-вниз, коли колеса наїжджали на перешкоду, і від передніх до задніх, притиснутих до заднього борту, прокотилося дві хвилі.

«Рам! Рам!» — так вони співали.

Позаду нас почувся гудок, і ми розвернулися, щоб побачити іншу вантажівку, яка їхала з заходу. На ній маяли зелені прапори.

«Аллагуакбар!» — чулося звідти.

Ми всі обернулися на помаранчеву вантажівку, а потім на зелену. Було ясно, що автомобілі проминуть одне одного дуже близько — в тому місці, де ми стояли посеред дороги.

— Ну добре,— спокійно сказав Домінік, ставлячи мотоцикла на бокову опору.— Радуйся, Маріє.

— Нараяні,— пробубнів Маган, також молячись жіночому божеству.

Я стояв разом з копами. Ми вертіли голови праворуч і ліворуч, стежачи за просуванням вантажівок, які скидали швидкість і вже ледве повзли.

Маган — коп, який самотужки наглядав за широким перехрестям, мав при собі поліцейську рацію і бамбукового кийка. Я зиркнув на нього і піймав його погляд.

— Усе гаразд,— заспокоював він.— Не хвилюйтеся. Сер тут не сам, а з нами.

— А ми разом із сером,— на маратхі відповів я.

— Правда! — на маратхі мовив Маган.— Вам до вподоби місцевий алкоголь?

— Він нікому не до вподоби,— розсміявсь я, а він приєднався.

Водії вирішили перевірити свою вправність, проїжджаючи одне одного якомога ближче. Підручні в кабіні поховали бокові дзеркала і попіднімали прапори вгору. Інші перехилялися через борти, вигукуючи інструкції водіям і гатячи по дерев’яних дошках.

Вантажівки — слони на черепахах — повзли, неначе ті черепахи назустріч одна одній, так близько, що рятувала тільки віра. Неподалік нас ці вантажівки призупинилися, співаки біля співаків. У кожному кузові було приблизно по сто скандуючих чоловіків, їхня віра була шалена. Їхній піт освячував їх. На кілька куплетів їхні співи розгортались і зливались, слова перегукувалися зі словами, а потім помаранчеві вихваляли зелених, а зелені вихваляли помаранчевих, оспівуючи одного Бога.

Я стояв напружено, готуючись до будь-чого, але у вантажівках не було злості. Молоді студенти дивилися лише на своїх братів і на Бога, без упину читаючи молитви.

Вони були на завданні. Пожежні загони не могли доїхати на пожежі в індуїстських і мусульманських районах через натовпи людей. Молодь у вантажівках була громадськими свідками, які ризикували власними життями, щоб загроза не заважала світським органам влади виконувати свою роботу.

Їхня місія була священна — рятувати громади, і тому поза провокаціями. Вантажівки потихеньку роз’їхалися, не зупиняючи шалених співів, але без жодного злого погляду.

Коли вантажівки роз’їхалися, продовжуючи співати, я побачив її — Карлу. Вона стояла сама в дальньому кінці дорожньої розв’язки. Під’їхала на одній з вантажівок.

Вона була одягнена у чорні джинси, чорну блузку без рукавів і тоненький червоний плащ з каптуром, що ховав її чорне волосся, її дорожня сумка висіла на плечі. Її високі черевики були прив’язані до сумки. Вона стояла босоніж.

Я помітив, як вона махала вантажівці з зеленими прапорами, а потім побіг до неї.

— Я така рада тебе бачити! — сказала вона, коли ми обійнялися.— Гадала, що це забере цілу вічність.

— Що саме забере цілу вічність? — здивувавсь я, тримаючи її близько.

— Твої пошуки,— уточнила Карла, поки вуличні ліхтарі освітили зелених ферзів.— Я думала, що ти застряг десь із сумнівними суб’єктами. І збиралась тебе рятувати.

— Це кумедно. Я гадав, що якраз ти застрягла десь із сумнівними суб’єктами, і саме збирався рятувати тебе. Поцілуй мене.

Вона мене поцілувала і відхилилася, знову поглинаючи поглядом.

— Ти тренувався?

— Усе в житті — це тренування, Карло.

— Іди до біса, Шантараме. Використовувати проти мене мої ж рядки! Ганьба.

— Це не єдине, що я б хотів проти тебе використати.