Розділ 61

Треба було розшукати Абдуллу. Я мав дізнатися про те, що він робив чи не робив разом з Конкеноном. Я з’їздив до мечеті Набіла біля Нал-базару і до всіх інших місць, де Абдулла розслаблявся на товариському кораблі запеклих злочинців. Я лютував. Кулаки кривавилися. Я не міг вдавати ввічливість навіть зі знайомими.

— Де Абдулла? — запитував я знову і знову, не вимикаючи двигуна.

Міцні чоловіки, які ризикували своїм життям, вимагали поваги, тож озивалися відповідно:

— Пішов ти, Ліне. Хочеш зазирнути в дуло мого пістолета? Раптом він ховається там.

— Сам пішов. Де Абдулла?

Я знайшов його на нічному фестивалі співаків-суфіїв[135] — він співав. Присутні завели нескінченний наспів алі-мунни, і я знав, що це може тривати годинами, а співаки будуть ділити чилум у сяйливих естафетних колах.

Я привернув увагу Абдулли, і він одразу ж підвівся, делікатно ступаючи босими ногами між сидячими співаками.

Ми вийшли назовні, на гравійну стоянку, обсаджену деревами.

— Саламалейкум,— почав він, вітаючи мене поцілунком у щоку.

— Валейкумсалам. Що за біс, Абдулло? Невже ти вбив когось із цим ірландцем Конкеноном? Це тому того дня ти двічі в нього вистрелив? Щоб його заткнути?

— Ходи зі мною,— похмуро сказав Абдулла, схопивши мене за руку.

Ми заховались під широкою аркою магнолій, які тремтіли від легкого бризу, немов танцювали в повільному темпі. Ми присіли на велике каміння, залишеного рядком на відкритій місцевості як бар’єр для припаркованих автомобілів.

Співаки продовжували свої наспіви в наметі за кілька метрів від нас. Ворона, яка прокинулася запізно чи зарано, почала каркати з гілки у нас над головами.

На переплетені дроти повісили два яскраві ліхтарики, щоб освітити вхід до намету співаків. Ці стихійні молитовні зібрання інколи організовувалися в різноманітних місцях, коли давали дозвіл, а після сходу сонця все так само зникало без сліду.

Усе було мирно і безпечно, бо всі вірили, що коли потурбувати таку чисту молитву, то накличеш прокляття на сім поколінь. Це був ризик, на який ніхто не наважувався, навіть гангстери-конкуренти. Інколи саме ненароджені покоління нас захищають.

— Ми погоджувалися на контракти за межами власної компанії,— почав Абдулла.— Це було рішення Санджая. Думаю, у нього були політичні мотиви, але це лише мої здогадки. Першим завданням було вбивство бізнесмена.

Він зупинився, і я дав йому зібратися на думці. Я довго їздив, і день був кошмарний.

— Ірландець пропонував свої послуги усім компаніям. Санджай найняв його, а мене відіслав разом з ним наглянути.

Він знову зупинився.

— Але все пішло не так,— здогадався раптом я.

— Його дружина і дочка теж були вдома. Їх не мало там бути. Вони нас побачили і могли потім впізнати, але я не мав снаги їх убити.

— Звісно ж, ні.

— Але... Конкенон їх убив, а я це дозволив і все чув, тож тепер цим проклятий.

Абдулла, Абдулла, непереможний Абдулла. Я відчув, як він вислизає, неначе те кохання, коли міст занадто далеко, а земля на шляху до нього перетворюється на пісок.

— Що ж ти наробив, чоловіче?

— Він перерізав їм горлянки,— сказав він.

— Господи!

— Це було в газетах. Ти, мабуть, бачив.

Чоловік повішений, дружину з дочкою вбили, а гроші вкрали,— я пам’ятав цю історію. А пам’ятав тому, що вона мені не сподобалася.

— Після цього,— мовив Абдулла,— я сказав Конкенону, що коли ще хоч раз його побачу, то вб’ю. Я зупинив його співпрацю з компанією, а Санджай віддав усі наші контракти велосипедним убивцям.

— Чому ти не розповів мені? Той тип відкрив контракт на мене, хай йому грець.

— Мені було соромно,— зізнався він.

— Соромно?

Сором. Мені це знайоме. Та й Абдулла був моїм братом, а братерство не має обмежень.

— Ти мав розповісти мені, Абдулло. Ми ж брати.

— Але якби ти відхрестився від мене через ці ганебні дії?

Доля перетворює тебе на суддю так само часто, як і на підсудного. Я був утікачем від правосуддя, який працював на вуличному чорному ринку, а Абдулла підняв мене на суддівську лаву і вручив молотка. Я хотів його ним огріти.

— Ти мусив мені сказати.

— Я знаю,— погодився він, понуривши голову.

— Більше жодних таємниць,— наполіг я.— Ви з Дідьє, присягаюся, ви обоє обожнюєте таємниці.

— Більше жодних таємниць,— повторив він.

— Даси клятву солдата?

— Даю.

— Добре. Будь напоготові. Сьогодні я відвідав Конкенона, і він або відступить, або вискочить з печери жалячи.

— Ти пішов без мене?

— Усе було гаразд. Я мав підтримку.

— Ти його побив? — ожив Абдулла.

— Усе вийшло за межі цивілізованого. Будь обережний.

— Я пишаюсь тобою, Ліне,— сказав він.

— Ти такий один,— запевнив я.— Цього не повинно було статися, але з ним складно поладнати.

— Може, зайдемо всередину та приєднаємося до співів? — запропонував він.

— Дякую, але ні. Маю дістатися дому. Карла може бути там. Незабаром побачимося, брате.

По довгій широкій Марін-драйв я повернувся на Місто-Острів, а потім завернув до готелю «Амрітсар». Дорога була безлюдна. Біля дамби теж була порожньо. Ліворуч від мене дрімали будинки, спливаючи спокоєм в океан.

Раптом я помітив чоловіка, який грав на гітарі. Він сидів під вуличним ліхтарем на роздільній смузі бульвару.

Це був Олег. Я зупинився біля нього.

— Ти що робиш?

— Граю на гітарі,— радісно заявив він.

— Чому ти граєш на гітарі посеред дороги?

— Тут чудова акустика,— посміхнувся він, дратуючи мене.— Море позаду, а будівлі попереду. Це ідеально. А ти на гітарі граєш? Ми просто мусимо зіграти тут удвох. Ми могли б...

Я поїхав геть, дістався аж Нариман-Пойнту — і повернув назад та знову під’їхав до нього.

— Хочеш напитися? — запропонував я, поки гуркотів двигун.

— З тобою? — недовірливо запитав він.

Я знову зірвався з місця й дістався Нариман-Пойнту, а там розвернувся і ще раз поїхав до нього.

— Так! Я залюбки нап’юся,— вирішив він.

— Залазь, Олеже.

— А можна я покермую?

— Більше ніколи не говори такого про мого мотоцикла.

— Гаразд,— сказав він, сідаючи позаду і повісивши гітару на плече.— Добре знати межі.

— Міцно тримайся.

— А ми начистимо комусь пику, коли нап’ємося?

— Ні.

— Навіть одне одному?

— Злазь із мотоцикла, Олеже.

— Ні, ні,— спохопився він.— Просто якщо ми чубитимемося, то я пити не буду, бо ти брудно б’єшся.

— Пішов ти.

— Ми, росіяни, не вміємо брудно битися. Саме тому ми такі простаки.

— Олеже, якщо хоч раз іще згадаєш слово «росіянин», я викину тебе на узбіччя.

— Що ж я тобі маю казати? Я ж усе-таки росіянин.

— Давай називати їх людьми Р.

— Дійшло,— погодився він, міцно тримаючись.— Ми, люди Р, швидко все схоплюємо.

Він був хорошим пасажиром, а ще їхати з ним було весело. Мій настрій значно покращився, коли ми припаркували мотоцикла і піднялися сходами до моїх апартаментів у готелі «Амрітсар».

Коли ми підходили до моїх дверей, Карла відчинила свої, саме кудись виходячи.

Вона одягнула вечірню сукню без рукавів і високі кеди. Її волосся було зібране в Гульку і трималося завдяки кістці риби-меч, яку Карла придбала на рибному базарі. Вона вичистила її, відполірувала і на ширший край тієї кістки приладнала одну зі своїх каблучок з коштовним камінцем. У ній відбивалося кімнатне освітлення у неї за спиною.

— Ого,— сказав Олег, зазираючи до бедуїнського намету.

— Карло, це Олег. Він російський письменник і хороша людина в поганому місці. Олеже, це Карла.

Карла оглянула його з ніг до голови, нахиливши голову так само, як жінка в сяйливій чорній бурсі в Тауреговому арочному будинку. Щось було не так, навіть більше не так, ніж зазвичай. Карла поглянула на Олега. Посміхнулася.