— Олеже, твого друга виволікають на вулицю.
— То це так чи ні?
— Я зараз повернуся,— зітхнув я, а він почав їсти.
Я знав, як це працює. Тіло великого росіянина виволочуть на вулицю біля «Леопольда» і залишать за дванадцять дюймів від законної межі. Тож він опиниться у торговельній зоні.
Власники торговельних яток побачать це і виштовхають його зі своєї зони у канаву, за дванадцять дюймів від їхніх придорожніх крамниць.
Так він опиниться в комерційній зоні таксистів, а з часом його тіло буде на трасі, де його підбере «швидка допомога», якщо доти не переїде автобус.
Я вже бував на його місці — безтямним м’ясом, залишеним на милість світу. Я прикликав знайомого вуличного торговця і заплатив, щоб той запхав росіянина у таксі й завіз у лікарню.
Дідьє ще й досі приймав похвали і гарно розплачувався за втручання в роботу «Леопольда». Я повернувся до столика, виглядаючи третього росіянина: то були шалені роки, тож з власного досвіду я знав, що цілком доцільно розглядати можливість присутності третього росіянина.
— А третій є? — сідаючи, поцікавивсь я в Олега.
Витерши рота серветкою, він обернувся до мене, чесно дивлячись мені в очі.
— Якби був ще й третій росіянин,— мовив він,— то мене б тут не було. Усі бояться росіян. Навіть росіяни бояться своїх. Я ж росіянин. Можеш мені повірити.
— Чому Скорпіон тебе звільнив?
— Слухай. Він твій друг...
— Він ще й навіжений. Розповідай.
— Ну, він мов з’їхав з котушок після прокляття, яке наклав на нього якийсь святий. Я би просто вбив людину, яка посміла мене проклясти, або змусив забрати свої прокльони назад. Але ж я росіянин, а ми бачимо речі в іншому світлі.
— То що сталося?
— Мій колишній бос — твій друг — найняв дегустаторів.
— Дегустаторів?
— А ти зустрічав колись дегустатора?
— Ні, Олеже, але ти зустрічав.
— Індійські хлопчики. Гарні дітлахи. Вони куштують його їжу, аби пересвідчитись у тому, що вона не отруєна.
Я знав, що в орлиному гнізді Скорпіона справи йдуть поганенько. Близнюк уже звертався до мене. Я несерйозно сприйняв Скорпіонову одержимість прокляттям. Якщо Олег каже правду, то Скорпіон вскочив у халепу. Він був хорошою людиною в поганій ситуації, а саме тоді й мають втручатися друзі.
Але в моїй кишені була адреса Конкенона, а в «Леопольді» потрібно було згаяти час, чекаючи до півночі, тож я забув про горе-товариша.
— То ти сам пішов, чи звільнили?
— Я заявив, що не дозволю дітлахам куштувати його їжу,— розповів він.— І запропонував робити це самому. Я завжди голодний. Але він погано сприйняв критику. Він звільнив нас обох.
— А хто заплатив вам, щоб ви прийшли сюди й заварили кашу?
— Заплатили не мені, а йому,— сказав Олег.— Попросив випити разом востаннє. Я погодився, сподіваючись, що це буде наша остання зустріч. А потім, дорогою сюди, він каже мені, що отримав одне замовлення — наклепати якомусь французові в барі.
— І ти вирішив приєднатися?
— Я вирішив, що коли не наглядати за цим шаленцем, то він когось уб’є, а це може спаскудити візу.
— А ти в нас гуманіст,— вирішив я.
— Та хто ти в біса такий, щоб мене засуджувати?
Він усміхався, неначе те привітне цуценя. І він знову не помилявся, а коли людина має рацію, то тут уже нічого не вдієш.
— Пішов ти,— промовив я.— Тобі доведеться зі мною владнати, розумієш, якщо вже ти прийшов сюди зашкодити моєму другу.
— Я так тебе розумію! — запевнив Олег, порушуючи мою струнку теорію.
— Що?
— Я цілком тебе розумію,— загорлав Олег.— Обіймімося.
Він підняв мене на ноги (хлопець був дужчий, ніж здавалося) й обійняв.
Доля ніколи не бореться чесно. Доля підкрадається ззаду. Світ розплескався по озерах часу, і кожне озеро, крізь яке я падав, повертало мене в обійми, неконтрольовані й ніжні, мого втраченого брата в Австралії.
Я розірвав обійми і знову сів. Олег підніс руку, щоб замовити ще пива, але я його зупинив.
— То ти без роботи? — перепитав я.
— Так. А ти щось пропонуєш?
— Робота на три-чотири години.
— Коли починати?
— Трохи згодом сьогодні,— уточнив я.
— Що мені треба робити?
— Можливо, потрібно буде пробити собі шлях усередину, а потім пробити його назовні. Зі мною.
— Куди конкретно треба його пробити? — поцікавився він.— Я не займаюся банками.
— У будинок,— сказав я.
— А навіщо нам пробивати собі шлях усередину?
— Бо люди всередині не дуже мене люблять.
— Чому?
— А тобі не начхати?
— Це не головне.
— А що головне?
— Гроші, які я сьогодні програв у парі...— пояснив він.— Хочу їх подвоїти.
— А, це головне. Згода. То ти приєднаєшся?
— А нас можуть убити?
— А тобі не начхати?
— Звісно ж, не начхати. Мені навіть на тебе не начхати, а ми щойно познайомилися.
— Не думаю.
— Я росіянин. Ми швидко знаходимо друзів.
— Я маю на увазі, що, гадаю, нас не вб’ють.
— Гаразд, то скільки там буде людей?
— Троє,— мовив я.— Але один з них — ірландець на ім’я Конкенон — вартує двох.
— А до яких національностей належать інші двоє?
— Якого біса ти питаєш?
— Національність визначає ціну, чоловіче,— сказав він.— Усі це знають.
— Я не веду перепису, але раніше чув, що він працює з афганцем та індусом. Саме вони можуть бути там.
— Тож там буде троє чоловіків?
— Двоє чоловіків та ірландець, який вартує двох.
— Ірландець, афганець та індус?
— Можливо.
— Проти росіянина з австралійцем,— міркував він.
— Ну, якщо ти це так сприймаєш.
— Ще раз подвоїти.
— Ще раз подвоїти?
— Черт, да.
— Чому?
— На цю мить афганець з росіянином в одній кімнаті — це вже подвійний тариф.
— Дванадцять штук за бійку на вечір? Забудь про це.
Дідьє повертався до столика. Почувся вибух аплодисментів, і він кілька разів уклонився вечірнім завсідниками, а потім таки сів.
— Давай так,— запропонував Олег, нахиляючись ближче,— я піду з тобою, і якщо не впораюся, не плати взагалі нічого, але якщо впораюся, то отримаю всю суму.
— Дідьє, познайомся з Олегом,— представив я.— Ти закохаєшся в цього хлопця.
— Enchanté, monsieur[132],— розцвів Дідьє.
— А ви не проти моєї присутності за цим столом, мсьє? — ввічливо поцікавився Олег.— Враховуючи мою появу в барі разом з тим схибленим?
— Хто тільки не заходив у «Леопольд» зі схибленими! — вигукнув Дідьє.— І Дідьє може визначити такого метрів з п’ятдесяти і прострелити йому серце з тієї ж відстані.
— Я вже бачу, що ми добре ладнатимемо,— вирішив Олег, зручно зіпершись руками на стіл.
— Офіціанте! — гукнув Дідьє.— Ще по одному!
Я підніс руку, щоб зупинити офіціантів.
— Ми вже йдемо, друже,— повідомив я.— Ти в нормі?
— Але, Ліне! — насупився він.— Як же я розділю свій тріумф? Хто тепер вип’є зі мною?
— Наступний схиблений, який сюди зайде,— сказав я, обіймаючи його.
Розділ 60
Ми поїхали до Парелу й далі до району покинутих млинів. Інформація Таурега вказувала, що Конкенон розмістився зі своїм бізнесом з обігу наркотиків на порожньому заводі, який поділили на невеличкі офіси для оренди.
Уночі це місце перетворювалося на місто привидів, тобто багато людей під покривом ночі начебто бачили привидів у тій великій мережі заводських відділів. До закриття млинів чоловіки і жінки два покоління жили, працювали й помирали на цих акрах. «Ти ж знаєш, хто такі привиди? — одного разу запитав мене Джонні Сигар.— Померлі бідняки».
— Це місце здається безлюдним,— зауважив Олег, коли ми припаркувались і попрямували до рядів сірих безмовних будівель заводу.
— Уночі так зазвичай і є,— сказав я.— Він працює з четвертої будівлі. Завод 4А. Розмовляй пошепки.
Ми трималися біля загорожі, затіненої бігбордами, що рекламували найкращий-спосіб-збанкрутіти у сфері нерухомості та фондового ринку.
132
Я зачарований, мсьє (фр.).