— Олеже, твого друга виволікають на вулицю.

— То це так чи ні?

— Я зараз повернуся,— зітхнув я, а він почав їсти.

Я знав, як це працює. Тіло великого росіянина виволочуть на вулицю біля «Леопольда» і залишать за дванадцять дюймів від законної межі. Тож він опиниться у торговельній зоні.

Власники торговельних яток побачать це і виштовхають його зі своєї зони у канаву, за дванадцять дюймів від їхніх придорожніх крамниць.

Так він опиниться в комерційній зоні таксистів, а з часом його тіло буде на трасі, де його підбере «швидка допомога», якщо доти не переїде автобус.

Я вже бував на його місці — безтямним м’ясом, залишеним на милість світу. Я прикликав знайомого вуличного торговця і заплатив, щоб той запхав росіянина у таксі й завіз у лікарню.

Дідьє ще й досі приймав похвали і гарно розплачувався за втручання в роботу «Леопольда». Я повернувся до столика, виглядаючи третього росіянина: то були шалені роки, тож з власного досвіду я знав, що цілком доцільно розглядати можливість присутності третього росіянина.

— А третій є? — сідаючи, поцікавивсь я в Олега.

Витерши рота серветкою, він обернувся до мене, чесно дивлячись мені в очі.

— Якби був ще й третій росіянин,— мовив він,— то мене б тут не було. Усі бояться росіян. Навіть росіяни бояться своїх. Я ж росіянин. Можеш мені повірити.

— Чому Скорпіон тебе звільнив?

— Слухай. Він твій друг...

— Він ще й навіжений. Розповідай.

— Ну, він мов з’їхав з котушок після прокляття, яке наклав на нього якийсь святий. Я би просто вбив людину, яка посміла мене проклясти, або змусив забрати свої прокльони назад. Але ж я росіянин, а ми бачимо речі в іншому світлі.

— То що сталося?

— Мій колишній бос — твій друг — найняв дегустаторів.

— Дегустаторів?

— А ти зустрічав колись дегустатора?

— Ні, Олеже, але ти зустрічав.

— Індійські хлопчики. Гарні дітлахи. Вони куштують його їжу, аби пересвідчитись у тому, що вона не отруєна.

Я знав, що в орлиному гнізді Скорпіона справи йдуть поганенько. Близнюк уже звертався до мене. Я несерйозно сприйняв Скорпіонову одержимість прокляттям. Якщо Олег каже правду, то Скорпіон вскочив у халепу. Він був хорошою людиною в поганій ситуації, а саме тоді й мають втручатися друзі.

Але в моїй кишені була адреса Конкенона, а в «Леопольді» потрібно було згаяти час, чекаючи до півночі, тож я забув про горе-товариша.

— То ти сам пішов, чи звільнили?

— Я заявив, що не дозволю дітлахам куштувати його їжу,— розповів він.— І запропонував робити це самому. Я завжди голодний. Але він погано сприйняв критику. Він звільнив нас обох.

— А хто заплатив вам, щоб ви прийшли сюди й заварили кашу?

— Заплатили не мені, а йому,— сказав Олег.— Попросив випити разом востаннє. Я погодився, сподіваючись, що це буде наша остання зустріч. А потім, дорогою сюди, він каже мені, що отримав одне замовлення — наклепати якомусь французові в барі.

— І ти вирішив приєднатися?

— Я вирішив, що коли не наглядати за цим шаленцем, то він когось уб’є, а це може спаскудити візу.

— А ти в нас гуманіст,— вирішив я.

— Та хто ти в біса такий, щоб мене засуджувати?

Він усміхався, неначе те привітне цуценя. І він знову не помилявся, а коли людина має рацію, то тут уже нічого не вдієш.

— Пішов ти,— промовив я.— Тобі доведеться зі мною владнати, розумієш, якщо вже ти прийшов сюди зашкодити моєму другу.

— Я так тебе розумію! — запевнив Олег, порушуючи мою струнку теорію.

— Що?

— Я цілком тебе розумію,— загорлав Олег.— Обіймімося.

Він підняв мене на ноги (хлопець був дужчий, ніж здавалося) й обійняв.

Доля ніколи не бореться чесно. Доля підкрадається ззаду. Світ розплескався по озерах часу, і кожне озеро, крізь яке я падав, повертало мене в обійми, неконтрольовані й ніжні, мого втраченого брата в Австралії.

Я розірвав обійми і знову сів. Олег підніс руку, щоб замовити ще пива, але я його зупинив.

— То ти без роботи? — перепитав я.

— Так. А ти щось пропонуєш?

— Робота на три-чотири години.

— Коли починати?

— Трохи згодом сьогодні,— уточнив я.

— Що мені треба робити?

— Можливо, потрібно буде пробити собі шлях усередину, а потім пробити його назовні. Зі мною.

— Куди конкретно треба його пробити? — поцікавився він.— Я не займаюся банками.

— У будинок,— сказав я.

— А навіщо нам пробивати собі шлях усередину?

— Бо люди всередині не дуже мене люблять.

— Чому?

— А тобі не начхати?

— Це не головне.

— А що головне?

— Гроші, які я сьогодні програв у парі...— пояснив він.— Хочу їх подвоїти.

— А, це головне. Згода. То ти приєднаєшся?

— А нас можуть убити?

— А тобі не начхати?

— Звісно ж, не начхати. Мені навіть на тебе не начхати, а ми щойно познайомилися.

— Не думаю.

— Я росіянин. Ми швидко знаходимо друзів.

— Я маю на увазі, що, гадаю, нас не вб’ють.

— Гаразд, то скільки там буде людей?

— Троє,— мовив я.— Але один з них — ірландець на ім’я Конкенон — вартує двох.

— А до яких національностей належать інші двоє?

— Якого біса ти питаєш?

— Національність визначає ціну, чоловіче,— сказав він.— Усі це знають.

— Я не веду перепису, але раніше чув, що він працює з афганцем та індусом. Саме вони можуть бути там.

— Тож там буде троє чоловіків?

— Двоє чоловіків та ірландець, який вартує двох.

— Ірландець, афганець та індус?

— Можливо.

— Проти росіянина з австралійцем,— міркував він.

— Ну, якщо ти це так сприймаєш.

— Ще раз подвоїти.

— Ще раз подвоїти?

— Черт, да.

— Чому?

— На цю мить афганець з росіянином в одній кімнаті — це вже подвійний тариф.

— Дванадцять штук за бійку на вечір? Забудь про це.

Дідьє повертався до столика. Почувся вибух аплодисментів, і він кілька разів уклонився вечірнім завсідниками, а потім таки сів.

— Давай так,— запропонував Олег, нахиляючись ближче,— я піду з тобою, і якщо не впораюся, не плати взагалі нічого, але якщо впораюся, то отримаю всю суму.

— Дідьє, познайомся з Олегом,— представив я.— Ти закохаєшся в цього хлопця.

— Enchanté, monsieur[132],— розцвів Дідьє.

— А ви не проти моєї присутності за цим столом, мсьє? — ввічливо поцікавився Олег.— Враховуючи мою появу в барі разом з тим схибленим?

— Хто тільки не заходив у «Леопольд» зі схибленими! — вигукнув Дідьє.— І Дідьє може визначити такого метрів з п’ятдесяти і прострелити йому серце з тієї ж відстані.

— Я вже бачу, що ми добре ладнатимемо,— вирішив Олег, зручно зіпершись руками на стіл.

— Офіціанте! — гукнув Дідьє.— Ще по одному!

Я підніс руку, щоб зупинити офіціантів.

— Ми вже йдемо, друже,— повідомив я.— Ти в нормі?

— Але, Ліне! — насупився він.— Як же я розділю свій тріумф? Хто тепер вип’є зі мною?

— Наступний схиблений, який сюди зайде,— сказав я, обіймаючи його.

Розділ 60

Ми поїхали до Парелу й далі до району покинутих млинів. Інформація Таурега вказувала, що Конкенон розмістився зі своїм бізнесом з обігу наркотиків на порожньому заводі, який поділили на невеличкі офіси для оренди.

Уночі це місце перетворювалося на місто привидів, тобто багато людей під покривом ночі начебто бачили привидів у тій великій мережі заводських відділів. До закриття млинів чоловіки і жінки два покоління жили, працювали й помирали на цих акрах. «Ти ж знаєш, хто такі привиди? — одного разу запитав мене Джонні Сигар.— Померлі бідняки».

— Це місце здається безлюдним,— зауважив Олег, коли ми припаркувались і попрямували до рядів сірих безмовних будівель заводу.

— Уночі так зазвичай і є,— сказав я.— Він працює з четвертої будівлі. Завод 4А. Розмовляй пошепки.

Ми трималися біля загорожі, затіненої бігбордами, що рекламували найкращий-спосіб-збанкрутіти у сфері нерухомості та фондового ринку.