Сірі фігури — привиди чи демони — повільно підступали до нас.

Нутрощі човнів просякли сотнями років риб’ячого жиру, вони горіли і тліли, а дим навколо нас став блакитно-чорного кольору.

Чоловіки, які насувалися на нас крізь чорний туман і дощ, були цим усім покриті, бо самі все підпалили. Вони були сірими через попіл, і дим, і пил з дерев, у яких ховалися.

Дощова вода заплямувала їхні обличчя, перетворивши на сірих тигрів, що повільно рухалися крізь димові джунглі. Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що це були скорпіони.

Останнім вийшов з темряви Гануман — високий, як флагшток, та ще й кульгавий.

Час дійсно інколи уповільнюється, коли любов і страх з’єднуються з історією, навіть коли це історія такого маленького місця, як риболовецька бухта в Колабі. Серце б’є як молот, і ти починаєш бачити все водночас. Ти вже в якомусь іншому місці, уже десь убитий. Твій розум як ніколи гострий і як ніколи відзначає кожен вихор диму.

Я побачив скорпіонів, які наближалися до нас. Побачив людей, які продовжували танцювати позаду. Побачив дітей, собак і літніх людей, які сиділи на піску. Побачив п’ятнадцятьох пожежників, які стояли поміж хатами, а їхні обпалені уніформи ще й досі димілися.

Скорпіони були десь за шістдесят метрів. Вони озброїлися ножами й сокирами. Підпал був першою дією, і вони повернулися, щоб завершити виставу.

Я витягнув свої ножі з піхов і побіг у напрямку скорпіонів. Я сам не знав, що кою. Найважливішим для мене тієї миті було подарувати людям позаду час, щоб зреагувати і втекти. Я почав кричати. Здається, навіть горлати.

Після третього чи четвертого кроку я перестав думати, і щось ніби трапилося зі звуком. Я нічого не чув. Бажання — крила без птахів — пролітали крізь мене, як списи світла.

Тримаючи по ножу в обох руках, я біг тунелем, позбавленим звуку. Я навіть власного дихання не чув. Здавалося, що минула ціла вічність, але я знав, що коли наближуся, то все відбуватиметься занадто швидко.

До мене хтось приєднався. То був Навін, але він не біг поруч, а хапав мене за жилет і тягнув до землі. Я гримнувся так, що аж світ повернувся назад і всі вигуки, крики, сирени накотилися водночас. Після падіння Навін наполовину опинився зверху.

Він на щось показував. Я простежив поглядом за його витягнутою рукою і побачив копів, багато копів, які чимдуж бігли і стріляли. Скорпіони падали чи здавалися. Блискавичний Диліп уже лупцював одного з них.

Ми з Навіном ще й досі лежали на землі. Він посміхався, і плакав, і реготав, і все водночас. Він міцно стискав мене за плече.

Після тієї ночі він мене полюбив, той індійський ірландець, і більше ніколи не дозволив у цьому сумніватись. Інколи наш найхоробріший вчинок — це те, чого ми так і не зробили. А інколи та іскра, що запалює братню любов у братах не по крові — це ніщо як чистий намір.

Ми їздили колами навколо бухти, доки не прибули Абдулла, Ахмед і Високий Тоні. Я розповів Абдуллі все, що знав, а потім ми повернулися до джазового концерту на Бек-Бей.

Колектив уже зник, і там залишилося всього кілька дітей. Вони переказали нам повідомлення від Дідьє — улюбленця серед курців, що той поїхав на зустріч з якимось Джонні Сигаром.

Діва аж підскочила, коли побачила, як ми підходимо до її хатини в нетрищах.

— Що це ти в біса виробляєш, придурку? — вибухнула вона.

— Зі мною все гаразд,— сказав я.

— Та не ти,— гаркнула вона.— Інший придурок. Що ти це ти коїш, воюючи з клятими пожежами? Ти що — усі клепки розгубив?

— Ти була в безпеці з Дідьє,— запротестував Навін.— Мене не було лише годину.

— А хто оберігав тебе? — запитала вона, підходячи, щоб тицьнути його в груди.

Навін радісно вишкірився.

— Чого це ти такий веселий?

— Ти турбуєшся про мою безпеку,— пояснив Навін, крутячи пальцем перед її зухвалим носом.— Ти за мене тривожишся.

— Звісно ж, я за тебе тривожуся. І ти ще називаєш себе бісовим детективом!

— Овва,— сказав Навін.

— І це все, на що ти здатен?

— Овва.

— Якщо ти ще раз це повториш, я огрію тебе горщиком,— пригрозила Діва.— Стули рота і поцілуй мене.

Вони вже майже цим зайнялися, коли почувся запеклий гуркіт каструль і сковорідок, а також гучні голоси. Хтось пробирався нетрищами і дуже галасував.

Навін передав Діву до рук Сити, готуючись утекти через провулки на морському узбережжі. Ми з Джонні Сигаром, Дідьє і Навіном стояли обличчям до єдиного шляху, який вів з центральної частини нетрищ.

Почувся неймовірно гучний голос, що волав англійською. Це була Кавіта Синг. Коли вона зайшла на відкрите подвір’я перед хатиною Діви, ми побачили, що жінка усміхається, а жіноча почесна варта її підбадьорює. Діва повернулася разом із Ситою, аби привітатися з нею.

— Лише для тебе,— повідомила Кавіта, віддаючи Діві газету.— Сьогоднішня передовиця. Вона буде на прилавках за кілька годин, але я подумала, що тобі варто побачити її першою.

Діва прочитала передовицю, передивилася світлини свого батька, передала газету мені і впала Навінові в обійми.

Банду, відповідальну за різанину в маєтку Девнані, нарешті спіймали. Бандити зізнались у злочині й опинились у в’язниці. Це був африкано-китайський злочинний синдикат, який відповідав за більшість фармацевтичних насолод, що незаконно текли через Бомбей до Лагосу.

За словами копів, знищення банди і розкриття вбивства було тріумфом, до якого залучили офіцерів з кількох країн. Тимчасовий генеральний директор «Девнані Індастріз» — Раджеш Джайн — знову закликав зниклу спадкоємицю з’явитися і прийняти свій спадок.

Загроза для Діви тепер зникла, і вона могла полишити гасові лампи і знову жити в світі електрики.

— Ліне,— заговорив Дідьє.— Чи можу я запропонувати тобі свою флягу?

Він теревенив і жартував з Кавітою. Її міна вказувала на те, що я невчасно і це діє жінці на нерви.

— Кавіто, як ти дізналася, що Діва тут?

— Ви з Карлою психологічно пов’язані,— прогарчала вона, відпиваючи з фляги Дідьє.— Тож це ти мені скажи.

— Що це все означає?

— Ліне, а чому б тобі просто не поїхати додому? — порадила вона.— У тебе ж є дім, хіба ні?

Я не знав, чому вона злилася, але то було байдуже.

— Бувай, Кавіто.

Я вийшов на вулицю і тільки-но завів мотоцикла, коли поруч зупинився ще один, і хтось вигукнув моє ім’я. То був Раві — вуличний солдат компанії, який їздив зі мною в ніч, коли за мою голову була призначена винагорода.

— Абдулла наказав тебе знайти,— розповів він, залишаючись на мотоциклі, тримаючи руки на високому кермі.— Скорпіони вбили Аміра. І Фарід теж мертвий.

— Нехай їхні душі спочивають з миром,— сказав я.— Що сталося?

— Скорпіони виволокли Аміра з будинку і вбили посеред вулиці.

— Дідько.

— Фарід з’їхав з глузду. Він простріляв собі шлях до камер у поліційному відділку.

— І що було?

— Копи втекли, і Фарід убив трьох скорпіонів, які сиділи в камерах за підпал. Здоровань Гануман, він урятував Вішну. Він схопив шість куль, але таки пішов на той світ. Той вусань Данда, він також загнувся.

— Що сталося з Фарідом?

— Копи повернулися з купою зброї і пристрелили Фаріда. Кажуть, що влучили в нього аж шістдесят разів.

— Ялла[127].

— Звали з вулиці, чоловіче. Тепер тут ковбої проти індійців, а я маю забагато індійської крові для цього лайна.

Він блискавично від’їхав — одинокий кур’єр у мілітаризованій зоні. Він був наляканий і злий, а це завжди погана комбінація для чоловіка.

Я ніколи не бачив переляканого Раві. Він був з урівноважених, і кожна банда таких має. Але втрата двох повноправних членів компанії — тупоголового Аміра, який першим кидався танцювати під будь-яку музику і першим кидався в бійку, а ще Посередника Фаріда — чемпіона з боксу,— вона злякала молодого гангстера.

Загинули скорпіони. Загинули люди компанії. Ще більше приєднаються до них у темній червоній погибелі. Раві жив одним днем. Це була війна. Це був провал усього.