— Ти... ти, звісно ж, маєш рацію,— неохоче сказав він.— Я про це не подумав. Я спробую зупинити Дів, але Дідьє вже міг їх переконати. Пробач.
— Усе гаразд, Навіне. І якщо Діви таки відвідають нетрища, а ти отримаєш нагоду позмагатися з Бенісією, я миттю поставлю на тебе, хлопче, тисячу доларів.
— Серйозно?
Я дістав з кишені гроші та простягнув їх Навіну.
— Домовилися,— сказав Навін, простягаючи руку.
— Домовилися,— підтвердив я, тиснучи її.
— Як справи з Карлою? — поцікавився Навін.
— Нормально,— відповів я, може, навіть і переконливо.— А як справи з Дівою?
— Я з’їжджаю з котушок,— зізнався він, і це було дуже переконливо.
— Вона вже знає?
— Чи знає вона, що я з’їжджаю з котушок? — запитав він, а професійне занепокоєння затемнило його обличчя.
— Що ти її кохаєш,— уточнив я, чекаючи на реакцію.
Хлопчина був молодець. Зціпивши зуби, він замкнув кохання в собі, нічого не розкривши, і просто дивився на Діву з нетрищ, яка плескала в долоні під музичний ритм.
Деякі студенти вешталися від гурту до гурту, сміючись і теревенячи. Інші сиділи в шепітливій інтимності. Там трималися за руки, було трохи обіймів і випадковий поцілунок. Усе це було набагато скромніше, ніж можна було б очікувати від сексуально заведених двадцятирічних.
Це було дуже мило — ніжне кохання дітлахів, які розслаблено не хотіли думати про те, що це їм доведеться успадкувати місто, а музика грала і грала, м’яко відбиваючись від високих сусідніх будинків, де дітлахи й жили здебільшого.
Вони були синами й доньками майбутнього. Вони носили одяг гіпі, ділилися косяками та пляшками дешевого рому і грали музику біля моря. Але вони також отримували високі оцінки й не звертали уваги на те, що в юрмі були представники всіх релігій і всіх каст.
Вони вже стали чимось, чого раніше не існувало на берегах Міста-Острова, тож коли прийде їхня черга керувати компаніями й радами, ця молодь попрямує за іншими зорями.
Дві подруги Діви активно нахилялися до Дідьє, хапаючись за нього в поривах безконтрольного гиготіння. Вони взагалі не слухали музику. Кожне тихо сказане речення Дідьє змушувало їх зойкати йому в сорочку, щоб приглушити звук.
Він помітив мене і вислизнув від них попри те, що вони одразу надулися.
— Що тебе затримало? — запитав він, тиснучи мені руку.
Що ж мене затримало?
Суїцидальний напад Аршана на поліцейський відділок Колаби і легендарний скарб.
— Потім розповім. Ти як?
Дідьє мене не почув. Він показував дівчатам дуже скандальний жест.
— Як ти, Дідьє?
— Он там дві чарівні панянки, які б хотіли дізнатися про тебе більше, ніж потрібно.
Він помахав рукою, наче фокусник. Ми глянули на двох подруг, які сиділи за кілька метрів. Щось у них було написано на обличчях. Можливо, посмішки. Але я не був певен.
Хай що Дідьє їм розповів про мене, здавалося, це перетворило страх на захоплення. Дівчата підняли вгору руки й почали нам розмахувати. Чи то віталися, чи то захищалися.
Вони знову почали якось лячно посміхатись, і я не міг зрозуміти причину. Хлопці ніколи не розуміють, що саме гарненькі дівчата роблять зі своїми личками. Дівчата повставали, дуже спритно як на не надто атлетичних дівчат, і почали повільно наближатися до нас, ступаючи в ногу по траві босими підошвами. Схоже, вони були якраз атлетичними дівчатами.
Діви були танцівницями — танцівницями, які танцювали разом і багато практикувалися. Вони були вправні. Це я зразу зрозумів. Хлопці завжди розуміють, що саме гарненькі дівчата роблять зі своїми стегнами.
— Якщо вони запитають про вбиту тобою людину,— сказав Дідьє, поки Діви повільно линули по залитій місячним сяйвом траві,— то я сам про все розповім.
— Я ж нікого не вбивав, Дідьє.
— Справді? — непевно запитав Дідьє.— А чому ж я завжди гадаю, що вбивав?
— Привіт,— мовила одна з дівчат.
— Привіт,— приєдналася друга.
— Я такий радий, що ви тут, дівчата,— сказав я.— Ви просто мусите залишитися, поки моя дружина не повернеться з церкви.
— Твоя дружина? — здивувалась одна дівчина.
— З церкви? — писнула інша.
— Так. Вона буде з дітьми. Їх четверо, і їм усім менше чотирьох. Класно, що ви — хороші няньки. Ці діти — просто демони, а нам так потрібна перерва.
— Фу-у-у!
— А хіба ви не няньки? — невинно запитав я.— Дідьє запевнив, що ви працюватимете в понеділок, середу та п’ятницю по двадцять рупій за годину.
— Фу-у-у! — видали вони, відійшовши, щоб сісти з двома миловидними гарно одягненими хлопцями, які грали на барабанах табла.
— Глянь, що ти накоїв! — обурився Дідьє.
— Вбита мною людина? — заперечив я.— Ти сам про все розповіси?
— Ну, Ліне,— пробурчав він,— Дідьє — творець небилиць, і всі це знають, але погляньмо правді в очі: ти не даєш мені багато простору для творчості. Я використав трішки поетичної свободи. Якщо розповідати людям правду, то лише ми з Навіном вважатимемо тебе цікавим, і я навіть не певен щодо Навіна.
— Та що це взагалі таке? Паскудити Шантарама? Здай назад, Дідьє. З мене й так на сьогодні досить.
Він не встиг відповісти, бо раптом почувся крик.
— Мені здається, що це пожежа!
Ми обернулись у напрямку вогню, який підіймався десь на узбережжі, неподалік нас.
— Це риболовецька колонія,— помітив Навін.
— Горять човни,— погодився я.
— Залишайся з Дівою! — гукнув до Дідьє Навін, поки я біг до мотоцикла.
— Дівчата будуть зі мною в безпеці,— гукнув у відповідь він, обійнявши Дівиних Дів.— Але прошу, не дозвольте себе вбити!
Розділ 56
Ми з Навіном проїжджали гурти, що потоком виливалися з великих нетрищ, поспішаючи на пожежу в сусідній бухті. Ми зупинилися посеред вулиці, біля бетонного роздільника. З дороги було видно охоплені вогнем човни.
На узбережжі, де рибалки жили в недолугих хатинах, було темно, але бухта виходила на шосе з перехресною вулицею, і вогні малювали холодні картини пожежі буквально за двадцять метрів.
Човни вже перетворилися на почорнілі зморщені каркаси міцних суден, якими вони були раніше. Почервонілі роти розжареного вугілля палали у них на боках.
Човнам кінець, але вогонь не знищив будинків, і люди несамовито намагалися їх урятувати.
Ми з Навіном зав’язали навколо обличчя носовички, побігли через дорогу і приєдналися до рятувальних бригад, озброєних відрами. Я став між двома жінками, беручи відро в одної і передаючи іншій. Вони працювали блискавично і було важко не пасти задніх.
На узбережжі чути було крики жінок і дітей, відрізаних вогнем. Жінки з дітьми рятувалися в неглибоких хвилях.
Пожежники побігли крізь полум’я і дим, щоб їм допомогти. Вривались у хатини, аби рятувати дітей. Пожежників охоплювало полум’я, рукави й холоші швидко загорялися через розлиту в тісних будинках олію та гас.
Один рятівник з’явився з клубів диму, тримаючи на руках дитину. Його волосся горіло, але чоловік не зважав. Він пробіг повз, але я не міг розірвати ланцюга з відер і допомогти.
Поки я передавав відра з водою, мені в ніздрі проник запах горілої шкіри і засів у голові, неначе дохлий кінь, знайдений у преріях пам’яті.
Чи є ліміт на кількість жахливих речей, які ти можеш побачити і витримати за одне життя? Звісно ж, ліміт є: одна річ і жодної.
Відра зупинилися. Усі попадали навколішки або дивилися на небо. Почався дощ. Я й не помітив.
Мені й досі смерділо паленою шкірою, і з якоїсь причини я згадав відрубану голову на узбіччі у Шрі-Ланці. Я й досі перебував у преріях минулого.
Лило як з відра. Полум’я сичало. Пожежники розбивали найнебезпечніші будівлі та вгамовували пожежу. Люди танцювали. Я б теж міг бути у піднесеному гуморі, а якби Карла була тут, то міг би навіть приєднатися до танців.
Я пішов узбережжям, задивившись удалечінь, ген поза спалені човни, на стіну з дерев у дальньому кінці берега. З диму і тіней почали з’являтися сірі фігури.