— Не розумію, чого ви так заводитеся, — сказав він. — Обоє. Наче то був собака чи що.

— Геть, — виплюнула Елейн. — Геть звідси, невігласе. Твоїм бридким крихітним мозком цього не зрозуміти.

Він густо почервонів. Плями від шкільних прищів поналивалися темним багрянцем. Судячи з вигляду, їх було повно.

— Я піду, — сказав він, — але завтра, коли ти сюди прийдеш… Полику… то на дверях буде новий замок. Мешканцям тут бути не можна, хай там що про мене меле язиком стара вредна місіс Моє-Лайно-Не-Смердить. На підлогу гляньте! Дошки геть повигиналися й погнили! Провалишся, то твоя курчача стара нога трісне, як хворостина. Тому забирайте свою дохлу мишу, як хочете, і виходьте. Любовний курінь закрито.

Він розвернувся й покрокував геть, з виглядом людини, яка, на власне переконання, зіграла принаймні внічию. Я дочекався, коли він піде, а тоді обережно взяв Містера Джинґлза в Елейн. Погляд натрапив на пакет із м’ятними цукерками, і це було останньою краплею — полилися сльози. Щось я тонкосльозий став на старості років.

— Допоможеш поховати давнього друга? — запитав я в Елейн, коли важкі кроки Бреда Долана стихли вдалині.

— Так, Поле. — Вона оповила мене рукою за пояс і поклала голову мені на плече. Одним старим скоцюрбленим пальцем погладила нерухомий бік Містера Джинґлза. — Я охоче тобі допоможу.

Ми взяли в повітці совочок і поховали ручну мишу Дела, доки пообідні тіні поволі видовжувалися між дерев. А потім ми пішли назад, до будинку, вечеряти й жити тим життям, яке нам ще залишилося. Я зловив себе на згадці про Дела; Дела, який стояв навколішки на зеленому килимі в моєму кабінеті, зі згорнутими руками й лисою маківкою, що виблискувала під лампою; Дела, який просив нас попіклуватися про Містера Джинґлза, подбати про те, щоб той падлюка більше не кривдив його мишку. Та тільки падлюка всіх нас кривдить наприкінці, чи не так?

— Поле? — озвалася Елейн. Голос у неї був лагідний і змучений водночас. Навіть копати могилку совком і проводжати в останню путь мишу для таких стареньких солодунчиків, як ми, — завелике навантаження. — Ти як?

Моя рука лежала в неї на талії. Я її стиснув.

— Усе добре, — сказав я.

— Дивись! Так гарно сонце сідає. Може, побудемо надворі й подивимось?

— Гаразд, — кивнув я, і ми ще довгенько залишалися на газоні перед будинком, обіймаючи одне одного за талію, та дивились, як небо спалахує й міниться барвами, а потім вони тануть до сірого попелу.

Sainte Marie, Mère de Dieu, priez pour nous, pauvres pécheurs, maintenant et à l’heure de notre mort[74].

Амінь.

13

1956-й.

Алабама під дощем.

Наша третя онука, прекрасна дівчинка на ім’я Тесса, отримувала диплом в Університеті Флориди. Ми поїхали туди на «Ґрейгаунді»[75]. Шістдесят чотири мені тоді було, зовсім ще шмаркач. Джен була п’ятдесятидев’ятирічною й незмінно прекрасною. В усякому разі, для мене. Ми сиділи у хвості автобуса, і вона бурчала на мене, що не купив їй нову камеру, записати щасливу подію. Я розтулив було рота, щоб сказати їй — у нас буде цілий день на походеньки по крамницях, коли приїдемо, і вона зможе купити нову камеру, якщо схоче, гроші в нас на це є, та й узагалі, я думаю, вона бурчала, бо їй було нудно їхати, а книжка, яку вона купила, виявилася нецікавою. Про Перрі Мейсона. Саме в цьому місці в моїй пам’яті виникає біла пляма, наче на плівці, яку залишили лежати на сонці.

Ви пам’ятаєте ту аварію? Може, хтось із читачів і пригадає, але більшість — ні. Хоча вона потрапила на перші шпальти всіх газет від узбережжя до узбережжя. Ми під’їждали до Бірмінґема під зливою, Дженіс скаржилася на стару камеру, і спустило колесо. Автобус занесло на мокрому асфальті, і в його борт врізалася вантажівка з добривами. Та вантажівка кинула автобус на опору моста зі швидкістю понад шістдесят миль на годину, його розтрощило об цемент і розбило навпіл. Дві блискучі, укриті цівками дощу половини автобуса, кружляючи, розлетілися в протилежні боки, і та, в якій був бак із дизельним пальним, вибухнула, здійнявши в задощене сіре небо червоно-чорну вогненну кулю. Щойно Дженіс жалілася на старий «Кодак», а вже наступної миті я отямився на дальньому боці тунелю під дощем — втупившись у блакитні нейлонові трусики, що випали з чиєїсь валізи. «СЕРЕДА» — було вишито на них чорною ниткою. Скрізь валялися роззявлені валізи. І тіла. І частини тіл. На тому автобусі їхало сімдесят три людини, а вижило лише четверо. Одним з них був я, єдиним, хто серйозно не постраждав.

Я зіп’явся на ноги й, хитаючись, побрів серед розшарпаних валіз і потрощених людей, вигукуючи ім’я своєї дружини. Відкинув ногою будильник, це я пам’ятаю, і пам’ятаю, як побачив мертвого хлопчика, років тринадцяти, що лежав серед уламків скла: на ногах кеди, половини обличчя нема. Я відчув, як дощ періщить по моєму власному обличчю, а потім увійшов у тунель — і дощ перестав. А на іншому боці знову забарабанив по щоках і лобі. Біля розтрощеної кабіни перевернутої вантажівки з добривами я побачив Джен. Упізнав її за червоною сукнею — другою з найкращих. Найкращу вона приберегла для церемонії вручення дипломів, звичайно.

Вона була ще не мертва. Я часто думаю, що краще було б (для мене, не для неї), якби вона загинула миттєво. Так я, можливо, відпустив би її від себе трохи швидше, трохи природніше. Чи, може, я просто сам себе дурю. Напевне я знаю лише одне — я так і не зміг її відпустити. Насправді ні.

Вона тремтіла всім тілом. Один черевик злетів, і я бачив, як посмикується її нога. Очі були розплющені, але порожні, ліве око залило кров’ю, і коли я впав на коліна поруч із нею під дощем, що тхнув димом, то міг тільки думати, що те посмикування спричиняє електричний струм; її страчують струмом, і я маю вимкнути його, поки ще не запізно.

— Допоможіть! — закричав я. — Хто-небудь, допоможіть мені!

Ніхто не допоміг, ніхто не прийшов. З неба важко падав дощ, злива промочила мене до нитки й приліпила моє досі чорне волосся до черепа, а я тримав її в обіймах, і ніхто не прийшов. Її порожні очі дивилися на мене з якоюсь приголомшеною напруженістю, і кров виливалася з розкраяної потилиці струмком. Біля тремтячої, охопленої судомами руки лежав шмат хромованої сталі з літерами «ҐРЕЙ». А біля шматка — заледве одна чверть того, що колись було бізнесменом у коричневому вовняному костюмі.

— Допоможіть! — заволав я знову. Озирнувся на тунель, а там, у сутіні, стояв Джон Коффі, сама лише тінь, велет із довжелезними руками й лисим черепом. — Джоне! — закричав я. — О, Джоне, будь ласка, допоможи мені! Будь ласка, врятуй Дженіс!

Мені в очі стікала кров. Я зморгнув її, і він зник. Я бачив лише тіні, які помилково прийняв за Джона… але там були не тільки тіні, я в цьому впевнений. Він був там. Нехай тільки його привид, але він там був, і дощ на його обличчі змішувався з нескінченним потоком його сліз.

Вона померла на моїх руках, там, під зливою, поряд із вантажівкою добрив, серед смороду горілого дизельного пального. Свідомість не повернулася до неї перед смертю — очі не проясніли, губи не прошепотіли останніх слів кохання. Її тіло під моїми долонями тремтливо стислося, і її не стало. Тоді вперше за багато років я подумав про Мелінду Мурз, Мелінду, яка сиділа на ліжку, в якому, на думку всіх лікарів Індіанольської лікарні, їй судилося померти; Мелінду Мурз, посвіжілу й відпочилу, яка дивилася на Джона Коффі зацікавленим поглядом прояснілих очей. Про Мелінду, яка сказала: «Снилося, що ви блукаєте в темряві, і я блукала теж. Ми знайшли одне одного».

Я поклав нещасну розкроєну голову своєї дружини на мокрий асфальт федеральної автостради, звівся на ноги (це було легко, я мав незначний поріз на лівій руці, і більше жодної рани) і закричав його ім’я в сутінки тунелю під мостом.

— Джоне! ДЖОНЕ КОФФІ! ЗДОРОВАНЮ, ДЕ Ж ТИ?!

Я побрів у ту сутінь, відкинувши ногою плюшевого ведмедика, поплямованого кров’ю, окуляри в сталевій оправі з розбитим скельцем, відірвану руку з гранатовим перснем на мізинці.