— Малюче, не вередуй, у рапорті написано, що ти вечеряв о п’ятій п’ятдесят. М’ясний хлібець із підливкою, пюре, горошок. Мене так легко не надуриш.

Регіт розлігся камерою, і Вортон знову всівся на ліжко.

— Тоді редіо включіть. — Це «редіо» він промовив так, як у ті часи жартома говорили люди, щоб римувалося з жаргонним слівцем п’ятдесятих років — «дедді-о», крутий дядько. Аж дивно, скільки всього може згадати людина, коли нерви в неї натягнуті так туго, що ледь не бринять.

— Може, пізніше, здорованю. — Я відступив від його камери й глянув у коридор. Брутал пішов на дальній бік, де перевіряв, чи двері гамівної кімнати замкнено на один поворот ключа замість двох. Я знав, що так і є, бо сам уже перевірив. Трохи згодом нам потрібно буде відімкнути ті двері якомога швидше. Не доведеться вже гаяти час на те, щоб витягати звідтам різне барахло горищного типу, яке назбиралося за всі роки; ми його повиймали, посортували й розклали по різних місцях невдовзі по тому, як до нашого щасливого гурту долучився Вортон. Бо ми підозрювали, що кімната з м’якими стінами стане часто навідуваною, принаймні доти, доки «Малюк Біллі» не прогуляється Зеленою милею.

Джон Коффі, який зазвичай о цій порі лежав, обличчям до стіни, звісивши через край довгі товсті ноги, сьогодні сидів, стиснувши руки, і спостерігав за Бруталом з увагою — присутністю, — що була йому не притаманна. І з очей у нього теж не текло.

Брутал перевірив двері гамівної кімнати й повернувся Милею назад. Проходячи повз камеру Коффі, він глянув на нього, і Коффі сказав щось дивне: «Авжеж. Я б хотів покататися». Неначе у відповідь на те, чого Брутал уголос не казав.

Бруталові очі зустрілися з моїми. «Він знає, — майже почув я його думку. — Звідкілясь він знає».

Знизавши плечима, я тільки руками розвів: «Авжеж, знає».

5

Старий Ту-Ту зі своїм візком пройшовся блоком Е востаннє того вечора приблизно за чверть дев’ята. Ми накупили в нього вдосталь різної туфти, щоб він аж заусміхався від жадоби.

— А шо, хлопці, бачили тую мишу? — спитав він.

Ми похитали головами.

— Може, Красотун бачив, — Ту показав головою в бік комори, де Персі або мив підлогу, або писав рапорт, або колупався в гузні.

— А тобі що? Все рівно це не твоє діло, — відрубав Брутал. — Катай звідси, Ту. Засмердів нам усе.

Ту вишкірився своєю по-особливому неприємною посмішкою, беззубим проваллям рота, і виразно понюхав повітря.

— А це не я вам смердю, — сказав він. — Це Дел «прощавайте» каже.

Підхихикуючи, він викотив візок на подвір’я. І пхав його по тюрмі ще десять років, довго ще по тому, як там не стало мене, — чорт, та довго по тому, як «Холодної гори» не стало, — продаючи «Місячні пироги» й шипучку наглядачам і тим ув’язненим, які могли собі це дозволити. Часом я й досі чую його уві сні, як він волає, що шкварчить, він шкварчить, він засмажений гиндик.

По тому, як здимів Ту, час тягнувся нескінченно довго, стрілки годинника, здавалося, повзли. Ми на півтори години увімкнули радіо. Вортон гиготів із Фреда Аллена та «Алеї Аллена», хоча я збіса сумніваюся, що багато жартів розумів. Джон Коффі сидів на краєчку ліжка, зі стиснутими руками, не зводячи очей із чергового за столом. Я бачив людей, які на автовокзалі очікували в такому стані, коли оголосять посадку на їхній автобус.

Персі прийшов із комори десь за чверть одинадцята і вручив мені рапорт, старанно написаний олівцем. На аркуші паперу неохайними мазками лежали крихти від витирачки. Він побачив, як я великим пальцем витираю одне таке місце, і квапливо сказав:

— Ну, це ще тільки чернетка. Я все перепишу. Що скажеш?

Я хотів сказати, що це найобурливіша бісова спроба відбілити себе, яку я читав за все своє життя. Але сказав, що все добре, і він побрів геть, задоволений.

Дін і Гаррі грали в крибідж, занадто голосно розмовляли, занадто часто собачилися через рахунок і що п’ять секунд чи десь так поглядали на повзучі стрілки годинника. Принаймні за одну гру того вечора вони зробили на дошці три кола замість двох. У повітрі відчувалася така напруга, що, за моїми відчуттями, по ній можна було різьбити, як по глині. І єдиними у блоці, хто, здавалося, нічого не відчував, були Персі й Дикий Білл.

Коли вже стало за десять дванадцята, я більше не міг витримувати й ледь помітно кивнув Дінові. Він пішов до мого кабінету з пляшкою «коли RC», купленої в Ту, і повернувся за хвилину-дві. «Кола» тепер була в бляшаній склянці, якої в’язень не зможе розбити задля гострих скалок.

Я взяв її й роззирнувся. Гаррі, Дін і Брутал — усі дивилися на мене. Так само, як і Джон Коффі. Але не Персі. Персі повернувся в комору, де того вечора йому, напевно, було спокійніше. Я швидко понюхав бляшану склянку й не відчув жодних сторонніх запахів, крім «RC», яка в ті часи пахла дивно, але приємно — корицею.

З напоєм я пішов до камери Вортона. Він лежав на ліжку. Не мастурбував — принаймні поки що, — але труси в нього відстовбурчилися порядно. Час від часу він смикав себе за стоячий член, як причмелений від наркоти контрабасист — дуже товсту струну.

— Малюче, — покликав я.

— Не безпокоїть, — сказав той.

— Добре, — погодився я. — Я приніс тобі газованки за те, що весь вечір поводився, як людина, — а для тебе це рекорд, — але нехай, сам вип’ю.

Я вдав, ніби справді хочу випити, — здійняв бляшану склянку (сильно пом’яту по боках від численних сердитих жбурлянь об ґрати камер) до губ. Вортон вихором знявся з ліжка, і мене це не здивувало. Блеф був не надто ризиковий. Засуджені до пожиттєвого, ґвалтівники й призначені для Старого Іскруна, — страшенні ласуни, на солодке липнуть, як мухи. І цей винятком не був.

— Дай сюди, недоумку, — сказав Вортон. Говорив він як бригадир до нікчемного батрака. — Дай Малюку.

Я тримав склянку перед ґратами, щоб він до неї потягнувся. Зробити навпаки — буде лихо, це вам будь-який досвідчений наглядач скаже. Ми навіть не задумувалися над такими речами: так само, як не дозволяли ув’язненим називати нас на ім’я, так само, як знали, що нервове дзеленчання ключів означало проблеми в блоці, бо тюремний наглядач відмикав двері бігом, а тюремні наглядачі ніколи не бігали, тільки тоді, коли ставалась якась халепа. То були премудрості, яких Персі Ветмор ніколи не опанує.

Однак того вечора Вортон був не зацікавлений когось хапати чи душити. Він схопив бляшану склянку, за три довгі ковтки заглитнув шипучку й зі смаком лунко відригнув.

— Клас! — сказав він.

Я простягнув руку.

— Склянку.

Вортон притримав її на секунду, дражнячись поглядом.

— А шо буде, як собі оставлю?

Я знизав плечима.

— Зайдемо й заберемо. Ти вирушиш у маленьку кімнатку. І «коли» більше не побачиш, як своїх вух. Якщо її, звісно, в пеклі не наливають.

Його посміх зів’яв.

— Не люблю шуток про пекло, вертухо. — Він вистромив руку зі склянкою крізь ґрати. — На. Забирай.

Я взяв.

І тут за спиною пролунав голос Персі:

— Господи. Нащо ти цього мугирила газованкою поїш?

«Бо в ній стільки снодійного з лазарету, що його на дві найближчі доби вирубить і він нічого не запідозрить», — подумав я.

— Тому що милосердя Пола, — сказав Брутал, — непідробне. Воно з небес, мов лагідний дощик, накрапає.

— Га? — насупився Персі.

— Я кажу, добрий він. Завжди був добрим і завжди буде. Персі, хоч зіграти в «Божевільні вісімки»?

Персі презирливо пирхнув.

— Крім «Риболовлі» й «Старої діви», це найтупіша гра в карти з усіх, які тільки вигадали люди.

— Ото ж я й подумав, що ти не проти пари партійок, — солодко всміхаючись, сказав йому Брутал.

— Ви всі такі дотепники, — огризнувся Персі й похмуро почвалав до мене в кабінет. Мені не дуже хотілося, щоб той малий щур мостив свою сраку за моїм столом, але я промовчав.

Стрілки повзли. Дванадцята двадцять, дванадцята тридцять. О дванадцятій сорок Джон Коффі підвівся з ліжка і став біля дверей камери. Руками взявся неміцно за ґрати. Ми з Бруталом підійшли до камери Вортона й зазирнули досередини. Той лежав горілиць і всміхався в стелю. Очі були розплющені, проте здавалися великими скляними кулями. Одна рука лежала на грудях; друга безвільно теліпалася, кісточки чиркали об підлогу.