Ті самі думки я прочитав на обличчі Брутала. Але Вортон і далі стояв та вищирявся своєю упоротою млявогубою посмішкою.

— А куда це ви ідете? — спитав він. Вийшло щось близьке до «адацевидете?»

Коффі стояв непорушно. З самого Вортона він перевів погляд на руку Вортона, а потім знову подивився на його лице. Я не міг нічого зрозуміти з виразу обличчя велетня. Тобто я бачив, що в його погляді світиться розум, але витлумачити його не міг. Що ж до Вортона, то він мене зовсім не турбував. Пізніше він нічого не згадає; він був як той п’яниця, що ходить у відключці.

— Ти погана людина, — прошепотів Коффі, і я не міг розібрати, що чую в його голосі — біль, гнів чи страх. А може, все це злилося в одне. Коффі знову подивився вниз, на його руку. Так ви дивитеся на отруйного жука, який може вас укусити, якщо в нього виникне таке бажання.

— Точно, ніґере, — з осоловілою зухвалою посмішкою відповів Вортон. — Я поганючий.

Раптом мною опанувала впевненість, що зараз станеться щось жахливе і це щось змінить запланований хід цієї ночі так само кардинально, як руйнівний землетрус міняє напрямок течії річки. Це станеться, і ні я, ні будь-хто з нас нічим не зможемо зарадити.

Та враз Брутал простягнув руку, відчепив пальці Вортона від біцепса Джона Коффі, і те відчуття зникло. Неначе якийсь потенційно небезпечний ланцюг розімкнули. Я вам казав, що за весь час моєї служби в блоці Е губернаторський телефон жодного разу не дзвонив. Це правда. Але якби колись він задзеленчав, то я б, напевно, відчув, як усе тіло охоплює та величезна полегкість, хвиля якої пройшла крізь мене, коли Брутал зняв руку Вортона з велетня, що горою здіймався до стелі коло мене. Очі Коффі одразу ж згасли; наче хтось вимкнув той прожектор, що засвітився був у його мозку.

— Біллі, лягай, — сказав Брутал. — Відпочинь собі.

То були мої напрацьовані слова, але за тих обставин я геть не заперечував, щоб їх промовив Брутал.

— Може, й ляжу, — погодився Вортон. Він зробив крок назад, похитнувся, мало не впав, але останньої миті відновив рівновагу. — У-у-у, татку. Вся комната крутиться. Вроді я п’яний.

Не зводячи затуманеного погляду з Коффі, він позадкував до ліжка.

— Нада, шоб для ніґерів був отдєльний електричний стул, — висловив думку він. А тоді задній бік його колін вдарився об край ліжка й він повалився спиною вперед. І захропів ще до того, як голова торкнулася тонкої тюремної подушки. Під запалими очима лежали темно-сині тіні, а кінчик язика вивалювався з рота назовні.

— Господи, у ньому стільки наркоти. Як він встав? — прошепотів Дін.

— Це не має значення. Тепер він у відключці, — відповів я. — Якщо знову почне очунювати, дай йому ще одну пігулку, розчинену в склянці води. Але тільки одну, не більше. Ми ж не хочемо його вбити.

— За себе кажи, — пробурчав Брутал і кинув на Вортона презирливий погляд. — Але таку мавпу наркотою не вб’єш. Вони тільки кайфують від неї.

— Це погана людина, — сказав Коффі, але цього разу тихішим голосом, наче не до кінця розумів, що саме каже й що це означає.

— Це точно, — підтвердив Брутал. — Дуже лиха людина. Але зараз це не проблема, бо нам більше не треба ходити перед ним на цирлах. — Ми знову рушили. Вчотирьох ми оточували Джона, немов ідоловірці — дерев’яного божка, що якимось чином ожив і тепер, напівпритомний, спотикаючись, просувався вперед. — Джоне, а скажи-но мені — ти знаєш, куди ми тебе ведемо?

— Помогти, — відповів Коффі. — Я думаю… помогти… жінці? — Зі сповненою надії тривогою він глянув на Брутала.

Той кивнув.

— Саме так. Але звідки ти це знаєш? Звідки?

Джон Коффі як слід обміркував запитання, а потім хитнув головою.

— Я не знаю, — сказав він Бруталові. — Правду кажучи, начальнику, я майже ні про що нічого не знаю. І ніколи не знав.

І цим нам довелося задовольнитися.

6

Я знав, що маленькі двері між кабінетом і сходинками до комори не були створені для таких, як Коффі. Але не усвідомлював, якою великою насправді була неспівмірність, аж доки він не постав перед нею, у задумі роздивляючись двері.

Гаррі розсміявся, але сам Джон, здавалося, не бачив гумору в тому, що такий крем’язень стоїть перед маленькими дверима. Та він і не міг побачити; навіть якби був на кілька градусів розумніший, то все одно не зміг би. Тим крем’язнем він був майже все своє життя, а ці двері лиш на дещицю були менші за решту дверей у світі.

Він сів, навсидячки протиснувся крізь дверний проріз, за порогом знову підвівся й зійшов додолу сходами, туди, де на нього вже чекав Брутал. Там він зупинився, глянувши через порожню кімнату на платформу, де чекав Старий Іскрун, мовчазний (і моторошний), як трон у замку покійного короля. Зі стовпчика спинки із хвацькою недбалістю звисав ковпак, схожий радше на капелюх блазня, ніж на королівську корону, головний убір дурня, який можна начепити на себе чи потрусити перед високородною публікою, щоб вона гучніше реготала над його жартами. Тінь крісла, видовжена, павуча, загрозливо тяглася по стіні. І так, мені здалося, що в повітрі ніздрі досі вловлюють запах горілої плоті. Слабкий, проте я зрозумів, що це не просто плід моєї уяви.

Пригнувшись, у двері зайшов Гаррі, потім я. Мені не сподобався погляд, яким Джон дивився на Старого Іскруна: застиглий, очі широко розплющені. А ще менше сподобалося те, що я побачив на шкірі його рук, коли підійшов ближче. Сироти.

— Ходімо, здорованю, — сказав я. Узяв його за зап’ястя і спробував потягти в бік дверей тунелю. Спочатку він не піддавався — з таким самим успіхом я міг би голіруч тягнути з землі валун.

— Джоне, ходімо, треба поспішати, якщо не хочеш, щоб карета, запряжена четвериком, перетворилася на гарбуз, — сказав Гаррі і знову нервово розсміявся. Узявши Джона за іншу руку, він смикнув. Але Джон ніяк не хотів іти. А потім ще й сказав дещо, тихим голосом, неначе розмовляв уві сні. Він звертався не до мене, до жодного з нас не звертався, але тих його слів я не забуду ніколи.

— Вони досі тут. Шматочки від них, досі тут. Я чую їхні крики.

Нервові смішки Гаррі припинилися, й усмішка повисла на його губах, наче напівзірвана віконниця — на покинутому будинку. Брутал подивився на мене поглядом, у якому прозирав жах, і відступив на крок далі від Джона Коффі. Вдруге менш ніж за п’ять хвилин я відчув, що вся наша затія балансує на межі провалля. Тож цього разу рятувати ситуацію довелося мені; трохи згодом, коли катастрофа загрожуватиме статися втретє, рятівником виступить Гаррі. Тієї ночі ми всі мали таку нагоду, повірте.

Я прослизнув між Джоном та стільцем і перекрив йому огляд. Став навшпиньки, щоб цілковито заблокувати огляд. А тоді клацнув пальцями в нього перед очима, двічі, різко.

— Уперед! — вигукнув я. — Іди! Ти сказав, що кайдани не потрібні, то доведи це! Іди, здорованю! Іди, Джоне Коффі! Он туди! У ті двері!

Його очі прояснилися.

— Так, начальнику.

І дякувати Богу, він пішов.

— Дивися на двері, Джоне Коффі, на двері й більше нікуди.

— Так, бос.

Джон покірно втупився поглядом у двері.

— Брутале, — я показав жестом.

Той вибіг наперед, перебираючи ключі на низці, шукаючи потрібний. Джон не зводив очей із дверей до тунелю, а я не зводив очей із Джона, але краєм ока бачив, як Гаррі знервовано позирає на стілець, наче ніколи в житті ще його не бачив.

Шматочки від них досі тут… я чую їхні крики.

Якщо то була правда, тоді Едуард Делакруа кричав найдовше й найгучніше з усіх. І я потайки зрадів, що не чую того, що міг чути Джон Коффі.

Брутал відчинив двері. Ми спустилися донизу сходами, першим ішов Коффі. Внизу він похмуро глянув углиб тунелю з його низькою цегляною стелею. Доки ми дійдемо до виходу, він собі м’язи спини розтягне. Хіба що…

Я взявся за ручки каталки. Простирадло, на яке ми клали Дела, з неї зняли (і, мабуть, спалили), тож видно було чорні шкіряні подушки каталки.

— Джоне, лягай, — розпорядився я. Він глянув на мене із сумнівом, і я підбадьорливо кивнув. — Тобі буде простіше, та й нам не важче.